Моя сотня не визнає Мізерницю. І я повинен розповісти на Січі, що сталося! Чув, Яремку?!
— Чув! Але з тобою не піду. Я ще хочу знайти сеньой—ра Гаспареоне і тих, хто його розв’язав і випустив.
— Оце мені відомо точно. Джури Дорошенкові сказали. Наказав розв’язати твого сеньйора Мізерниця. І в бій з собою взяв…
— І той, гад, і вцілив гетьмана в шию!..
— Ех, Яремку, Яремку, якби ти знав, кого і що ми втратили зі смертю Михайла Дорошенка!
— Знаю, Андрію!..
— Так ти не хочеш зі мною йти?
— Не можу… Треба добути до кінця…
А вночі прийшли люди Мізерниці і вхопили Яремка. Коли його почали в’язати, він запитав: "За що?" Йому відповіли: "За те, що такий розумний! Ось голову знімуть — то й порозумнішаєш!"
— Я теж такий розумний! — промовив Ляскало. — В’яжіть і мене!
— І я, — додав Цабекало. — Не хочу, щоби мною командував зрадник.
Пов’язали й їх. Тієї ж ночі передали туркам. Було їх двадцять та ще й один. Усі — козаки, гартовані в боях. Але саме їх боявся й ненавидів Мізерниця. Кожен з них щось знав, кожен був проти нового гетьмана.
Вранці їх, пов’язаних, побитих, повели вулицями Кафи. Ось, мовляв, свідчення нашої перемоги — полонені козаки! На мурі стирчало кілька козацьких голів — на одну показували, що то — Дорошенкова голова. Але Яремко та його товариші добре пам’ятали, де поховано їхнього гетьмана. А на палі.стирчала голова Кіндрата Собіпана — він надто багато знав, а тому в бою його було вбито в спину пострілом з пістоля: Кіндрат височів на палі і мовби сміявся з турків: ага, а я теж побував у гетьманах, хоч і після смерті, це ж не кожному випадає така честь —.Дорошенком бути!
Біля пристані побачили — з галери сходив Кантемір. Старий, зігнутий, жовтий, злий. Його підтримували під руки мурзи, що прийшли служити йому. Трохи осторонь стояв Гаспареоне. Очі Яремка й очі сеньйора стрілися. Підійшов Гаспареоне ближче, щоб роздивитися на бранців. По—турецьки мовив до Яремка:
— Я тебе, щеня, замучив би найстрашнішою смертю. Але я вмію бути вдячним. Ти не мучив мене, коли я був у тебе в руках. Ти не вбив мене, а тому я й зумів виконати завдання таємної дефтерхани. Тому я дарую тобі й твоїм товаришам легку смерть — вас просто розстріляють.
— Я пішов би на найважчі муки, аби бачити тебе, собако, здохлим, — відповів Яремко. — Шкода, що я тебе в тій мазанці не вбив — був би живим Дорошенко.
— Не був би живим Дорошенко. Крім мене, були люди, які б його вбили в цьому бою, Яремо Ціпурино! Так що не проклинай себе перед смертю… Може, в тебе є якесь бажання? То я по давній дружбі можу прислужитися…
— Єдине в мене бажання: щоб ти в свої груди отримав належне! — відповів Яремко й відвернувся…
…І от ведуть їх на страту. Ведуть вулицями Кафи — пов’язаних, побитих. З мурів усміхаються мертві голови їхніх товаришів. Онде — Собіпан. Онде — пан Гостинський. А ось — Оксен Цьопа чи хто?
Тяжка дорога на смерть. Згадуються батько й мати. Згадується Бібігуль. Яремкові тяжко думати про її сльози та про сирітство його дитини, яку має народити Бібі—гуль—Ганнуся, його вірна й добра дружина… А ще тяжче, що загинув Дорошенко. Був би Крим вільним від турків, якби він жив. Була б Україна вільна, якби не загинув славний Дорошенко. А так — усе пропало, все загинуло…
Ой, що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає…
Це раптом заспівав Мехтодь Цабекало. Ніхто з козаків і не здогадувався, що гарно так він уміє співати. Знали тільки, що він любить казати "еге ж!" та "авжеж!" та вслід за товаришами гарно рубати шаблюкою ворогів…
Ой, що ж бо то та й за бурлака—а–а, —
підхопив Ляскало, і всі почули, що й він не тільки добрий рубака, а й співака завзятий. І тоді заспівали всі:
Що всіх бурлак скликає!
Полинула пісня до моря… Ось десь тут, на березі, й доведеться їм, молодим і старшим, чорнявим та рудим, високим та низьким, скінчити свій вік…
Ой що ж бо то та й за бу—у–рла—ака,
Що—о всі—іх бурла—а–а—к склика—а–а—є!
Процокотіли копита поряд. Якийсь турецький баші наздогнав групу приречених до смерті та їхніх конвоїрів. Відвів убік яничарського юзбаші і почав з ним про щось говорити.
Ой, як ріжуть тіло турецькі пута з сириці! Руки, зв’язані за спиною, давно вже поніміли. Ну, та яка вже різниця? Все одно — смерть!
А далеко десь — Україна!
А море — таке гарне, таке красиве, і хвилі на ньому — мов мережка…
І ніякого над тим морем чорного ворона…
Та все одно тільки про чорного ворона й співається пісня. Не придумали ще пісні про Дорошенка та про його славне, хороше військо запорозьке!..
Юзбаші дав команду зупинитися.
Що? Просто тут будуть розстрілювати їх? Ах, як шкода! А думалося: ще трохи пройдуть понад морем…
Стали козаки. Дивляться на яничар. Яничари стоять з рушницями—гаківницями, такими ж, як і в козаків. Тільки нині козаки беззбройні, та ще й з пов’язаними руками.
Юзбаші дав команду яничарам стати напроти приречених. Стали.
Тоді юзбаші сказав по—турецьки:
— Володар галери і друг каймакана, а також найліпший друг Джанібека—Герая й Кантеміра Дивеєва Абу Ахмад—баші приніс мені папір, з якого я бачу, що він може купити приречених до розстрілу розбійників—козаків. Він дає мені за кожного з вас, гяури, по двадцять курушів.
Турецький баші з дивовижним арабським ім’ям та прізвищем Абу Ахмад ібн Аль—Джасас закивав головою й бородою і тут же вручив юзбаші мішечок з курушами.
Юзбаші урочисто заявив:
— Ці гроші буде порівно розділено між мною та моїми воїнами. А ви, найшановніший Абу Ахмад—баші можете брати собі своїх майбутніх веслярів!
Баші з арабським іменем швидко закивав і миттю опинився на коні — Яремко аж здивувався, як такий поваж ний баші може отако: р—р–раз — і в сідлі? Хтось із його знайомих теж так хвацьки стрибав у сідло! Хто?
То що це виходить? Вони викуплені — і тепер підуть на галеру веслярами? Отже, смерть відступила й на цей раз?
Баші з арабським іменем махнув рукою і погнав своїх невольників далі берегом.
А потім підвів до якоїсь печери. Озираючись, козаки пішли туди…
У печері він вийняв ножа і почав розрізати пута на руках козаків. Робив цю справу мовчки. За кілька хвилин упорався.
Яремко стояв і намагався поворухнути бодай одним пальцем. Сириця так перетисла жили на руках, що вони затерпли, а шкода: можна було б кинутися на цього чортового турка та й задушити в цій печері — ач, знайшов собі робітників! Але подумав: він же подарував нам життя! І за це — спасибі!
— Я теж такої думки, — мовив Ляскало. — Хай живе турок!
— Еге ж! — додав Цабекало. — Хоч і тяжко буде на галерах — а все ж надія…
Турок з арабським іменням викресав вогню, запалив свічку.
Повернувся до козаків і сказав українською мовою:
— Ходімо за мною!
Куди? В яму? В підземну дірку? Навіщо?
— Берегом не можна! Там далі — яничари. Вони вас не пропустять!..
Чоловік явно старався говорити не своїм голосом, але щось дуже знайоме було в його голосі.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ, який змусить чительника повірити в потойбічну силу…
І раптом турецький баші відкинув з лиця кобеняк, опустив униз свічку, прикрив її полум’я рукою…
Щось дуже знайоме знову озвалося у найдальших глибинах Яремкової пам’яті, — але що саме? Зараз не було часу думати над цим. Треба було вирішувати: чи йти за турком у печеру, чи йти на смерть. Що їх чекає: порятунок чи хитра пастка?
Турок раптом вишкірив зуби і промовив:
— То що, Яремку, будемо фуга самотем петере?
— Пішки чи екво вегі? — мимоволі вирвалося з вуст Яремка — і тільки після того він відчув, як у нього від містичного жаху піднялася вгору чуприна.
"Фуга самотем петере" — це ж улюбленою латиною козака Тимоша Клюсика означало: "Шукати рятунку у втечі". А "екво вегі" — "їхати верхи"! Шість літ тому в Києві, коли за Яремком гналися люди сеньйора Гаспареоне, запорозький козак Тиміш Клюсик, колишній спу—дей братської школи, виручив його, посадив на свого коня і хутко домчав до Лаври, де був тоді Олександр Чорногорський — султан Ях’я. Як вони тоді летіли крізь ніч і як услід їм гналися крики та постріли!
Шкода Клюсика! Загинув він у морській битві при Си—нопі. Турецька шаблюка знесла голову хороброму й жартівливому козакові Тимошеві Клюсикові — і впала вона з корабля в оту чайку, на якій був Яремко… Боже, як він тоді перелякався, як він тоді не міг повірити, що Клюсика вже немає на світі!..
Яремко мимоволі перехрестився затерплою рукою. Хлопці мовчали. Яремкові пересохло в роті. Серце мов зупинилося. А на спині… А на спині мов одразу виросла вовча шерсть і заворушилася. На Яремка дивився Клюсик, живий Клюсик — трохи, щоправда, змарнілий! — і всміхався, показуючи зуби! Онде один іще — трохи кривуватий!
— Г—г–г—господ—д–д—и, сохрани й помилуй, — хотів прошепотіти Яремко, але не зміг. З грудей тільки хрипко вирвалося: — 3–г—г–гинь, нечис—с–ста с—с–сил—л–о!
Турок, дивно схожий на постарілого Клюсика, зробив крок назустріч. Яремко вихопив пістоль. Нечиста сила!
— Якщо я — нечиста сила, — ще дужче вишкірився турок, — то мені твоя куля не страшна, Яремку Ціпурино. Але я живий чоловік, хлопче!..
І тут же наказав хлопцям, що стояли за спиною Яремка:
— Ану, відійдіть подалі! У нас із Ціпуриною є пильна розмова!.. На п’ятдесят кроків!
— Тут усі свої і таємниць у товаристві немає! — заперечив Ляскало.
— Еге ж! — підтвердив Цабекало.
— Я кому сказав — відійдіть на п’ятдесят кроків! Ви що — порядку не знаєте? Холле—ррра!
Чи то від категоричного тону, чи то від смачно мовленого останнього слова — козаки таки відійшли у глиб печери…
І знову вони залишилися наодинці. Це було ще страшніше.
— Т—т–ти х—х–то? — нарешті, спромігся на слово Яремко.
— А то ти не знаєш?
— Я не вірю! — вигукнув Яремко.
— Не треба галасувати, хлопче! Я не хочу, щоб твої товариші знали більше, ніж треба… Воно й так вийшло не вельми… Ти кажеш, що не віриш своїм очам. Але ж ти бачиш! І чуєш!
— Ні, такого не може бути, Клюсику!
— Може бути все! Навіть найнеймовірніше! Ти ж ось повірив у це неймовірне?! Так, Яремку, я Тиміш Клюсик…
— Але ж…
— Потім розповім… Як вийдемо з печери. Зараз — ніколи… Клич своїх — треба йти. Часу в нас зовсім мало…
Він підійшов ближче до Яремка і шепнув:
— При них не називай мого імені. Ніхто не повинен чути тут, як мене звуть по—справжньому…
Ох, як довго повзли вони, і йшли, і пробиралися на—вкарачки отими печерами! Здавалося, що Клюсик завів їх у саме пекло — на страшну і мученицьку смерть.