З-за здоровенного валуна, який оберігав достойників від командирських зачіпок, доносилися вигуки офіцерів, які продовжили ганяти молодих: "Атом зліва!", "Атом справа!" Прибіг Гаспарян і доложив, що комбат питає, де "бойовий листок". Павка матюкнувся і за годину поклав перед підполковником твір з ілюстраціями, в якому освітив високий рівень підготовки особового складу і підкреслив виняткову майстерність механіків-водіїв, комсомольців Чигідіна і Задорожного. Під текстом він намалював колону плаваючих танків з червоним прапором на передовій машині і написом "Вперёд на Киркенес!" на башті
Ближче до обіду розпочалася головна затія навчань: висадка з корабля на берег.
Десантне судно спустило до пляжу платформу, і вона гойдалася на прибої як поплавок. У вузьку пройму трюма танки задкували по одному. Завантажившись, корабель відійшов до горизонту і кинув якір. На палубі матроси з борта ловили рибу, і офіцери їх не займали.
— Риба пікша. Клює на кашу, — пояснив матрос, під ногами якого у відрі тріпалося з десяток рибин.
Пролунала команда "по машинах!". Один за одним танки покинули судно, спустилися на воду і, ощирившись гарматами, розійшлися віялом. Море — не озеро. Зі свого люка Павка не бачив берега, лише хвилі, і це його бентежило. Крізь ущільнення рятувального люка сочилася вода і рядовий Гаспарян вичерпував її власним котелком. Лейтенант відкрив пальбу холостими, і незабаром Павка побачив прибій. Морське дно виявилося пологим, кам'янистим, і всі танки дружно, без пригод виповзли на берег. Після повернення до частини Павка випустив другий бойовий листок уже з розмальовкою танків на воді.
Арктика не знала ні весни, ні осені. Літо і зима змінялися протягом одного караулу. Ще звечора деревця кучерявилися пишним зеленим листом, а заступив на пост вранці, — усе навкруг позолотилося. Після обіду лист опав, а уходиш до казарми, — очі закидає сніжна завірюха. Повесні ж навпаки: заступив на пост, — дерева ще голі; вдруге перемінився, а вони вже вітають тебе незайманою зеленню. Покидаєш караул, — буяє літо. Сонце обходить казарму з усіх боків: вдень світить у південні вікна, вночі — у північні. Після відбою не заснути. Щойно офіцери розійшлися по домах, солдати вийшли грати у волейбол, збирати гриби або ловити сьомгу і форель на блешню, виготовлену зі алюмінієвої ложки. Особливо щасним рибалкою славився підполковник Олійник. Він уже налаштувався на заслужений дембіль і задумав повернутися до своїх Мурованих Курилівців зі щедрим запасом незнаної там сьомги.
Сонячними ночами він виводив з боксів пару танків і, напнувши поміж ними волок, пускав їх за течією вздовж берегів Малої Печенги. Сам сідав верхи на лобову броню так, щоб голова механіка стирчала з люка поміж його ніг, і командував маневрами, ляскаючи його по шоломофону. Вдарив по правому навушнику — бери праворуч; ляснув по лівому — тягни лівий важіль. Отримав у потилицю — вперед; по тім'ю — стій. Час від часу танки сходилися бік до боку, і бійці, що чатували на броні, вибирали улов. Рибний нагляд, побачивши з гелікоптера браконьєрів, викликав кінних інспекторів, але на стежках тих перестрівали автоматники. "Стій! Далі не можна: район навчань". Пересмикне служивий затвором і розверне вершника геть від річки.
— Чим ми гірші? — заявив Боб одного разу.
У суботу після відбою трійця бувалих сержантів, яким раніше щастило рибалити з комбатом, самовільно покинули розташування частини та вибалками і приярками дісталися складу паливо-мастильних матеріалів, на виїзді з якого Олійник тримав будку з рибальським приладдям. Вони мали ключ, а на посту вартував рядовий Гаспарян.
— У нашому розпорядженні дві години, поки не прийде зміна, — уточнив Боб.
— За дві години ми наловимо, що не знатимемо, куди й діти, — заспокоїв Задорожний, який не раз закидав неводи у Чорне море.
— Приховаємо засіл у льосі продуктового складу, з комірником я домовився, — прохвалився Боб.
— Пригощу тата, тітку, брата, хлопців з вулиці: вони такої риби зроду не бачили. А решту заберу в Одесу, до гуртожитку. От вже поп'ємо пива з Льонькою, коли зустрінемось! — розмріявся Павка.
Боб усе передбачив. Замість танка, який би тягнув сіть вздовж протилежного берега, він пристосував камеру від шасі військово-транспортного літака; облаштував її сідалом у вигляді воронячого гнізда, сплетеного з дроту і вимощеного непромокальними костюмами протихімічного захисту. На цьому суденці Павка мусив перетнути річку і тягнути сіть вздовж протилежного берегу. Задорожний мав тягнути невід по їхньому берегу, а сам Боб приготувався вибирати рибу. Ручним насосом роздули камеру, Павка вмостився у гнізді, намотав шнур на руку і подав знак готовності. З вигуком "поехали!" Борис щосили штовханув човен упоперек річки, але кругла камера, потрапивши на бистрину, не пішла, як задумувалося, а закружляла навкруг себе і, попри відчайдушне Павчине веслування стрімголов понеслась посередині річки. Щоб виправити становище, Микола, рвонув шнур на себе, камера перекинулася і Павка занурився в воду. Далеченько занесла його бистрінь, і він, мокрий як хлющ, втратив чимало сил, щоб кущами продертися до відправного місця. Щастя, що прислухавшись до внутрішнього голосу, він залишив шинель на суходолі: було у що переодягнутися.
Часу на другу спробу не залишалося; невдахи віднесли сіть до будки і розклали її, як було. Повертатися до казарми не мало смислу, і вони, попри невдачу з рибою, вирішили посвяткувати в інший спосіб: тундра рясніла грибами. Ще ніколи в житті їм не приходилося бачити їх у такій кількості, як тут в липні. За лічені хвилини Павло назбирав повне відро білих і красноголовців; Микола натягів хмизу і розвів багаття, а Борис начистив картоплі. Спершу добре відварили гриби, потім додали бульбу, дві цибулини і, посоливши варево, витягнули з-за халяв осібні ложки. Благодать, яку в людині відвічно пробуджує відкрите вогнище, приголубила заскорублі душі. Павка видобув з мішка напухлу резинову грілку.
— Справжня грузинська чача. Каландадзе з дідових похоронів привіз. Сто чотири роки прожив.
Не всякому дано розливати з резинки по чашках порівну, але Боб впорався.
Він визначав на око уявну риску, сягнувши якої, різко підхватував горловину, приговорюючи "Ах-ти; ах-ти!" Коли ж наливав собі, не скнарився: "Ууух-ти!"
— Слухай, Борю, що ти мені завжди наливаєш під "ахти, ах-ти!". Налий хоч раз "ууух-ти!", — зажадав Павло.
— Я не винуватий, воно саме так виходить, — виправдався товариш.
До підйому залишалося ще дві години, і можна було спокійно потеревенити. Борис пригадав, як у Буенос-Айресі вони з приятелями занесли на судно шість літрових пляшок деревного спирту заприавили ним питний бачок, що стояв біля камбузу. Команда продовж усього рейсу до нього прикладалася, веселішала, і Помполіт, зараза, відчув від матросів нештатний запах. Він затято обшукував каюти, але нічого не знаходив. Так, потроху, і спустошили бачок без зайвого шухеру.
— Чули, Стьопка Константинов на п'ятдесятчетвірці подолав Генеральську. Заїхали вони з полковником з боку станції. Здаля той схил видається пологим, але, насправді, щоб бачити щось, окрім неба, йому прийшлося висунутись з люка до половини. Вмикнув він першу передачу, і дозвлив машині самій намацувати собі дорогу. Так спроквола і вдерся на саму маківку. Полковник пообіцяв йому дембель у вересні.
— Хто б думав, що Стьопа стане найкращим механіком полку. Він один проскакує німецький міст на п'ятій передачі. А у п'ятдесятчетвірки просвіти до двотаврів — долоню не просунеш.
Сопка Генеральська (за позначкою на карті висота двісті і вісім десятих метрів) не така вже й панівна. З боку станції — більш-менш розлога, а західним скелястим боком стрімко нависає над танковим полком. Зморщена вертикальними брижами, гола взимку, влітку вона прикрашається плямами блідо-рожевих петуній. За легендою, своєю назвою вона зобов'язана німецькому генералу, який, тікаючи від Радянської Армії, видряпався на неї танком і хряснув звідти. Маківка гори прикрашена геодезичною триногою, а на її вертикальному фасаді якийсь відчайдух великими бордовими літерами намазюкав найласкавіше для солдата слово: "дембель".
— Боб, як там наша Галя? — поцікавився Павка. Галя — буфетниця солдатської чайної.
Маленька, чорноброва, спритна, усім привітно усміхається. Танкісти й чайну відвідували, лише заради зворушливого спілкуваня. Борис же переплюнув усіх: напросився ворочати мішки і ящики.
— Вона ж не думала, що мені двадцять шість, і попервах серйозно не сприймала. До комори стала пускати, коли я розповів їй свої морські пригоди.
— Вона тебе за муки полюбила...
— Заносив я коробку з ковбасою, а гамазея та вузенька і вся заставлена. Чиркнулися ми тілами і застигли. У мене навіть комсомольський значок відчепився. Кажу: які в тебе пальчики пухкенькі та милі, можна я поцілую? А вона засміялась і каже: "на".
— Дивись, Бобе, щоб капітан Горохов тебе не пристрелив: честь офіцера!
— Аби капітан Горохов з такого приводу стрілявся, Юрко Шахов давно б пішов на довічний дембель, — посміхнувся Павло.
З приходом на пост Міністра Оборони маршала Гречка по частинах поповзли чутки, що цьогоріч дембель відбудеться в травні, а наступні призовники взагалі служитимуть два роки. Але настав серпень, а Приказу все не було. Як студент, Павка сподівався, що його мають відпустити до початку навчального року. Льонька Ушаков написав уже з Одеси, що зафрахтував у гуртожитку два місця, і тільки в п'ятдесят дев'ятому гвардійському танковому полку тільки-но прозпочався звіт стосовно весняно-літнього періоду навчання. Підполковник Закупін придумав для дембелів таке собі "ралі". До змагань залучалося десять танків ПТ-76, які мусили якнайшвидше подолати сорок кілометрів гірських доріг і справними прийти до фінішу. Тим, хто вкладеться у норматив шістдесят хвилин, пообіцяли демобілізувати на другий день після виходу Приказа Міністра. Решта ж залишатиметься до прибуття поповнення і звільнятиметься по мірі виконання ними "дембельських" робіт.
Стартували від полкових воріт. Комбат дозволив командирам укомплектувати свої екіпажі двома механіками, і лейтенант Малахов вибрав собі сержанта Чигідіна і не прогадав: Боб зразу погнав попереду всіх.