Ім'я дають немовляті, — ласкаво й міцно пригорнула її Шафіге, намагаючись покласти на місце.
— Не смійте! — лунко скрикнула Горпина. — Він мій! Він не бусурман! Я його народила! Він мій!
— Це ж син Нур'ялі. А татарський син завжди мусульманин, — відрізала стара Тайфіде, блимнувши на хвору обуреними очима. — Лягай та мовчи, божевільна!
І навіть маленька Субан здивовано зиркнула на хвору.
— Ну, так, тіточко Горпіне! Навіть Беракішиним цуценятам дають імення. А як же можна хлопчикові без імені?
А співучий речитатив лився з-за дверей, відриваючи в неї єдине дороге в світі, віддаючи його чужому мусульманському світові, де стала вона річчю, безсловесною рабинею, проданою за гроші на волю й примхи господареві, де символом і ознакою неволі була для неї бусурманська віра, яка благословляє і наскоки на рідний степ, і торгівлю рабами, і їх безправ'я...
Сліпа тваринна зненависть скипала в душі. І розпач безкраїй... Горпина удавано скорилася, лягла, але коли випустили її гачкуваті повитушині пальці, з несподіваною легкістю кинулася вона до немовляти і, гублячи сили, вчепилася в нього.
— Не смійте! Він мій! Він не татарин! — істерично вигукувала вона, пригортаючи манюсіньке тепле тільце, що здригалося від розпачливого бучного плачу.
Татари мимоволі розступилися, опустили очі додолу.
Слідом за Горпиною вибігла стара Тайфіде і накинула на Горпину строкату шаль, намагаючись відірвати її від дитини.
— Пусти! Він мій! Я не дам! — захлиналася вона, втрачаючи сили.
— Відійди, Тайфіде! — суворо наказав мулла. — Скажи мені, жінко; чий це син? — звернувся він до Горпини, свердлячи її запитливим поглядом.
— Він мій! Не дам! Не дозволю!
— Відповідай до пуття, жінко! Хто батько цієї дитини? — ще суворіше повторив мулла.
— Він батько!.. Нур'ялі!.. Залиште його!.. Я не дам!.. заридала вона, розуміючи, що в цього сивобородого діда якась таємна влада над усіма.
— Ви чули? — звернувся мулла до присутніх. — Вона сама сказала, чий це син. А тепер візьміть її і покладіть на місце, щоб не лишився син Нур'ялі сиротою.
Чиїсь руки підхопили Горпину, понесли її і міцно пристукнули двері. В її руках залишилася маленька пелюшечка, подарунок Шафіге. Вправні, цупкі пальці сповили її міцними напівпрозорими чадрами, наче маленьку дитину. Горпина ридала, звивалася усім тілом, як напіврозчавлений хробак, а Тайфіде силоміць заливала їй у горло настоянку з лавровишні, змішану з огидним одваром ріжків, що смердів цвіллю і гнилим деревом.
А з-за дверей усе лився, то здіймаючись, то знов згасаючи, співучий незрозумілий речитатив. Потім мулла наказав Нур'ялі витягти з корана один із папірців з написаним на ньому іменням. Нур'ялі витягнув і віддав папірець муллі. І той урочисто проголосив на всю саклю:
— Аллах указав, щоб звали твого сина Юсуфом.
І, нахилившись над колискою, прошепотів на вухо дитині:
— Юсуфе!
Всі разом заворушилися, заговорили. Гостей запросили до столу, подали каву, баклаву, горіхи в меду, чорнослив, і все, що годиться в таких випадках, бо коли солодке частування в день комаку — солодко буде жити немовляті. Кожен бажав дитині всього найкращого. Бучнішали розмови, жарти, сміх.
А Горпина, знесилена шаленим поривом, тихо лежала обличчям до стіни, і глибокий біль виповнював її істоту.
Її син мусульманин... Народившись, дав він їй волю, але закувaв її в нові кайдани, міцніші й жахливіші від неволі. Бо, ніщо на світі не зламає і не знищить материної любові. І коли дитина, її дитина, стала часткою чужого і ворожого їй мусульманського світу — нікуди не піде вона від нього.
І тоді нащо їй та воля?..
ДВІ ВТЕЧІ
Літо. Спека. Безмежний степ. Блідо-жовта каламуть над обрієм, а в розпеченому синьому зеніті величезний вогняний кактус. Високо висить він; не дістанеш ані рукою, ані списом, ані стрілою чи кулею. Але боляче колють його незліченні вогняні шпички, і така яскрава сама квітка, що тільки степові орли зазирають в її пелюстки.
Випиває жар-квітка степові річки. Випиває нічну росу, буйну, як влітку злива, і свіжу, як виноградний сік. І гадючаться землею тріщини-розколини, і жовкне трава, а полин стає каламутно-сірий чи то від пороху, чи то зсихаючись від звару.
Сірішає ковиль і низько стелеться білим димом, наче ось-ось спалахне під ним земля. І нема де сховатися від жахливої вогняної муки.
Корж лежить у пожовклих кущах нехворощі і ледвe рухає порепаними губами. Ребра виступають йому з-під шкіри. Жахливий він своєю худиною, довжелезний, кістлявий, , зарослий клоччям волосся. Шорстким, як кора, язиком марно ляже він пожовклі зуби і струпи на губах. І тупий спазматичний біль стискає порожній шлунок.
— Пити...
В ушах дзвенить. Чи то цвіркуни, чи кров? Зелене коло попливло в каламутно-червонім тумані, повисло перед заплющеними повіками морською медузою. А всередині виникла чорна пляма. Чи то дірка, чи то шматок чорного оксамиту. І раптом пляма попливла разом із колом десь убік.
Ворухнутися б... Та сили немає... Яке воно важке, це сонце: навалилося розпеченою у вoгнi периною і душить, притискає до землі. Тепер вогняне коло стоїть перед очима, заступивши весь світ. Сотнями молоточків стукaє щось у скронях і виповнює вуха тонким скляним дзвоном...
— Пити...
Корж на мить очуняв. Думка про товариша розвіяла червоний туман.
Абдулка лежав за кілька кроків. Щось клекотіло йому в грудях, булькало в горлянці й пінилось на губах червоно-чорними бульбашками. Але в голові було ясно. Вночі Корж укрив його листям німиці, і його свіжий вогкуватий дотик притамував страждання хворого. Абдулка бачив праворуч Коржеве коліно, але покликати його не міг, тільки тихий стогін вирвався з його вуст.
Корж зібрав останні сили, напівпідвівся і зустрів знайомий схвильовано-кличний погляд запалих очей. Абдулчині вуста ворухнулися, але саме хрипіння вирвалося з горла, та ще дужче запінилася кров, стікаючи по щоці. Важко, як витягнута на берег риба, перекинувся Корж на другий бік і підповз до татарина.
"Що тобі, братику? Не кину я тебе. Hе журись. Разом мучилися, разом тікали, разом і помремо", — хотів він сказати, але тільки стиха погладив його руку.
Абдулка впіймав його пальці сухими гарячими пучками і притягнув до себе. Знов зусилля. Корж підповз ближче і нахилився до хворого. Великі газелячі очі, вже сповиті смертною імлою, щось намагалися сказати, і раптом, виплюнувши криваву піну, Абдулка прошепотів:
— Слухай... Ухом до землі... Ідуть...
Корж думав, що йому мариться, і стиха пестив худі гарячі пучки.
— Гукай... Кричи... — повторив Абдулка і захлинувся.
І більше, щоб заспокоїти хворого, ніж довіряючи його словам, Корж припав ухом до землі. І раптом почув далекий гул, ритмічне ледве чутне тупотіння і звук, що скидався на рипіння коліс.
Корж недурно виріс у степу і знав, що означають голоси землі. Їдуть. Далеко-далеко їдуть. І не татарські дво колісні кантари, що гуркотять колесами, як грім, а начебто чумаки або караван.
Невідомо звідки взялися сили. Корж підвівся на тремтячих ногах. Він хитався, щось кидало його з боку на бік, нібито під ногами була не земля, а хитка палуба галери. Мужність розпачу гнала його, як човен у бурю, на могилу, під якою звалилися вони вчора. Чіпляючись за бур'ян, подерся він угору і випростався на весь зріст. Затуляючи очі долонею, шукав він очима тих, у чиїх руках було життя і смерть його та Абдулки. Інший нічого б не помітив, але Корж був син степу. За півмилі щось мріє, то зникаючи в зморшках землі, то знов випливаючи й розтягуючись у ланцюг з великими рідкими ланками.
Валка: Чумацька валка.
Корж кликав її вciмa силами своєї знесиленої душі, свердлячи очима гаряче повітря й посилаючи в простір могутній мислений заклик, а сухі гарячі губи ковтали повітря й хрипко та тихо кликали:
— Сюди! Сюди! Рятуйте!
З мукою надії й жаху намагався він накреслити собі чумацьку путь. Так, ідуть сюди, на північний захід, і пройдуть за кілька сот кроків від них. Коли б дістатися сусідньої могили... Вона й вища і ближче до чумацької путі...
— Не бійся, братику. Я покличу. Піду назустріч. Потерпи! — крикнув він і кинувся вперед.
Ішов він, шкутильгаючи і спотикаючись, грудьми прогортаючи бур'яни, наче були вони міцні й пружні, як чагарник. Ішов, збираючи останні сили, знаючи тільки одне, що від цього залежить їх життя. Він падав, підводився і знов ішов, ішов...
Повільно ступали чумаки в червоноверхих шапках-бирках, заправивши за вухо оселедці. Від сонця, від вітру й куряви груди, шия і обличчя їх стали як темна бронза. Широкі домоткані сорочки і брижчаті штани, тверді й чорні, як кора: чумаки навмисно просочують їх дьогтем "від чуми та від гадини". У кожного за спиною мушкет: На боці — шабля, а на шиї в шкіряному гаманці — татарський ярлик на право переїжджати ногайським степом.
На добру чверть милі розтягнулася валка. Риплять довжелезні мажі, ковані залізом, як рипіли за часів Святославових. Мотають головами круторогі воли, повільно переступаючи міцними ногами.
Везуть вони сіль із Криму на Січ, з-під самої перекопської вежі. Отаман іде біля першої мажі і пильно оглядає степ. Не вперше веде він чумацьку валку крізь зелену пустелю, впізнаючи шлях по сонцю, по могилах та балках, по річках та зорях уночі. Але цього разу помилився він трохи, взяв він убік від Солоного шляху — і рідше трапляються на путі джерела та безіменні степові річки, що пересихають наприкінці літа від спеки.
Південь. Притомилися воли. Час відпочити, але нема долини, де вода й зелене свіже пасовище... І глибока зморшка залягає йому поміж брів, і запитливіше мацають далечінь його пильні очі.
Як ось чорна цятка на могилі впала отаманові в вічі. Стовп не стовп. Людина не людина. Але хіба ж здибаєш людину в степу?
3атуливши очі долонею, довго вдивляється в цятку чумак і кличе товаришів:
— Ану, подивіться, панове, що там манячить на могилі?
Найближчі озирнулися вбік, куди показував він пужалном.
— Хто ж його зна... Мо, орел над здобиччю, а мо, й татарюга.
Про всяк випадок передали назад, і кожен перевірив, чи набитий його мушкет і пістолі, бо зустріч у степу завжди багата на небезпеку.
— Та це ж, батьку, людина! Шапкою махає, — скрикнув один із чумаків, коли валка підтяглася ближче.
Тепер і отаман побачив високу худорляву постать, що вимахувала шапкою чи то на шаблі, чи то на чабанській гирлизі.