Було дуже боляче й прямо-таки жахливо.
Ромась трохи помовчав.
— Зараз, голубе сизий, — заговорив знову, — і сам себе лаю, що був половинчатим, здався на раду товаришів. Тепер розумію: нам треба було протестувати разом з вами. Ви, балаганці, зробили вірно, хоч наслідки й вийшли дуже драматичні.
— Справді драматичні, але ми на похвалу не розраховували. Особливо ж драматичні для тебе: ти ні за що дістав таку жорстоку кару.
— Оце мене найбільше боліло. Тому й на слідстві, на свою голову, поводився, як ображена панянка. Правда. того, що зроблено, вже не виправити, але ти тут не винуватий: мій лист до тебе, як я зрозумів з запитань слідчих, перехопили жандарми і приплели до вашої справи. Так, здається?
— Так, —-— ствердив Грабовський. — Того твого листа я не отримував. У Балаганськ він прийшов після мого арешту. Мені на допитах цитували його, та й то лише одне місце — де ти погрожував самодержавству динамітом. Що ти писав?
— Зараз не пригадаю, але нічого особливого там не було. Ну сповіщав, що твоє послання отримав, що порадився з павлодарськими арештантами, більшість яких відмовилася підписати ваше звернення й висловилася за доцільність протестувати не в Сибіру і не на папері, а в Росії, з динамітом у руках.
— Кажуть, ти розповсюджував нашу відозву?
— Ні, тільки показав нашим в'язням і передав з тюрми на волю.
Ромась помітно хвилювався. Певно, йому важко було згадувати минувшину. Очі його нараз погасли, а чоло спітніло. Він спересердя кинув недокурок, що вже пік пальці, скрутив цигарку, жадібно затягнувся і продовжив:
— Павле, друже, мушу звірити тобі те, чого ще нікому не звіряв і, мабуть, ніколи не звірю.
— Ну, — посміхнувся Грабовський. — Може, закохався?
— Ні, таке, що в грудях пече.
Павлові брови насупились.
— Зрадив?
— Називай, як хочеш.
— Коротше!
— Весь час караюсь не тільки за те, що мало зробив для поширення вашого протесту, а й за поведінку під час слідства.
— Що-о-о?
— Зрозумій мене. Усі ви, балаганці, були разом ув'язнені і знали, за що саме. А я не мав ані найменшої уяви, чому мене раптом перекинули з спільної камери в одиночну. Довго сидів там, мов глухонімий, доки ти весною не сповістив листовне причини мого нового арешту. Згодом мені офіційно інкримінували поширення вашої відозви у Павлодарі. Почалися допити, сповнені різних погроз та всіляких натяків. У руках слідчого було всього два факти — моя відповідь тобі і примірник відозви, не до кінця переписаної мною. У своїх показаннях я плутав, але з тієї плутанини загалом випливало, що не поділяв настроїв балаганських протестантів, не приєднався до них, умовляв тебе не підписувати звернення і не розповсюджувати його. Спершу, мовляв, хотів переписати ту відозву й віддати комусь, та потім, добре помисливши, вирішив, що все це зайве, непотрібне, тому й кинув переписувати. Словом, одгороджувався від вас, викручувався. За все те не можу простити собі. Колись стільки зазнали разом випробувань, та ще яких...
Ромась змовк, витер рукавом піт з чола і відсапнув так, наче скинув з плечей важку ношу. Мовчав і Грабовський. Тільки густа зажура в очах видавала його душевну муку.
— Не можу і я похвалити тебе, — сказав згодом. Говорив поволі, карбуючи кожне слово, наче виривав їх з найдальших глибин власного серця. — Правду кажучи, не сподівався, що ти по довгій розлуці принесеш мені таку звістку.
— Повір, Павле, я не міг приховати це від тебе.
— І добре, що не приховав, але...
— Павле...
— Бачиш, у твоїй поведінці мене вражає не те, що ти вигороджувався. Зрештою, ти мав на це право, бо найменше завинив.
Грабовський підвівся, нервово покошлав чуприну, пройшовся од столу до дверей і знову сів.
— Ет, Михайле, Михайле. Описуючи тобі якутську різанину, викладаючи наш протест і закликаючи поширити його серед засланців Семипалатинської області, я не допускав, що ти зможеш залишитися байдужим. Навпаки, був абсолютно певний, що ти... Візьми хоч би Краніхфельда, якого тобі, правда, не доводилося бачити. Так от, у нього майже не було знайомих серед монастирівців, і його заслання в Балаганському окрузі наближалося до кінця, Йому, очевидно, найлегше було б пропустити повз вуха трагічні вісті з Якутська. Але він не стерпів, не подумав про власну долю, став одним з ініціаторів протесту, писав його, розповсюджував, за що й потрапив у Якутію. Або Софія Новаковська — сама надіслала листа міністрові внутрішніх справ, рішуче заявивши, що приєднується до протесту. А ти, Михайле, як і я, ще в Бутирках познайомився і подружив з багатьма монастирівцями.
— Павле, я дуже переживав. Я вже після вироку, оголошеного мені, відмовився просити помилування.
— Чув. Це добре. Добре й те, що...
Розмову перервав несміливий стукіт у двері. До хати зайшли Гаврилови.
— Даруйте, що самі завітали, без запросин, — вибачався Кость Семенович, сяючи своїм хворобливим рум'янцем.
— Дуже радий бачити вас, — хвилювався хазяїн. — Навіть сам збирався розшукувати, де ви живете.
— Повільно збираєтесь, — вставила Ольга Василівна. — Ми тільки сьогодні почули про ваш приїзд, а ви, кажуть, давненько тут. І все збираєтесь...
— Житло обладнував. А ви вже обжилися?
— Трохи.
— Знайшли роботу?
— Я займаюся фотографією, — відповів Кость Семенович, — а Оля, здається, скоро почне працювати в лепрозорії.
18
Низько схиливши кучмату голову, Байбал ходить по хаті, супиться, іноді зітхає і скоса зиркає на хазяїна. Але кожна зморшка його худого обличчя світиться теплою батьківською любов'ю, яку не можна ні вгамувати, ні приховати.
Той день, коли сторожка була повністю відбудована і Павло перебрався сюди від Дулемби, здавалося, став для Байбала святом. Він бігав, метушився, перекладав принесені речі й книжки, топив у грубі, в печі, до блиску вимивав підлогу. Відтоді й приходив щоранку і шукав собі якогось діла. Поробивши все, взявся прокопувати стежку до церкви на березі Вілюя, сажнів за двісті від тюрми. Всі умовляння Грабовського були марними.
— Не думаєш ходити на відправу, то я тебе не силую, не ходи. Але стежка має бути, — відмагався і продовжував вергати лопатою сніг. — Щоб ніхто не дорікав, що не шануєш бога.
Згодом почала виявлятися нова химера старого — подоба ревнощів. Як хтось заходив до Грабовського і довгенько затримувався, Байбал не міг приховати свого невдоволення: переступав з ноги на ногу, голосно позіхав і спідлоба поглядав у бік хазяїна, немовби підказував — випроваджай уже цього непрошеного гостя, тобі треба працювати.
Так і сьогодні. Вранці, йдучи на роботу, завітав Генрик Адамович. Він недовго сидів: оддав часописи, що брав почитати, похвалив Павла за намір написати статтю про Чернишевського та й пішов.
— Чернишевський, Чернишевський, — перекривив того Байбал, коли за Дулембою зачинилися двері. — Що він знає про Миколу Гавриловича, адже ніколи навіть не бачив його? Стружиш собі дошки, то й стружи, а то ще — Чернишевський, стоющий чоловік, світило...
— Е-е, це ви вже дарма, — стримано посміхається Павло. — Генрик Адамович вміє не тільки стругати. Він знається на грамоті, читав книжки Чернишевського, навіть розповсюджував їх.
— Читав? — здивувався старий. — Ну, коли так — діло зовсім інше. А такий непоказний. Хочеш писати про Миколу Гавриловича?
— Авжеж.
— Це добре. Але спершу піди та розпитай людей.
— Тут є багато таких, що знали його?
— Вистачить. І я можу одвести тебе до них. От хоч би Карякіна, чи, як її прозивають у місті, Карячиха. Він колись столувався в неї. Треба заглянути й до Миколи Жиркова. Цей тоді вчився в козачій школі і часто ходив з Миколою Гавриловичем на прогулянки. Можна б сходити й до Кокшарських, але ті, мабуть, нічого гарного не скажуть або ще й набрешуть.
— Чому?
— Він розбив з ними глека.
— Глека?
— Кокшарський тоді був помічником справника і якось запросив Миколу Гавриловича додому. Той пішов. Може б, лиха й не сталося, якби не Кокшарська. За чаєм вона почала вихвалятися, як спритно вміє обдурювати якутів, виторговувати в них хутра. Мовчки вислухавши це, Микола Гаврилович шапку в руки і гайда з хати. Більше ніколи й не заглянув до них. Любив правду, а за бідних горою стояв.
— А в камері Чернишевського ви бували?
— Таке питаєш! Вважай, щодня, як оце в тебе.
— От мені б побачити її, ту камеру.
— Тоді ходімо.
Грабовський одягнувся, й рушили. Спинились перед темно-бурою брамою, що дивилася прямо на крижане дзеркало річки. Впоперек неї, від слупів до середини, пролягли дві залізні штаби, зімкнені важкою колодою.
— Оце так замкнули після монастирівців, — мацає Байбал колодку і йде далі.
Недалеко від брами знайшли дірку в загороді і, попригинавшись, пролізли. Грабовський оглядає подвір'я. Так він і уявляв собі його, не раз вдивляючись поверх гостроколу в покрівлі тюремних будинків.
Он, у найдальшому закутку, ледве визирають з-під снігу дві невеличкі споруди, уже напіврозвалені. Там, кажуть, раніш містилися цейхгауз, кухня, лазня. Ближче до брами — великий, продовгастий і похмурий будинок з ганком, одними дверима і частими вікнами, густо загратованими. Павло догадується — то і є в'язниця.
— На цьому ганку, — каже Байбал, одчиняючи важкі двері, — любив стояти Микола Гаврилович, зустрічаючи вранішнє сонце. Іноді літніми вечорами сидів тут. Сам собі, щоб ніхто не заважав. Вийде, бувало, з книжкою, сяде...
Посеред в'язниці — широкий, як вулиця, коридор з подвійними вікнами. Обабіч нього — шестеро дверей з вухатими залізними засувами: до кожної камери. На коридорі і в камерах валяються розламані тапчани, стільці, злежане сіно та різний мотлох, покритий товстим шаром пороху. Всюди моторошна, гнітюча пустка.
Важко дивитися.
Важко дихати.
Важко думати.
— У цій, — показує Байбал на першу камеру праворуч, — жив жандарм. У сусідній — козачий урядник. Микола Гаврилович — он у тій крайній, найтемнішій і найхолоднішій. А я — по всьому коридору. Тут у печах палив, варив, прибирав...
Двері камери Чернишевського прикручені дротом. Перед ними підметена підлога.
— Хтось тут хазяйнує?
— Це я позавчора, — відповідає старий.
Він повагом розмотує дріт, скидає з голови шапку і врочисто, з якимсь побожним трепетом, відчиняє. Ця камера, як на одного арештанта, досить простора, може, трохи й більша за інші, але набагато темніша, бо її вікно майже впирається в тюремну загороду і до нього не сягає жоден промінець.