Поплакала я за Христею, і якось легшенько мені зробилося, і стала я оклигувать потроху, та й досюль гаюся на землі. Бо як повернулася з больниці додому, то город, то скотина сяка-така, то невістці біля онуків помогти треба, нема коли за клопотами й померти.
Дак вона, Христя, на старості щось знала, щось їй одкрилося од богів її, і не гомоніть мені іншого. Се ж, мо', дванадцятеро дєток у них з Євменом було, на полу, як сьогодні помню, покотом вони спали. А Христя прибіжить увечері з поля, тади ж од темна до темна робили, прибіжить вона з поля і по головах, наче курчат, лічить дєток своїх — чи не заблукало котре за день в чагарях та ярах. Дванадцятеро, мо', народилося в них, а мерли — як мухи, те од голоду, те од холоду, те од хвороб. А троє синів її уже у війну останню головами наклали. І зостався на сім світі із дванадцяти дєток син єдиний. Аж на Сахаліні йон служив, у льотчиках. Як злягла Христя, послала телеграму сільрада: помирає матка твоя, якщо хочеш, чоловіче добрий, живою матір свою побачить, поспішай, хоч на крилах лети. Дак начальство і вправду йому дозволило, сам опосля розказував. І летів йон літаком своїм військовим до Києва, а може, якусь оказію придумали. Летів йон літаком своїм до Києва, а в Києві генерал свого вертольота йому дав, бо в початі син Христі і в чинах немалих. Дак опустився вертоліт у полі, за городом Христі, се ще Пакуль був, ще не засвітилося зловісна небо за лісами Синявськими, ще про змія, який вогнем дихає і данину людьми живими бере, тольки з казок ми знали. Дак опустився вертоліт у полі, за городом, і вийшов з нього син Христі, у погонах золотих. А я саме прийшла Христю провідать і чула гомонку її з гостем дорогим. Христя й питає його: "Чи ж бо високо ти, синку, літаєш?" Той засміявся: "Ой високо, мамо!" — "Бач, — зітхнула Христя, — високо ви тепер літаєте, мо', й на сьомих небесах, а Бога дістатися не можете, тілам неба аж забагато, а душам вашим висоти не хапає…" Промовчав син, а далєй і питає: "Якщо є він, Бог, чого ж він до тебе, мамо, все життя твоє такий немилосердний був, хоч ти його шукала і вірила?" — "Бог, синку, на усю землю і небеса — один, а нас, старців, у його — багато, — так відповіла йому Христя, далєй і запитує в сина: — А чи правда-бо, що вже людяки і по місяцю, як я — по двору, ходили?" — "Правда, мамо, правда". — "Дак се ж я їх і бачила. Висів місяць над самою горою Вишневою, а я поплелася на гробовище свого Євмена провідать…"
Се правда, вона така була в старості, що й серед ночі де хоч бродила, як мана.
"…Пішла я на гробовище свого Євмена провідать, — се Христя розказує,— сиджу біля могилки та й гомоню з ним. Калі підвела очі, аж на місяці, а повнющий такий був місяць, вогник горить і димок курить. Се вони, ті, що з землі прилітали, вечерю собі варили". Дак син мовчить, не знає, що матці й казать, думає, що се вже матка заговорюється. А вона із самою молоду такая була, мовчить, мовчить, а далєй як скаже. — де воно, думаєш, і береться в неї, людяки неграмотної, з Паку ля задрипаного. Тоді Христя й гомонить, і сеє мені у голову мою дурну вбилося, і познєй, як той зміюка в Чорнобилі прокинувся, я усе згадувала: "От ви, синку, так високо в небі літаєте, а тамочки зорі висять. А як зачепите ви колись лєтавками своїми зорю, та зіб'єте котрусь, і впаде зоря на землю і все живеє на землі спалить? Не віриш ти матці своїй теперечки, думаєш — дурна матка, хай собі балакає, хай набалакується на порозі в смерті, скоро піде й двері за собою зачинить. А моє сердечко бідне болить за усіх вас, хто на цій землі зостається. Болить воно, бо віщує: долітаєтеся ви, грамотяки, дотанцюєтеся на головах своїх до горя великого. І пече мене знаття сеє, коло серця, як сибірка, пече. Бо жаліла я усю жисть свою довгу живу живину — і людину, і скотину, і рослину, і на тім світі жаліть та переживать буду, калі душа моя разом з тілом не помре. Бо усе воно жисті радіє і у всьому хоч крихта душі живої, вічної, та є. А ви, літуни-грамотяки, думаєте, що вже І оспода за бороду взяли і ніщо вам не треба, окрім як вище літать та глибше копать. Корова ж, синку мій, і та — у загорожі лежить, жуйку жує, а в небо дивиться, Бога виглядає…"
І текло життя Христі день за днем, ніч за ніччю, як ріка біжуча, повна води прибутної. Текло життя її в тривозі великій, а вже Христя дитя носила, уже їй живіт був важкий. І зробилася од тривоги тої за Євмена свого чорна як ніч, без кінця була думка за ним, і стояв він у голові її, наче карточка. Просила вона усього, що є на світі, аби не пропав він навіки в лісах тих, аби повернувся до неї. Просила вона сонечка, аби приглянуло за Євменом і зігріло його. Просила вона місяця, щоб висвітлив Євменові стежечку додому. Просила вітру, щоб не дув на Євмена сильно, а тільки обвівав злегка. І дощу просила, щоб не лив леєю на Євмена її, бо нема Євменові у лісі у що переодягтися, нема у що перевзутися. І Бога Христя просила подовгу, падаючи щоночі на коліна перед іконами.
Але мовчав Бог, тільки зирив на неї з ікон суворо і сумно.
І прискакав до її двору Михаль Громницький на білому коні, ще із стаєнь панських, а сам — увесь у шкірі чорній, наче гадюка. Прискакав він до хвіртки і загукав на всю вулицю: "Хазяйко!" Вийшла Христя на крик той і привіталася, бо знала вона Михаля з тої пори, як ще в піску дітьми греблися. Але не відповів Громницький на привітання її, а закричав голосом страшним: "Де бандит твій?!" І були у нього не людські, а звірині очі, стільки люті в них. "Михаль! Що ти визвірився на мене, наче вовк лютий? Хіба ти не знаєш, де чоловік мій? — мовила Христя голосом добрим. — І хіба ж бо ти уперше мене бачиш, що лютуєш так? Хіба не разом росли ми у бідності та скруті житейській, з полотна та землі," не з шовків? Я такого ж бідного роду-племені, як і сам ти.
І теперечки я гола як бубон, у мене нічого не зосталося, окрім оцьої хати і дитяти в мені, бо усе, що за чоловіком моїм, Євменом, дісталося, усе новою властю одібрано. Бог послав мені долю чоловіка мого, і я мушу її розділить, бо люблю його і в церкві на жисть із ним благословлена…"
Але не слухав слів Христі Михаль Громницький, од власті над людьми хмільний, наступав на Христю лихою годиною: "Де твій бандит, питаю?!" — "Не знаю, не відаю, де мій чоловік нині, — одказувала Христя, — мо, і в живих його досюль нема. А як ти, Михаль, спраглий такий крові людської, напийся моєї, червоної, яку у мене матка моя влила, бо я тепер із ним, Євменом своїм, ціле одне перед Богом і людьми". А Громницький сонце заступав перед Христею, конем на неї наїжджаючи і вимахуючи наганом: "Востаннє питаю, де бандит твій?!" — "Не знаю, де чоловік мій, — тяжко зітхнула Христя. — Калі б знала я сеє, навколішки б поповзла, бо рве мою душу до нього". Тоді натяг вудила Михаль Громницький, рвучи губи коневі, і піднявся кінь білий на задні ноги, повиснув над Христею. А Христя руки на животі склала, дитя своє затуляючи, бо вже озивалося дитя в ній, і глянула вона у вічі коню своїми добрими очима. І впокорився кінь перед добротою очей її, як колись, на пасовищі, бугай, що вже був батька її на роги підняв, упокорився і відступив од неї, і поніс Громницького через городи до кручі навісної, хоч як натягував вудила вершник. А Христя дивилася услід Громницькому і думала: "Прости мене, Боже, але бодай йому за сльози людяцькі весь вік горя, як мені тепер".
І в три рівчаки сльози з очей моїх ллються. А тади стала я душею потерпать, бо ж се я людяці, яка ні є вона, зла усякого бажаю? І воскресло добро у душі моїй, бо мертвіє душа без добра, всихає, як дерево без води. І подумала я до Михаля Громницького: "Хай Бог розсудить тебе за твою неправду на суді страшному, а я — не суддя тобі". І стишився білий кінь під ним уже на шпилі кручі, над самим проваллям. Послі випадку того забув Громницький дорогу до нашого двору. Але мене — не забув йон, ой не забув.
Останні дні доношувала дитя своє Христя, а в полі робила, бо не було за ким вилежуватись. А як жала вона просо, біля Страхолісся, під горою Круковою, вхопили її перейми. І страшно Христі зробилося, бо уперше таке з нею, і думала вона, що вже помирає. А ніде ні душі не було, тільки Кузьма, син Семирозума, тюкав сокирою угорі, вибудовував млина свого на попелищі, замість німцями спаленого. Порачкувала вона по схилу гори, а вже поперек рвало, наче пилою її навпіл розпилювали, і впала неподалік вітряка недобудованого, геть знесилена. І побачив її Кузьма, син Семирозума, підійшов ближче: "Що з тобою, молодице?" — "Калі б та не прийшло мені времечко народжувать", — одказала Христя, і від болю непереносимого потьмаріло їй в очах.
Тоді покликав Кузьма матір свою Уляну Несторку, вона бабувала по селу, хто кликав. І зійшла Уляна на гору Крукову, до млина, що його син її Кузьма зводив на попелищі, і поклала вона долоню свою на банякуватий живіт Христі, і біль її відпустив. Розплющила Христя очі, побачила Уляну Несторку над собою і з лиця перемінилася. Боялася Уляни — відьма вона, казали в селі. Сам Євмен розказував Христі. Вертався він з хлопцями із Крутьків, до дівчат тамтешніх підходжували, ніч темна була, аж котить колесо вогняне назустріч. Тут півні на хуторі заспівали, і пропало колесо, наче привиділось, а Уляна Несторка, у чорному вся, край Чумацького шляху стоїть, до хлопців сміється, що полякалися. І свекор розказував Христі: свекруха покійна з Уляною Несторкою не в ладах була, то поробила їй Уляна так, що вим'я в корови їхньої як скло стало, мусили гадючі яблучка варити і одпоювать корову, хтось підсовітував.
А Уляна усміхнулася, наче думки Христі прочитала: "Не пужайся, молодичко, зла я тобі не зроблю, якби й могла та хотіла, бо ти у добрі од роду душею скупана. Трудненько тобі у світі сьому житиметься, але скочуватиметься із тебе зло, як вітер з даху. Євменом своїм і свекром ти щодо мене напужана, але то все свекруха твоя покійна розбрат між нашими кодлами сіяла, бо приймак, мій Гаврило Латка, як був розор у Пакулі, клуню батька її, Сидора Воловика, разом із збіжжям спалив. Не знала ж бо вона, покійна, що онука її на руки свої я прийматиму. Довірся мені, Христе, я тобі поможу".
І довірилася Христя Уляні Несторці, і народила сина під вітряком, якого Кузьма будував на попелищі, на горі Круковій, народила вона сина, коли сонце червоне опускалося за ліси Синявські.