джене бажання—поновити імперію в її історичних обширах не могла вже згаснути. Августійший довідався по якімсь часі, як підло й підступно повівся Теодат із своєю царственною жоною — спершу зіслав її на один із островів Бульсинійського озера, а згодом задушив у лазні — й перейнявся страшенним гнівом (хто знає, може, гнівався сам на себе), а в гніві сказав усім, хто був тоді в Августіоні: таке не прощають; за підле вбивство царственної особи імперія має помститися остготам.
Війна з ними триває вже кілька літ, а кінця її не видно й не чути. На місце страченого солдатами Теодата став інший привідця остготів — Вітігіс, замість поверженого Велісарієм Вітігіса титул остготського короля прийняв сам Велісарій, а остготи все ж не складають зброї. На чолі опору став відважний воїн і неабиякий полководець Тотіла. Розуміючи, що таке Візантія і якої сили треба, аби подолати її когорти, він пішов на поступки низам як римського, так і остготського населення, не цурається рабів, колонів, котрі приходять до нього яко воїни, і тим самим об'єднав на боротьбу з візантійцями всі верстви тамошнього населення. Завдано уже перших і доволі відчутних ударів по війську імператора. Що буде і як буде, один Всевишній знає.. Полководець Мунд відступає з Далмації, керовані донедавна Велісарієм когорти — від річки По. А коли так, надія на поміч палатійського війська мізерна, її взагалі може не бути.
На кого ж тоді покладатися йому, намісникові? На власний розум і на власну силу? А коли на власну силу, то як розпорядитися нею? Зібрати й кинути супроти варварів чи таки замкнутися в Фессалоніці й ждати слушного часу? Було б знаття, що до сутички під Фессалонікою не дійде, варварам вистачить для поселення й тієї землі, що посядуть у Дакії, Мізії, Дарданії, Превалітанії, так і вчинив би. Видить бог, так і вчинив би!
XX//
А князю Вологу не до ратних клопотів нині. Може, вперше на віку отак. Ано, заприсягтися ладен: вперше. Дивиться на молоду жону свою і тішиться, дивиться і тішиться. Бо є ким тішитись. Такого дива дивного ні в кого немає й не буде. Присяйбіг! Сам ромейський імператор хай заткнеться зі своєю Феодорою, дарма, що вона в усьому світі знана яко найліпша та наймудріша. Ромейська імператриця — хитромудра змія, його княгиня — голубка сизокрила. Вона примітно поповніла за останні місяці, однак не втратила ані ліпоти своєї, ані доладності. Коли по щирості, ще ліпшою стала, якоюсь на диво доброю і лагідною, а ще чистою та ніжною. Йому, мужу своєму, давно сказала, а це й від сторонніх не приховує вже: жде маленького княжича, ту опору роду-племені, всієї землі Тиверської, на яку уповає, якої так сподівається князь. Мабуть, втішне щось думає, коли так світить видом, оченятами. Гляне ними, виповненими голубим сяєвом, примітить, що князь не спускає з неї замилуваиих очей, й осміхнеться. А осміхнувшись, знову схилиться над шитвом, тішить у собі веселу думку. Що сказала б вона і яким вогнем засвітилася б, коли б узяв та й нагадав ту далеку грозову ніч, коли поверталися з нею від ромеїв і опинилися з волі богів а чи всього лиш через його безтямне засліплення її вродою в одному наметі. Йой, згоріла б, певно, соромлячись і того засліплення, і свого вчинку. Бо чиста, мов голубка, бо вразлива, як та квітка, що згортається від доторку сонячного променя. А на його тілі і зараз є одмітина, котра може воскресити в її пам’яті і гуркіт грому, і спалах блискавок, і те, як цебеніла після її удару з княжого тіла кров.
Казав Властові: дві-три седмиці не буду в Черні, а не був до самої зими. Тоді вже, як випав перший сніг, зважився полишити своє солодашко й навідався до стольного города на кілька днів. Навідався та й знову повернувся. Бо не встиг упевнитися, що має таке щастя, бо не хотів знати ніякого, окрім того, що давала Миловидка. Тлумачив Малці та мужам свою відсутність у стольнім Черні тим, що діє лови, що на те дана зима, аби діяти їх та тішитись діючи, а сам ловив укупі з Миловидкою щасливі миті й не хотів нікого й нічого більше знати. Казали йому: "Є потреби люду". Одповідав: "Я зробив для нього все, що міг зробити". Казали: "Є потреби землі". Гнівався і гримав гніваючись: "Потім, коли настане передліття, літо. Чи я один у тій землі, чи мене немає кому заступити? Сказано: будьте за мене, то й будьте".
Діяв він, щоправда, й лови. А то ж як! Зима велика, на те, може, й дається така велика, аби кожен міг надолужити згаяне за тепла, тоді як тяжіли повинності, коли жив лише для повинностей. Тож кликав мужів до Соколиної Вежі на гостини й сам не цурався гостин. А де гостини, там і лови, веселе застілля і веселі бесіди. В одному не міг відмовити собі: дома чи в гостях був — всюди був із Миловидкою, пишався і не приховував від содругів того, що пишається своєю Миловидкою. Бо в кого ще є така, як у нього? Бо хто ще може похвалитися такою, як вона?
Підійшов і сів коло неї, жде, коли винагородить своїм м'яким та привітним позирком. Жде й осміхається думкам своїм.
— Хочу поїхати в поле, — хвалиться, — поглянути на ниви.
— А це надовго?
— Коли з тобою, можна й надовго.
— О ні, — зніяковіла й осміхнулася привітно. — Мені вже не вільно роз'їжджати. Можу нашкодити нашому княжаті.
Помовчав, тішачись, і, вже помовчавши, сказав:
— Днями подамся до Черна, привезу до тебе бабку-повитуху.
— Бабку, може, й рано ще везти.
— Не буде пізно. Бачиш, справжнє передліття настало, мене будь-якого дня може покликати повинність. Як можу полишити тебе саму?
— Спаси біг, — ще ясніше засвітилася на виду. — Ти завше думаєш наперед і думаєш на ліпше.
— Щаслива зі мною?
— Ано. Чи буде і далі так, не знаю, а зараз така щаслива, Волоте, така щаслива, що йой.
— То й будь нею, — підійшов і приголубив. — А я таки поїду.
Поле під Соколиною Вежею не таке вже й мале. По один бік долини йде під гору і по другий, улоговиною тягнеться і узвишшям теж. Є що об’їздити князеві, є на чому й око потішити. Озимина вруниться буйно і ярина не набагато відстає. Заєць, може, й не сховається ще в ній, а пташка сховається і надійно. Бо гріє нежарке — привітне сонце, бо випадає час від часу й живить посіви плодоносне сім’я дощу. Схоже, що боги вдоволені принесеними їм жертвами, умилостивились і шлють благодать свою на всі простори окольної землі. А то — утіха всім, від князя до смерда і не тільки в Тивері. Зрітимуть злаки, зрітиме й сподіванка, що надходить кінець безліттю, буде де худобу випасти, буде чим себе уситити. Ано, тепер уже буде. Не туманітиме від дум безплідних стариня, не дивитимуться на неї смиренно великими, постійно жадаючими чогось очима діти. І померлих від голоду не тягтимуть уже до багаття, мов ті колоди, й не палитимуть сумовито-спокійно, як палять непотріб. Бо є вже зелень на луках, отож є й набіл, а є набіл, є й пожива для всякого, хто приберіг бодай якусь худобу.
Князь, як і обіцяв, не ходив цього передзим'я на полюддя, коли й знав, як живе його люд, то знав від інших. Так потішений був Миловидкою і не хотів потьмарювати своєї втіхи чи розумів: все одно нічим уже не допоможе йому?
"А чим, справді, міг іще допомогти? Сказав же бо: ідіть і беріть усе, що можете взяти серед зими в землі моїй та мужів моїх. Ось тільки... Чи дали їм узяти, не поцікавився. Хіба тепер оце поїхати й глянути, якими вийшли з зими і чи вийшли всі? А чом би й ні? Кінь вигуляний, он як поривається на простір. А Миловидка не встигне заскучати. Вона більше з маленьким зараз, аніж зі мною".
Обернувся, сказав отрокам, що супроводжували в путі, аби не відставали, й звернув на стезю, що вела у діл. Гнав та й гнав коня лісом, потім — луками, знову лісом і знову луками, аж поки не натрапив на засіяне поле, а в полі — на поселян. Сиділи при путівці, рвали траву, чистили її і споживали. Переважно малеча, та були й літні, щоправда, тільки жони.
— Добридень, люди, — спинився над'їхавши.
— Добридень, — підвелися й низько вклонилися жінки.
— Ця путь виведе нас до весі або до удільного оседку?
— Ано. За тим пагорбом одразу й буде весь.
— А поле це чиє?
— Наше, поселянське.
— З мужів поблизу є хтось?
— У лісі мужі, коло бортей.
— То покличте, скажіть, князь воліє бачити.
Їх було немало. Усі худі, виснажені, проте були й такі, що лишень спали з тіла.
— Хто будеш? — вказав на того, що видався не таким уже й сухоребрим.
— Ролейний староста, достойний.
— Поле це, кажуть, общинне, поселянське. А ліси? Кому належать ліси окольні?
— Цей — общині, а всі інші — мужові твоєму, Вепрові.
"Ага, Вепрові, значить".
— І що ж Вепр, порахувався з волею віча, пустив, коли була зимова скрута, жадаючий поживи люд до перевісищ, ставів та озер?
Староста переступив з ноги на ногу й зиркнув на поселян своїх, потім — на князя.
— Не пустив, виходить.
— Я не казав такого князеві. Одначе всякий, що йшов брати у волостелиновім лісі чи озері поживу, брав лише хитрістю та спритністю.
— Ясно. І багато люду померло від голоду?
— Небагато, княже. Весь змусила всіх, хто мав неплідну чи нетільну худобу, передати її общині на одкуп, а вже община ділилася з голодуючими тим, най і нечисленним, все ж набутком.
Он як!
Помовчав, аж надто пильно доглядаючись до старости, мужів, що стояли обіч нього, і вже потім запитав:
— А що ж нині? Поля усі засіяні чи є такі, що лишились і незасіяними?
— Є, княже. Чим могли засіяти ті, у кого, окрім купи дітей, нічого не лишилося?
— А община? А імущі мужі? Чи то й позичити вже не могли?
— Усім не могли, достойний. Уповаємо на те, що вродять засіяні ниви, а вродять, якось позбудемося біди.
"Не годилося б лишати зараз Миловидку саму, — думав, пустившись у зворотну путь, — та не час і відсиджуватися коло неї. Мушу повертатися вже до своїх княжих повинностей, а відтак і до Черна".
Коли в’їхали на подвір'я Соколиної Вежі, і зовсім змушений був стати на цій думці: на нього чекали мужі від Стодорка.
— Щось сталося?
— Коли не сталось, то може статися, княже. Прибув із Маркіанополя посланець, велів переказати тобі, аби був готовий до всього: ромеї послали до обрів своїх нарочитих мужів.
— Таки кличуть обринів?
— Ано. Проситимуть їх, аби прийшли і видворили з Іллірика склавинів.
— І то — усе ?
— Дуже можливо, казав, що обри стануть потім у Подунав'ї яко щит між лов'янами і ромеями.
— Хм. Ну що ж,