Потім били по руках, прощалися, обіймалися, і Дмитро Панасович на правах родича обцілував Грака, який йому найбільше сподобався.
— У тобі є щось від нас, Чудлів,— казав, обіймаючи його за плечі, Дмитро Панасович.— Наша у тебе, брат, хватка. Ну і ну!
— Ще б пак,— криво посміхався Сідалковський, який тільки тепер, здається, по-справжньому сп'янів.— Хто таки Чудло? Я вам відповім, Грак: ваш улюблений тесть, Грак. Невже ви не чули, що вам сказав ваш родич з двома "л"? Філарет Карлович — це ще один аристократ...
— Тільки не з Вапнярки,— розчаровано і зло кинув колючу репліку в красиве обличчя Сідалковського Грак.
— Звичайно. Він не з Вапнярки. Він з Кобилятина-Турбінного, Грак...
— Всі ви однакові,— байдуже промовив Грак, умощуючись на передньому сидінні "Мегацети".
— Не каркайте, Грак. Я свідомий. У мене вища незакінчена університетська освіта. Це у мене вийшло мимохідь. Ви ж можете скорочуватись. Віднині ви не Грак-Чудловський. Віднині ви — Грак-Чудло з одним "л". Для такого зросту, як у вас, попереднє прізвище навіть завелике. Природа не терпить дисгармонії й порожнечі. Це вам краще підходить. Тут більше відповідності. Але не подумайте, Грак, про все розповісти тестю. Він же просив вас не їхати у Спиридонівку. Тепер ви зрозуміли, чому? Залиште йому цю приємну і, може, останню таємницю його життя. Не будьте жорстоким. Він цього не переживе. Я відчуваю по собі. Два інфаркти підряд у такому віці, то забагато...
Грак уже спав. Сідалковський приліг на надувний матрац якоїсь імпортної фірми і, заклавши руки за голову, глянув у небо. Воно було чисте й прозоре, як голуба нейлонова кофточка Зосі Чудловської у святкові дні. Голова трохи паморочилась, думки не йшли і, здається, від того на світі було тепло й затишно. Він чомусь згадав матусю Карапет, Славу Мурченка, і життя хотілося починати спочатку. Тільки з якого кінця? Сідалковський не знав...
ЕПІЛОГ
Уже збиралися додому. Сідалковський міряв величезними кроками галявину і не спускав очей з Грака, який за останню десятку зобов'язався засипати траншею і зараз дотримував слова, але не міг зупинитися на досягнутому.
Десь за пагорбом почувся гуркіт машини. На шлях вискочив запилений "бобик". Дзеркальний ще здалеку замахав їм рукою, побачивши, що вони спускають "Мегацету" на воду. Грак стривожено глянув на Сідалковського. Веселість Євграфова змінилася якимось непевним передчуттям тривоги. Десь за лісом грізно загуркотів грім.
— Вам телеграма! Вам, Сідалковський...
Це те, чого найбільше боявся він у своєму житті.
— Тільки вже вибачте, на пошті, як завжди, переплутали ваше прізвище,— написали Сідалко. Не добили літер,— Дзеркальний навіть не виліз із машини, просто простяг руку і подав холодний рудий папірець.— Я гадав, що це не вам. Але ми подзвонили до вас на роботу — телеграма прийшла звідти — і там сказали негайно передати Сідалковському. До нас прийшла з запізненням. Мабуть, уже й поховали...
У Сідалковського спітніли руки.
— Я вам висловлюю своє співчуття. Вибачте,— Дзеркальний розвернув "бобика" і захурчав на пагорб, піднімаючи кушпелу.
— Мама! Померла мама! — Сідалковський схопився за голову.— Я так і не знайшов часу для неї. Я так і не знайшов! Я мав час на поради, на промови, на вилазки до лісу, на ходіння по ресторанах. Я мав час на коханок і фіктивні шлюби. Я вибрав час навіть на лови їжаків та ондатр. Я знаходив час для дивацтв, яких і так багато на світі. Але я так і не відвідав матір, поки вона була ще жива. Я не знайшов часу для матері! — кричав він до неба, кричав до лісу, кричав до безвісті — і тільки грім, що прокотився зовсім близько, відповів йому.
Перші важкі краплини дощу вдарили по кронах дерев, хоч з одного боку ще світило сонце, а з другого вже насувалися важкі й кудлаті хмари, заряджені блискавицями і громами.
Грак носком черевика колупав для чогось землю. Сідалковський нагадував молоде собача на узліссі, що виросло серед вовків, але його не сприйняли за вовка, як і собаки не вважали за пса. Обхопивши руками голову, упав на капот "Мегацети" і заскавулів дико й хижо.
"Аристократ із Вапнярки!" — рокотали громи сумлінням серця у верховітті дерев.
"Аристократ із Вапнярки!" — басом Ковбика горланило гучне відлуння об темну стіну лісу і заливалося голосом Хо.
"Аристократ із Вапнярки!" — кричали дико качки голосом матусі Карапет і падали на тихі блакитні плеса у золотавому лататті.
"Аристократ із Вапнярки!" — били у бубони дитинства голосом Бубона болотяні бугаї.
"Аристократ із Вапнярки!" — заливалися сови сміхом Тамари, Ії, Єви, тенором Ховрашкевича і альтом Панчішки.
"Аристократ із Вапнярки",— від душі реготали під старою вербою Чадюк і Нещадим...
Тільки тепер Сідалковський усвідомив, над якою прірвою опинився. Перед очима ніби проходило все його безжурне життя... І вже ніколи йому не повернути ні золотавих джмелів на червоній конюшині дитинства, ні горицвітів із сонечками й крапельками ранкової роси на пелюстках, ні сон-трави, нагрітої першими проміннями весняного сонця, ні білих молочних туманів над вечірніми плесами озер... А так захотілося раптом вернутися до пахучих сіножатей, до лук, до левад, до чарівних моріжків, залитих м'якою срібною водою, настояною на євшан-зіллі, на лугових медах. Повернутися до червоного надвечір'я з золотим веслом діда Трифона, який натрудженими пригорщами пив голубу воду чистих джерел.
Скільки б дав Сідалковський, аби вернути собі все те! Та воно уже не верталось: у загублену любов не було вороття...
Ірпінь — Київ 1964—1977 pp.