І ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха…
Запалиш рай мій самотний.
Так не в силі він був витравити з душі не образ живої, справжньої Ликери, від якої вже відкинувся, – ні, над його уявою ще панував ним створений, виідеалізуваний образ: Ликера не лише з її фізичною привабливістю, але з "вольною і святою душею", якої вона не мала і яку він їй надав сам. Образ цей, повторюваний працею уяви, фантазії, міцно закріпився в душі поетовій. Образ живої Ликери він міг кинути під стіл, а та інша – не з "чорною душею", а з "вольною, святою" і далі могла йому снитися і, очевидно, снилася.
Проте, коли поета "не кликав до священної жертви Аполлон", він зовсім тверезо і ясно оцінював те, що сталося. Зустрівшись із Костомаровим на початку жовтня на виставі своєї улюбленої опери "Вільгельм Тель", в антракті Шевченко на запитання історика-друга, коли ж буде його весілля, відповів: "Тоді, мабуть, як і твоє! Не женитися нам з тобою; до смерти зістанемося бурлаками". А потім, в наступному антракті, сказав, що "це була історія Дон-Кіхота з Дульцінеєю", що він "закохався в уяву" – тобто в уявний образ.
Так само тверезо він оцінював це й у листі до Варфоломея (5 жовтня), від якого після Покрови прийшли вже вислані ним дніпрові карасі й лящі, замовлені поетом на своє весілля. Писав своякові: "Дуже, дуже добре Ти зробив, що не посадив яблуні і груші… Я з своєю молодою, не побравшись, розійшовся. Ликеря така самісінька, як і Харита, дурніша тільки тим од Харити, що письменна". Ще недавно він писав зовсім інакше.
Два місяці (аж до 9 листопада) Шевченко домагався того, щоб Ликера повернула йому все "віно" – все, що подарував; їй, як своїй майбутній дружині. Мучив цим Н. Білозерську, А. М. Маркевича, а потім і Макарова, коли той повернувся до Петербургу. Ликера хотіла хоч частину того добра врятувати для себе, але Шевченко, який ще десь 11 вересня сказав їй самій: – "Усе оддай мені!… Усе до нитки оддай!" – все домагався, щоб у неї ті речі забрали і, мало того, – у неї "на очах спалили". За щось нею загублене чи продане вона мала на вимогу поета заробити 4 карбованці й послати ці гроші на користь недільних шкіл у Чернігові, бо цією ціною, писав він Макарову, "окупить вона і свою і мою недобру славу". А у вересні писав Забілі: "Душі своєї [мені] не шкода було для Ликері, тепер шкода нитки! Чудне щось робиться зо мною". Справді, як на нього, це було трохи чудне, але, очевидно, те, що ця "чорна душа" його знеславлювала, так міцно його образило, що він уважав за профанацію – залишити в її руках хоч одну свою річ. І добився таки свого. Це все свідчило про повну його знервованість.
Літературна творчість
Здоров’я його раз-у-раз занепадало, але він був повен усяких турбот і клопотів, що ними хотів заповнити пустку самотності. А самотність гнобила його невпинно, безугавно. Всім друзям про це говорив і писав, а в поетичній формі свої тодішні почуття й думки висловив найяскравіше в таких рядках, написаних 4 листопада:
Якби з ким сісти, хліба з’їсти,
Промовить слово, то воно б,
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось.
Та ба! Нема з ким. Світ широкий,
Людей чимало на землі…
А доведеться одиноким
В холодній хаті кривобокій
Або під тином простягтись.
Або… Ні, треба одружитись,
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одуріть
В самотині…
Розсилав по приятелях свої "Кобзарі", щоб їх продавали на користь недільних шкіл. Справою цих шкіл, що їх тоді на Україні постало дуже багато, Шевченко глибоко переймався. В народній освіті, і то тільки в національній і формою, і змістом, бачив запоруку нашого майбутнього національного визволення. Працював над укладанням українського "Букваря". Мав свої вироблені педагогічні погляди. Вони розкидані по його прозових творах і, зведені в систему, вражають своєю глибиною. Поет розумів, що самої формальної освіти не досить, що вона повинна даватися разом із всебічним вихованням людини й поєднуватися з національною традицією. Це вже висловлювали перед ним його сучасники – і славний педагог Піроґов, і українці П. Редькин та К. Ушинський.
Але Шевченко перевищив їх тим, що надавав великого значення дошкільному вихованню й позашкільній освіті. З особливою яскравістю він у своїх висловлюваннях підкреслював те, що освіта, навіть фахова, повинна йти разом із моральним піднесенням людини і виробленням твердих національних характерів. "Ніхто до нього не підкреслив так потреби перевиховати суспільство, ніхто так ясно не протиставив самоосвіту офіційній шкільній освіті" [Це слова старих українських педагогів д-ра І. Брика і проф. С. Сірополка]. Своїми думками, як педагог, він "сягнув… поза цілі десятиліття та зійшовся з поглядами найкращих світових діячів XX віку".
Ніхто теж з такою вірою не пропагував потреби естетичного виховання людини, як він. За джерело морального виховання Шевченко вважав християнську релігію, Христову науку. Аджеж все життя він прагнув того, щоб люди стали "синами Сонця Правди" – справді Христовими синами. Тому й не дивно, що половину свого букварика він заповнив релігійним змістом. Крім самих молитов дав у ньому й цікаві їх пояснення, дав Символ Віри, і свої блискучі переклади спеціально добраних Давидових псалмів, і тексти українських дум – про Олексія Поповича та про Марусю Богуславку, зваживши їх глибокий, християнський моральний зміст. Цим поет вкладав ще одну свою дорогоцінну лепту у справу національного відродження.
Виховно-освітнього процесу він не уявляв собі інакше, як у глибокому зв’язку з національною традицією. Стільки вже написав про тих перевертнів – "мерзенних каламарів", "п’явок" народніх, "блюдолизів", що батько їх "може останню корову жидам продав, поки навчив московської мови". Отже був послідовний у своєму бажанні зарадити цьому лихові. Аджеж у повісті "Близнята" сказав:
"Якщо ми задля якогось марного срібника почнемо глумитися над своїми звичаями старовини, то що з нас буде? Вийде який-небудь француз або крий Боже, куций німець, а вже за тип, або за національну фізіономію – і помину не буде! А на мою думку, нація без власної вдачі, що їй самій належить та її характеризує, схожа на кисіль, та ще й найнесмачніший кисіль".
Вийшла в жовтні і 5 книжка двомісячника "Народное чтение" з листом поета до дідича Фліорковського, про переговори з яким була мова вище. П. Куліш 7 жовтня прислав Шевченкові 60 карб. за 9 сторінок, що були заповнені його новими (з часів заслання) віршами: видав "другим типом" свою "Хату", яка дала добрий прибуток. Слава поетова щодалі зростала й ширилась.
Зайнятий то "Букварем", то своїми офортами, він рідко виходив з дому, бо почував себе недобре, але виходив. Хоч і рідше, але бував усе таки у Костомарова ради цікавого товариства письменників і науковців, які у нього сходилися. Повернувшися вдруге з Саратова весною 1860 р., де кілька місяців працював як секретар місцевого комітету селянської реформи, Костомаров оселився тепер уже з матір’ю на Василівському острові (на 9 лінії, недалеко від Академії). Заходив Шевченко і до своїх знайомих митців, по четвергах бував у скульптора Микешина, а щодня, як і раніше, бував на обіді у свого дорогою друга-сусіда Михайла Лазаревського, який жив напроти вікна Шевченкової академічної келійки. Бував іноді у В. Білозерського і у Надії Забілиної, дітей якої дуже любив.
Так минали жовтень і листопад. Нервовість поетова зростала з дня на день У жовтні він не раз гостро реагував на події дня і на різні випадки, які його обурювали або викликали тяжкі думки та спогади. 19 жовтня в Царському Селі померла цариця Олександра Федорівна, вдова царя Миколи І і мати Олександра II. Смерть цариці, яку Шевченко зобразив у ґротесковому образі тонконогої чаплі у своєму "Сні", нагадала йому страшні переживання, що їх зазнав на засланні, в "казармі смердячій", пригадалося й те, що через неї Олександер II довго не хотів поета амністувати. Пригадалася, річ ясна, Шевченкові і "леґенда", що, як він казав, "сплелася" на жандармському слідстві 1847 р., ніби його визволення з неволі було добродійством царської родини.
Правда, особи царської фамілії, в тому числі й цариця, купили білети на лотерею, на яку пущено портрет Жуковського, і цариця той портрет виграла, але вона купувала білет не для визволення Шевченка, а щоб виграти портрет свого учителя російської мови і вихователя її сина Олександра – поета В. А. Жуковського. Про те, для якої мети був призначений портрет, знала фрейліна цариці Ю. Баранова, але жандарми в 1847 р. підхопили вже відомий усім факт, що портрет виграла на лотереї цариця і що за гроші з лотереї був визволений Шевченко. Підхопивши його, вони приперли поета до муру, як невдячного своїм "авґустійшим добродіям".
В душі поетовій сколихнулися страшні спогади. Зрештою для нього кожен монарх був символом деспотії і тиранії – символом національного гноблення українського народу, символом, що пригадував йому переяславську трагедію. Тут у нього не було ніяких компромісів. З пристрасністю, яка всього його опановувала, коли переживав гострі емоції, викликані думками про недолю свого народу, він відгукнувся на смерть цариці Олександри тирадою-апострофою, яка була експромтом, що, як видно з його ритму, виливався на папір уже готовий. В стані творчої нестями зродилися ці жовчно писані рядки:
…Тебе ж, о суко!
І ми самі, і наші внуки,
І миром люди прокленуть!
Не прокленуть, а тільки плюнуть
На тих оддоєних щенят,
Що ти щенила… Муко! Муко!
О, скорб моя, моя печаль!
Чи ти минеш коли? Чи псами
Царі з міністрами-рабами
Тебе, о люту, зацькують!
Не зацькують. А люди тихо
Без всякого лихого лиха
Царя до ката поведуть!
В один із найближчих четвергів він зайшов до майстерні скульптора Микешина, що працював тоді над пам’ятником "тисячоліття Росії". Це була не звичайна скульптурна майстерня, а спеціально збудована в дворі Академії велика шопа-намет, де під рукою видатного молодого різьбаря виростав монумент народів, поневолених імперію, в якій
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує…
Крім самого господаря-скульптора були там і гості: письменники Я. Полонський і М. Помяловський, а також інженер Ф.