Вода вже спадає. Люди починають у хати повертатися. Все гаразд.
— Жертв нема?
— Та слава Богу, обійшлося. Люди всі цілі. Так дехто подряпався, попростуджувався, а серйозного нічого. Трошки тільки худоба постраждала. Та й то небагато. В кого коза, в кого підсвинок, трохи птиці... А корови всі порятовані і добро...
— І все завдяки солдатам, дай Боже їм здоров'ячка! — встряла мати. — Якби не вони, хтозна, що б і було.
— Да, техніка тепер в армії могуча, — мовив дід.
— І кажуть, то ж привів їх ти, — мати ніжно поклала мені руку на чоло.
— Не знав я, що такого сина геройського маю, — наче з трибуни сказав тато.
— Та!.. — Я одвернувся до стіни і відчув, як сипонуло мені жаром в обличчя, аж сльози виступили.
Все говорилося ніби щиро, але голоси в батьків такі вже були лагідні, аж надто. Такими голосами з каліками розмовляють, з нещасними.
"Це вони тому, що я хворий".
Дід кахикнув і сказав:
— А друзяка твій учора цілий день просидів тут біля тебе. І не їсть нічого, аж схуд... От побачиш, зараз прибіжить.
"Спасибі, діду! Мудрий ви. Знали, що сказати! Як вивести мене з того стану незручного".
Мати витягла в мене з-під пахви термометр.
— Тридцять шість і один. Що я казала? Тепер уже піде на поправку. А як ніжка, болить?
А я й забув зовсім про ногу. Ворухнув нею — болю майже не було, тільки відчув, що вона туго забинтована.
— Слава Богу, нема перелому Вивих. І трохи зв'язки... Медичка сказала, скоро у футбола гулятимеш.
Рипнули двері, і над клямкою вистромилась розпатлана, ще не зачесана голова Павлуші. Обличчя спершу витягнуте, непевне якесь, а потім враз розпливлося в усмішці:
— Драстуйте... Можна?
— Та заходь, заходь, чого там, — усміхнулася мати. — На поправку пішло.
— Я ж казав, я ж казав, що сьогодні краще буде. — Павлуша підійшов до ліжка. Він аж світився увесь.
— Здоров, старик! Ну як?
— Нічого... — усміхнувся я, тамуючи радість.
І замовкли обидва. При батьках розмова не клеїлась.
— Ой, у мене ж там молоко! — сплеснула мати руками й побігла на кухню. Батько пішов у спальню одягатися. Підвівся, крекчучи, зі стільця й дід:
— Ну, балакайте собі, старики, а я, молодий, до праці піду, — і почовгав у двір.
— Сідай, чого стоїш, — сказав я Павлуші. І він сів скраю на ліжко.
Він сидів і мовчав. Тільки усміхався і раз у раз підморгував мені. І я мовчав і усміхався. І відчував, що я повертаюся звідкілясь здалеку-здалеку у знайомий і рідний мені світ — наче з далекої важкої мандрівки додому. І рідний мені цей світ головне тим, що в ньому є Павлуша. Оцей-от кирпатий, з облупленим носом Павлуша, в якого так смішно стирчить на маківці волосся.
Невже могло статися так, що він міг не бути більше моїм другом? Це було б просто жахливо, незбагненно. Я не знаю, що б тоді було.
— Ну, як там, розкажи, — мовив нарешті я.
— Ну як? Нічого. Все гаразд. Тільки й балакають усі, що про тебе. Кого не зустрінеш: "Як температура? Як нога? Який пульс?" Хоч бюлетень про твоє здоров'я вивішуй. Як прем'єр-міністр. Таким знаменитим став, що куди там.
— Ото й справді — більше нікуди!
— Ну точно, я тобі кажу! Все село вже знає, як ти солдатів привів, як ти листи врятував... Баба Мокрина день і ніч за тебе Богу молиться. Та що баба Мокрина — отець Ґоґа у церкві за тебе молебень служив.
— Та ну тебе!.. Ти толком розкажи, як там...
— Ну, слово честі! Хлопці заздрять тобі несамовито. Карафолька аж зелений ходить. Він теж так старався у герої вийти, так старався. Аж черевики десь у воді загубив. І ставника сам собі під оком поставив, десь об одвірок гепнувся від ентузіазму... А Коля Кагарлицький свою курточку нейлонову заграничну, знаєш, розпанахав зверху донизу. І навіть оком не зморгнув. Отак у розпанаханій до самісінького вечора таскав людські речі. А Антончик ледь не потонув. Він же, знаєш, плаває погано, а поліз у кошару вівці рятувать. Такий, знаєш...
Павлуша глянув на мене й затнувся.
— Ну що ж... молодці хлопці, — зітхнув я.
— Взагалі-то молодці, звичайно, я й сам не думав...
Але... але всі вони пігмеї проти тебе. Справді! Думаєш, хтось із них отак пірнув би в затоплену хату через вікно? Ні за які бублики! Та що...
— Ага! — криво усміхнувся я. — А як там взагалі?
— Взагалі нічого... Порядок! Життя нормалізується, як пишуть кореспонденти. Відновлюються комунікації, відбудовуються пошкоджені об'єкти. Підприємства і установи працюють нормально — і сільмаг, і перукарня, і лазня... Незважаючи на стихійне лихо, колгоспники вчасно приступили до роботи — вийшли на поля і ферми. Словом, у боротьбі зі стихією наші люди перемогли... Єдине, що нема ще електрики. Але солдати докладають усіх зусиль, щоб у хатах знову засяяли лампочки. Взагалі, я тобі скажу, хто таки молодці — то це солдати. Як вони працюють — ти б бачив! Сила! Без них, я навіть не знаю... Якби не вони зі своїми машинами... Ти навіть не знаєш, який ти молодець, що їх привів. Просто, просто ти можеш вважати, що ти врятував село.
— Та йди ти! І без мене їх би викликали. Секретар райкому при мені дзвонив уже полковникові. Так що...
— Ну й що! Однак ти їх привів. Ти! А хто ж! І до чого тут скромність! От любиш ти бути скромнягою...
Я усміхнувся.
"Ех, Павлушо мій дорогий! — подумав я. — Що це ти говориш! Я люблю бути скромнягою! Аякже! Уже що-що, а скромність ні я, ні ти не любимо. Це всі знають. Швидше навпаки".
Але я не став з ним сперечатися. Мені так було добре, що ото він сидів на ліжку і балакав зі мною! Так було радісно, і я боявся, щоб він не пішов.
А він ніби прочитав мої думки. Бо подивився винувато-винувато і сказав:
— Ну я піду, мабуть... Тобі спокій потрібен...
— Та посидь, чого там! — стрепенувся я.
— Та я б посидів... Але ми, знаєш, домовились...
— Ну йди, — сказав я тихо й приречено.
— Та ти не ображайся. Я ще забіжу. Ти, головне, відпочивай, добре їж і видужуй. А я... Бо там, знаєш, ще все-таки... Ну, бувай!
— Бувай! — над силу усміхнувсь я. — Вітай там хлопців! І відчув, як щось у горлі заважає мені говорити — наче галушка застряла.
— Я ще до обіду забіжу обов'язково! — бадьоро вже з порога гукнув Павлуша й побіг.
Він навіть не сказав, з ким і про що домовився.
Отже, зрозуміло з ким! З нею! Побіг їй помагати. Ех!..
А чого обов'язково їй? Може, і не їй зовсім. Що, нічого зараз робити в селі, чи що! А ти хотів, щоб він біля тебе нянькою сидів! Побіг собі хлопець у справах якихось, а ти вже й розкис. Ковтай оно ліки і не мороч голови. Цікаво, а ти б сидів біля його ліжка? Згадай, як ото Яришка хворіла і мама просила коло неї посидіти. Як ти нудився! От і не вигадуй. Не вигадуй. Не вига...
Зненацька ліжко моє хитнулося, м'яко зрушило з місця і попливло, погойдуючись, до вікна...
Я не здивувався, не злякався, тільки подумав: "Видно, й нас затопило. А від мене приховували, не хотіли хвилювати, бо хворий... Тому й Павлуша побіг — рятувати батькову бібліотеку. У них же стелажів з книжками — на дві з половиною стіни. Поки всі винесеш!.."
Ліжко моє випливло крізь вікно на вулицю. Навколо вже не видно було ні хат, ні дерев — нічого, крім білої пінистої води з краю в край. Білої як молоко. Я спершу подумав, що то туман стелиться так низько над водою.
Але ні, то не був туман, бо видно було далеко, до самого обрію. То була вода така біла.
Раптом я побачив, що у воді, погойдуючись, пливуть великі бідони з-під молока, і зрозумів — залило молочну ферму і повивертало бідони, і це навколо вода, змішана з молоком. Але чому моє залізне ліжко не тоне?
І одразу прийшла думка — у мене ліжко-амфібія, військового значення, і це тому, що в мене мати — депутат, усім депутатам видають такі ліжка...
Білі хвильки хлюпочуть коло самої подушки, але не заливають її. Ну, звичайно, це молоко. До того ж, свіжісіньке, парне. Я вже гостро відчуваю його запах. І раптом чую голос матері:
— Випий, синку, випий молочка. І зараз голос батька:
— Він заснув, не буди його, хай...
Але я вже прокинувся й розплющив очі. Я випив молока і знову заснув.
Коли я прокинувся знову, був уже обід. Я пообідав (з'їв трошки бульйону і куряче крильце), полежав і знову заснув... І спав так до ранку.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ. Усе! Кінець! Я дарую велосипед. "Загаза чогтова!" Я видужую
Прокинувшись, я побачив, що біля ліжка сидить на стільці Яришка і читає журнал "Барвінок".
У хаті було сонячно, аж очі сліпило, годинник на стіні показував десяту і я зрозумів, що то ранок.
Яришка зразу відклала журнал і скочила з стільця:
— О!.. Гідний бгатику! Загаз будеш снідати. Вона в нас не вимовляє літеру "р".
За мить Яришка вже ставила на стільці переді мною молоко, яєчню, сир і хліб з маслом.
Я збагнув, що в хаті нікого немає, всі на роботі, і їй доручено доглядати мене.
— Будь ласка, гідний бгатику їж! — сказала вона солодким голосом.
Я насторожився.
А коли вона втретє сказала "гідний бгатику" ("Гідний бгатику, спегшу пгоковтни таблетку"), це вже мене зовсім збентежило.
"Гідний бгатику!" Вона ніколи мене так не називала. Вона завжди казала на мене "загаза чогтова", "так тобі й тгеба", "щоб ти гозбив свою погану могду...". І раптом — "гідний бгатику!.."
Отже, кепські мої справи. Може, й зовсім безнадійні. Може, я вже й не встану. Тому-то всі такі ніжні до мене: і батько, і мати, і дід... І весь час заспокоюють — видужуєш, мовляв. А я...
Бач, сплю весь час. Значить, нема в організмі сили, енергії для життя. Отак засну і не прокинуся більше. Ось голову навіть підняти від подушки не можу. Підведусь, сяду на ліжку, і йде обертом голова, аж нудить...
Я глянув на сир, на яєчню і згадав слова діда Салимона, які він любив повторювати: "їжа — джерело життя. Доти живеться, поки їсться і п'ється. Добре кусай — і будеш, як бугай".
— Яришко, дай іще шмат хліба з маслом, — сказав я тихим глухим голосом.
— Ти, ти ж іще цього не з'їв?!
— Жалко? — з гірким докором глянув я на неї. — Може, я... Може...
— Та що ти, що ти! Будь ласка! — вона побігла на кухню, відремізувала від буханки величезну партику, намазала в палець масла і поклала на стілець. Пирснула й побігла за піч сміятися.
Я зітхнув. Нічого, нічого! Дивись, щоб на кутні не засміялася, як я... як мене вже не буде...
Яєчню з тим першим шматком хліба я вмаламурив досить швидко і легко.
А от тарілка сиру, щедро политого сметаною, і парти-ка хліба, принесена на моє прохання Яришкою, пішли туго.