Поліз тремтячою рукою до ґудзиків: комір повужчав чи шия набухла?
— Робіть що знаєте,— сказав.-:— Тільки я тієї машини не палив. Аби взнав, хто...— Тут голос Іванів аж здушився од люті.— Аби узнав — шкуру з живого здирав би. Од шиї до п'ят!
— Тож-то й воно, аби взнав та спіймав! — посміхнувся зневажливо Гайдук. Похитувався разом з стільцем сюди-туди, не спускав пильного погляду.— Та й куди тобі, Івасото, спіймати! Ти ось у хаті сидиш, горілку дудлиш, а бандити в цей час, може, знову до току скрадаються.
— Я там двох своїх поставив. З кулеметом.
— А ти за них можеш поручитися? Може, вони тільки й ждуть, щоб бандити прийшли. Сірника під стодолу, кулемет на плечі, та й шукай тоді, Івасюто, вітра в полі! Отоді вже і я, хоч би й не хотів, не врятую тебе од вірної шибениці. Ти знаєш, що ляндсвірт кричав, коли про машину почув? Всіх вас повісити на одній шибениці!
— Ну, й вішайте!
— Ач, який — вішайте! Треба буде — повісимо! А поки що...— Гайдук звівся, одставив стілець, осмикнув френч. І вже не стало Гайдука — на Івасюту холодно дивився німець. Іван аж звівся, аж виструнчився.— Сходи та провір усі пости. І почергуй разом з отими двома коло току. Щоб чогось часом не сталося. Йди, йди, не дивися такими очима: про тебе ж дбаю, Івасюто. Спасибі потім казатимеш...
Виштовхав майже у плечі. Із власної хати. І Ольга, сучка, мовчки дивилася вслід: хоч би слово сказала!
Діждалася свята: чужого мужика до себе в постіль.
Тут уява Іванова намалювала таке, що він аж захрипів од люті, од власного безсилля. Йшов темною вулицею, а здавалося, все село дивиться на ганьбу його.
Дібрався до управи, визвірився на чергового поліцая:
— Як службу несеш? Як несеш, питаю?!
— А я хіба що? — позадкував од нього наляканий придурок.
— Чом не питаєш пароля?
— Дак я ж вас ще здалеку впізнав! — мало не плакав той.
— А якби бандит який ішов?! — кричав, не слухаючи придурка.— Чергувати треба, а .не гав ловити!
Кричав, кричав — все одно не полегшало. Не щезала , пекельна картина: Ольга й Гайдук. В одному ліжку. Ускочити б зараз та обох і пристрелити!..
Не пристрелить, не зважиться. Знав це добре і від того лютував іще більше. Кричав на патрульних, що теж, наче змовившись, не спитали пароля.
— Сопляки! Дармоїди!..
Гнав у ніч, за село, до темного току. Холодний вітер стьобав у обличчя, а йому було жарко: аж кипіло всередині.
— Стій, хто йде?!
Розчарований, що не піймав і цих, підійшов до стодоли.
— Спите? і
— Хіба на такому вітрюзі заснеш! Самогонки прислали б.
— Я вам дам самогонки! — завівся одразу ж Іван.— Тільки б очі залити! Чого лежите на посту?!
Стримуючи роздратування, обійшов тік,— і досі несло горілим. Повернувшись до поліцаїв, уже спокійніше сказав:
— Стерегти треба пильніше. Пустить хтось червоного півня — не минути петлі.
— Бог дасть — кішка не з'їсть. Ідіть та спіть, пане начальнику. Спіть! Інший за нього спить. З його жінкою!
Всю ніч нипав, як неприкаяний. Обходив лише власну хату. Навіть уранці не повернув додому: боявся, що не витримає, як побачить Ольгу і Гайдука. Чекав Гайдука вже в управі.
"Поїде,— вб'ю оту сучку! — думав про Ольгу— Битиму, поки й не здохне. Або вижену к бісу. Викину!"
0 дев'ятій появився Гайдук: чисто поголена морда так і вилискує ситим вдоволенням.
— Ну, як чергувалося? Чого не приходив снідати?
— Не хотілося,— буркнув Іван.
— Даремно. А ми з твоєю жінкою добряче поснідали. Гарна в тебе жінка, Івасюто, де ти таку й вихопив?
— З помийниці! — одрізав Іван. Відчував: ось-ось не витрима,— затопить Гайдукові у морду.
— З помийниці? — нещиро розсміявся Гайдук— Ну й ну!.. Цікаво, що б сказала твоя дружина, аби це почула?
Іван не відповів. Тоді Гайдук, пройшовшись сюди-туди по кімнаті, уже іншим, офіційним тоном наказав:
— Подзвони, хай пришлють машину! — мов сам не міг зняти рурку.
1 більше не згадував про Ольгу. На прощання сказав:
— Так тому й бути: заступлюся цього разу за тебе перед німцями! Гляди ж, Івасюто, підведеш іще раз — нарікай тоді сам на себе!
Іван навіть" не подякував: знав, якою ціною заслужив оцю ласку. А Гайдук, сідаючи вже в машину, спитав:
— Про батька нічого не чув?
— Не чув,— буркнув Іван.
— Появиться — окреме вітання од мене...
Недбало торкнувся пальцем лакованого козирка. І довго дивився вслід машині застиглим поглядом Іван.
Весь день не йшов додому — бачити її не хотів! Надвечір зайшов до комірника:
— Випити є що?
Комірник за пляшку — на стіл. Хотів гукнути жінку, щоб принесла закуску,— Івасюта зупинив:
— Не треба!
Налив повну склянку, перехилив, налив одразу й другу. Вовком бликнув на комірника: 1 — А ти чом не п'єш? Чи, може, отруєна?
— Та що ви таке кажете!..
— Тоді пий! — Налив повну склянку, не спускав важкого погляду, поки комірник випив до дна. Комірничиха з острахом дивилася на Івасюту, на чоловіка, що, перехиливши сімдесяти-градусної, потягнувсь був рукою одламати хоч хліба, та тільки пальцями по столі повозькав. А Іван наливає вже другу, наливає по вінця: — Пий і цю!
— Та ви закусіть хоч,— простогнала комірничиха, дивлячись, як захлинається самогонкою її чоловік.
— На тім світі закусимо! Пий!
Не одстав од комірника, поки той звалився під стіл, пірнув, як у воду. Злив із другої пляшки, допив, важко стукнув
ПОРОЖНЬОЮ СКЛЯНКОЮ ПО СТОЛу:
— Бувайте здорові!
Переступив через комірника — навіть не глянув. Дома з порога налетів на дружину. Ольга одбивалася, шкрябалась, як дика кішка, укусила за руку. Смалонув її в скроню і, коли 1 впала, став топтати ногами. Затоптав би на смерть, аби не батько: нагодившись на бійку, кинув ціпок, обхопив сина ззаду руками. Син видирався, хрипів, клунок метлявся на батьковій спині, але була ще сила в Оксена, не розгубив усю — тримав, мов обценьками.
— Пустіть,— прохрипів здушено син. Коли батько пустив, побрів хитаючись до столу, упав головою на дошки, затремтів [дрібно спиною.
Оксен не сказав синові й слова. Ні лайки, ні докору. Скинув клунок, заходився коло обмерлої невістки.
Три дні пролежала Ольга в постелі. І всі oui дні не одходив од неї Оксен. Напував, годував, виводив надвір, притримуючи, мов хвору дитину, прикладав мокрий рушник до кривавих синців. У перший же вечір, коли побита невістка трохи заспокоїлась, довго стояв на колінах, творячи молитву.
Поселився Оксен у першій кімнаті. Другого дня, коли син заскочив на хвильку додому — ніч пропадав бозна й де,— сказав, показуючи на лаву під глухою стіною:
— Я отам, сину, й спатиму.
— Спіть, мені що,— буркнув Іван.
— Місця не перележу, та й заважати не буду.
Вийняв важке, у твердій потертій оправі Євангеліє обережно поклав на краєчок столу, так, щоб завжди було під рукою. Дістав окуляри у величезній металевій оправі, поклав на книгу. І відтоді часто сидів за столом, читав. Коли ж зводив голову, строго дивилися очі. Синові часом здавалося, що перед ним не батько, а чужий чоловік.
Якось, заставши старого на колінах, поцікавився:
— А де ж ваша, тату, ікона?
Оксен відповів не одразу: дошелестів молитву, поклав останній хрест, звівся, обтрусив пил із колін. Аж тоді обернувся до сина:
— А нащо мені, сину, ікона?
— Як — нащо? — здивувався Іван.— Щоб молитись до неї. Забули, скільки в нас висіло образів?
— Ікона — то од нечистого,— відповів Оксен.— Сказано: тримай образ Бога, всемилостивого володаря нашого, у серці своєму, а не на дошці.
— Ви що, тату, зреклися нашої віри? — вражено спитав Іван.— Мо', й до церкви не ходите?
— Церква — торжище, таке ж нечестиве, як і всі образи. Вимахують кадилами, співають молитви, а Бога у серці не мають. Бог давно звідти пішов Лишилися тільки титарі ненаситні з тарілями для грошей, служителі, облудні й лукаві. Од них пішла уся смута, весь розор на землі. Через них Всевишній одвернув од нас лик свій пречистий...
— То ви проти храму?
— Не я — Писання Святе,— узяв книгу батько. Заглядав, мабуть, до неї щодня, бо відразу ж знайшов потрібну сторінку. Ткнув пальцем у сина: слухай.— "А як молитеся, то не будьте, як ті лицеміри, що люблять ставати й молитися по синагогах та перехрестях, щоб їх бачили люди. По правді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! — Оксен осудливо глянув поверх окулярів на сина, наче він, Іван, молився по синагогах та перехрестях. Потім, водячи пальцем, майже по складах продовжував далі: — А ти, коли, імолишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої двері й помолися. Отцеві своєму, що в тайні: а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно. А як молитесь, то не кажіть ви зайвого, як ті погани,— бо думають, ніби вони будуть вислухані за своє многословство..."
Для батька й справді вже наче й не існувало нічого, окрім Євангелії та молитов. Якось Іван запропонував старому з'їздити на старе їхнє дворище, прикинути, де поставлять нову хату, коли німці, дасть Бог, розіб'ють більшовиків та повернуть їм землю. Оксен якось аж неохоче погодився. Вийшов за сином, сів на підводу, мовчав усю дорогу. Іван навмисне заїхав не од села, знизу, а зверху, од кладовища; і коли виткнулися тополі, які зливалися колись у густий живопліт, а тепер, поріділі, сумовито підносили висохле гілля, мов просили милостині в неба ...он одна стоїть ..друга ...а поміж тими тополями визирнув і сад: здичавілий, запущений, весь зарослий бузиною і терням ...і бур'янами заполонений двір, з горбами-руїнами на місці будівель, що підіймалися, наче могили ...коли Йвана звично здушило за горло, він глухо сказав:
— Он наша, тату, садиба... Впізнаєте? — Оксен, здавалося, і тут лишився байдужий. Лише тоді, як Іван додав з ненавистю: — Ось що наробили, прокляті душі! — батько зауважив
ПРИМИРЛИВО СВОЄ:
— Всі під Богом ходимо, сину.
— Під Богом? — недобре всміхнувся Іван.— Добру ж ви схованку знайшли собі, тату: як що, так і під Бога!
Оксен осудливо глянув на сина, пожував сухими губами: видно, хотів щось сказати, та передумав.
Зупинили коней, зайшли в неогороджений двір. Мертво і моторошно було довкола, мов на зруйнованому кладовищі. Здавалося, що тут живі люди й не мешкали, а якісь привиди.
— Так де ж будемо ставити хату?
— Став, сину, де хочеш: не мені тут жити—тобі.
— А ви що: вже тут і жити не збираєтесь? — роздратовано поцікавився Йван.
— Мені, сину, про небесну оселю треба думати, а не про земну.
— Ще поживете, де ви подінетесь...—почав був Іван, але батько його вже не слухав: задер догори обличчя, за чимось уважно стежив.