І всі, що теж приймали реван, ступнули за ним.
Глядачі уважно стежили за ними, і така запанувала тиша, що чути було, як далеко-далеко у лісі подав свій голос гірський олень. А серчешме знов напівголосно читав урочисту молитву і знов ступнув до нахипа, і за ним потяглася вся зграя.
Після третього кроку серчешме низько вклонився нахипові і вдруге спитав його:
— Чи дозволиш, господарю й отче, відчинити двері тим, що жадають?
І нахип мовчки схилив голову, а серчешме випустив підмайстрове вухо, вистрибом наблизився до нахипа, поцілував йому руку, щось прошепотів йому на ухо і повернувся на своє місце.
Підмайстри не рухалися: наче скам'яніли з піднесеними руками, притуливши їх долонями собі до тім'я. Серчешме зняв із старшого підмайстра його пештимал, тричі обмотав йому стегна тим пештималом і зв'язав вузлом кінці.
— Зачинених дверей не відчиняй, але відчинених не замикай. Мало заощаджуй, але добре їж, — пошепки приказував йому серчешме, і слова його бриніли, як заклинання, потім знов схопив його за вухо лівою рукою, нахилив йому голову, міцно ляснув долонею по шиї і відштовхнув до нахипа. Підмайстер мало не впав від несподіваного стусана, але, пригадавши накази старих майстрів, поцілував руки нахипові, своєму уста-баші і тому майстрові, який навчав його майструвати, потім відступив і став позаду всієї зграї, а вся вона ступнула крок до серчешме, а той повторив з кожним з підмайстрів ту ж саму церемонію.
Коли останнього підмайстра було підперезано пештималом, нововисвячені майстри піднесли нахипові чудового шовку на халат, а калфа-баші, чаушеві та серчешме — сукна. Потім кожен з них подарував по шапці або по парі чобіт тому майстрові, в якого він учився.
Тим часом серчешме розв'язав за одним із наметів два клунки з шовковими хусточками та величезний лантух запашного турецького мила. Він брав брусок мила, загортаву хустку і роздаровував на спогад гостям, починаючи із старіших і найповажніших.
Сонце схилялося до обрію, зникало десь за горами. Спадала спека. Дехто поспішав додому, але молодь залишалася в лісі до ранку. Запалали вогнища, кухарі взялися готувати вечерю.
Залишалася остання дія — розв'язання запон. Серчешме викликав нововисвячених до намету і там, розв'язуючи пештимали, діставав від кожного по кілька срібних грушіві, непомітно ховаючи їх у кишеню, кидав йому пештимал на плече.
Під урочистий марш повернулися молоді майстри до головного намету. Розпочалася вечеря. Радісні й безжурні, знищували вони смачний пілав та шашлик, зголоднівши на свіжому повітрі.
Сутеніло. Підмайстри розвішали на дротах барвисті ліхтарики. Здавалося, ніби в таємничій гущавині лісу розквітли величезні вогняні квіти.
Короткі присмерки на півдні. За півгодини чорна ніч розкинулася над землею. Низько і ясно горіли зорі, ніби заплутавшись у гіллястих буках. І так само яскраво горіли блищики на галявинах. У лісі квітли дикі орхідеї, аромати їх зливалися з подихом лаврів та кипарисів, з теребінтами, горіховим листям, полином та гірськими травами в якийсь дивний, гострий і пряний букет.
І дзюрчали струнки і нічні цвіркуни сотнями, тисячами бубонців, підвішених до гіллястих дерев.
Усю ніч не вщухала музика. Танці чергувалися із співами та розмовами. Золотими кущами палали на галявинах вогнища. Над ними кружляли величезні нічні метелики. Хтось витягнув тулуб-зурну, заспівав чабанських пісень, звучних, як гірські струмки з-під снігу, і чистих та прозорих, як льодові цівки гірських джерел.
Біля другого вогнища розповідали казки, барвисті і заплутані, як арабеск східних килимів або мозаїка старовинних мечетей. Дехто куняв. Але було так хороше, спокійно і тепло, що не хотілося додому. І втомлені лягали під наметами або просто тут на траві, підклавши під себе халат.
А молодь уже співала, підкидаючи хмизу до вогнищ і милуючись з вогняних джмелів-іскор, що тихо згасали в темряві.
За шість тижнів після ревану відчула Горпина перші болі. Вона розбудила Нур'ялі і послала його по сусідку, стару Тайфіде. Тайфіде була досвідчена повитуха. Всю ніч просиділа вона в саклі Нур'ялі, намагаючись полегшити Горпинині муки. І що гірш ставало Горпині, то самотніше й сумніше було їй на серці. До сліз хотілося почути хоч слово рідною мовою, і замість татарських вивчених слів лилися з вуст її знайомі з дитинства вигуки й голосіння.
Нур'ялі сидів у комірці, готовий з'явитися на перший поклик. Не знав він, що робити, чим допомогти, і жалість, і почуття своєї провини стискали йому серце до болю.
Наближалася громовиця. Гучнішав гуркіт грому, і раптом, спалахнувши холодним синім полум'ям, зірвався вихор. Загуркотів грім — і злива полилася на сади, на гори й на білі кубики Чабан-Таша. По рівчаках загриміли гірські потоки, волочачи уламки скель і кругляки.
А Горпина вже кричала голосно, моторошно й лунко. Нур'ялі стискав скроні руками... Чи не збігати до Каффи по італійського лікаря, якому він часто приставляв рибу? Або покликати муллу прочитати молитву?
Час минав. Ніхто його не кликав, не посилав ані до Каффи, ані до Чабан-Таша. Горпина або стогнала, або кричала щось незрозумілою степовою мовою, потім заспокоювалася і стиха схлипувала. І тільки вранці, коли зазирнув у віконце каламутний світанок, вбігла до комірки розкуйовджена Тайфіде і крикнула йому з порога заповітне слово:
— Радісна звістка! [202]
— Хто? — спитав Нур'ялі чужим, мертвим голосом.
— Світло очей твоїх — син! — відповіла бабка і звичним рухом простягла руку по подарунок. Нур'ялі мовчки сунув їй запотілу в долоні монету і кинувся до Горпини.
Вона була блідіша за маграму, якою були пов'язані її буйні чорні коси. Великі страдницькі очі глянули на нього променистим потойбічним поглядом, яким завжди дивляться поліжниці або люди, що зазирнули смерті в вічі. На блідих безкровних устах промайнула усмішка. І ледве помітним рухом вій показала вона на щось маленьке й червоне, що верещало поруч неї в пелюшках.
Нур'ялі мовчки схилився до дитини i впіймав засмаглі Горпинині пальці.
— Не займай її, Нур'ялі. Вона змучилася. Хай трішки засне, — підійшла баба і тихо вивела його з саклі.
Горпина заплющила очі. Повитуха тихенько гойдала дитину і поклала її в колиску, потім прилягла на міндер відпочити.
Тихо-тихо бум в саклі. За вікном шуміло море, наче дихав під скелями якийсь велетенський звір. У голові порожнеча. Хвилинами здавалося Горпині, ніби падає вона разом із ліжком у прірву.
Вільна. Вона вільна.
Мовчки повторювала вона це слово і не відчувала ані радості, ані полегшення. Хвилинами проймав її тіло глухий, притамований біль, відгук минулих страждань, і все було байдуже, як людині, що була на порозі смерті. І не помітила Горпина, як глибоко заснула.
Прокинулася вона аж опівдні, коли по-святковому причепурена сакля виповнилась сонцем і голосами. Навколо неї товклися жінки й дівчата з Чабан-Таша. Вони готували частування й прикрашали саклю квітами та китицями з лавра й кипарисових гілок. Помітивши, що Горпина прокинулась, вони почали віншувати її, бажаючи всього кращого їй і дитині, і кожна обдаровувала чим-небудь. Немовля лежало поруч Горпини, добре сповите в чистих пелюшках. На столі стояла тільки що спечена баклава [203], лимонний шербет, чорнослив, горіхи в меду та різні ласощі.
— Ідуть! Ідуть! — раптом закричала з порога десятирічна Субан, небога Шафіге, красива й метка дівчинка в малиновій фесочці з пофарбованими хною кісками.
Шафіге заметушилася в саклі.
— Бабусю! Бабусю Тайфіде, швидше! Треба перенести Горпіне до комірки! — крикнула вона, нашвидку ховаючи якісь ганчірки й рушники.
Жінки кинулися до хворої. Тайфіде тягла подушки. Медже з гуркотом пересувала лави. А в дворі вже гавкали собаки, і голос Нур'ялі заспокоював їх.
— Курт! Беракіш! [204] На місце!
І на порозі виріс мулла з муедзином. Жінки спустили свої фередже.
Горпина захвилювалася. Нащо прийшли сюди ці люди в зелених завивалах з довгими сивими бородами? Що їм треба від неї і її дитинчати? З забобонним острахом підвелася вона і закрила немовля. Але мулла попростував до колиски й відкинув серпанок.
— Нащо закриваєш його, ханум? Ми йому лиха не вдіємо.
І простяг над дитиною руки, урочисто промовляючи співучим речитативом:
— Лла ілла іль алла, Магомет регуль алла. [205]
Горпина затремтіла всім тілом, немов дитина мусила загинути від магічної формули, повної лихих чар. Вона напівпідвелася, задихаючись від жаху, — і материн інстинкт раптом прокинувся в ній з нечуваною силою. Це її дитина. Плоть від плоті й кров від крові, чиє маленьке життя куплено ціною таких жахливих, невимовних і вже минулих страждань. Ні! Ні! Вона не віддасть його. Але від хвилювання сила покинула її. Бліда, як лілея, впала вона на подушку. Жінки нічого не помітили, а на порозі комірки з'явилася Медже в новому фередже.
— Все готово! — крикнула вона. — Несіть її разом з мaтpaцом! Чекайте, я допоможу!
І paзoм із Тайфіде, з Шафіге і ще двома сусідками підняли Горпину й обережно понесли до комірки.
— Куди ви мене несете? Дайте мені дитину, — заговорила Горпина, коли минула запаморока.
— Там буде тіснота й непристойно: прийдуть чоловіки, а тобі ще недобре, — заспокоювала її Шафіге, намагаючись відхилити її увагу від дитинчати.
— Дай мені дитину, — хвилювалася Горпина. — Поклади тут біля мене.
— Лежи тихо! Чого крутишся! Їй і там добре, — підійшла буркотлива Тайфіде.
Але, замість заспокоїти Горпину, ще більше розлютила її.
— Дайте мені дитину! Дайте! — благала вона, простягаючи руки до жінок.
Тоді втрутилася Шафіге.
— Не хвилюйся, Горпіне, бо в тебе зіпсується молоко і дитина захворіє. Ти мусиш берегтися для неї.
Горпина заплющила очі, замовкла, але серце билося швидко-швидко, ніби передчуваючи лихо.
А в першій великій кімнаті готувалися до комаку. Вмить набилося стільки народу, що стало тісно. Муедзин розсунув складну підставку, оздоблену перламутровою інкрустацією, розгорнув на ній коран і поклав дитину перед муллою. Нур'ялі назвав три ймення, яким бажав би назвати сина. Мулла записав їх на трьох однакових шматках паперу, згорнув, перемішав і засунув у коран, потім почав читати першу суру.
— В ім'я господа милостивого, милосердого [206], — забринів його співучий речитатив, і всі присутні обернулися на схід сонця.
Горпина рвонулася з ліжка.
— Що це? Що? — забелькотіла вона, обводячи жінок божевільним, страдницькими очима.
— Заспокойся, джаним! Це молитва.