то младомлада ще, щоб знести одразу все: і втіху-щастя, і Перунові громи..
XX/
Князь Добрит, певно, не тільки зараз оце бачився зі слов'янами, що живуть у Карпатах і по другий бік Карпат, він давно знається з ними, і коли казав: наша відмова від ратного вторгнення у ромейські землі не зупинить склавинів — знав, що казав. Як тільки розтанули по зимових морозах сніги й спливли до рік, а там і до моря талі води, знялися ті слов'яни з насиджених, може, й затишних, та не вельми багатих на поживу гнізд своїх по горах та передгір'ях і подалися купно, забравши з собою дітей, жон, сякі-такі набутки, в землі іллірійців. Рушили всім родом своїм білі хорвати, рушили словени, сорби. До них пристали сусіди, до сусідів — ще сусіди, змовилися між собою й виставили наперед кінні полки, по одну і другу руч — піші, а вже як угледіли, яка в них сила, пішли й сказали іллірійцям: "Не супроти вас ідемо походом ратним, супроти ромеїв, що посіли землі наші. Як сиділи на своїх, так і сидіть, нам і ромейських стане"..
Першими забили тривогу ректори та президи сусідніх із слов'янами провінцій — Верхньої Мізії, Прибережної Дакії — й наважилися виступити супроти свавільних склавинів з наявним під руками провінційним військом. Одначе не довго тішили себе сподіванкою зупинити навалу. Склавини зім'яли провінційне військо ромеїв так швидко і так надійно, що військо те показало ворогам імперії спину й понесло страх перед слов'янами в сусідні провінції — Внутрішню Дакію, Дарданію, Превалітанію, а згодом і в діоцез Македонія. Казали, суне тьма, така не підвладна розуму сила, що від неї дуднить і стогне зморена земля, її неспроможне зупинити якесь там провінційне військо. Для того потрібна сила самого імператора, потрібні такі непереможні полководці, як Велісарій і його палатійські легіони.
Префектові не вірилося, щоб вторгнення слов'ян було настільки серйозним.
— Ідуть не всі слов'яни, лише склавини, і ви неспроможні зупинити? — питався в тих, що жахали його навалою. — Не оступатися! Кинути супроти варварів усе і всіх!
А прискакали вдруге, затим і втретє, волаючи про поміч, сам наполохався й велів збиратися всім решткам провінційного війська до Фессалоніки: тут, під захистом надійних стін, вистоять, поки надійде поміч.
Тепер уже не приховував від імператора, яка біда постигла Іллірик. Скористався попутним вітром і послав драмон із нарочитими мужами до Константинополя. "Вторгнення це, — писав Юстиніанові, — не звичайна собі татьба. Варвари йдуть із сім'ями. Схоже, що на поселення. Коли не виставимо супроти них палатійське військо і не подбаємо по-справжньому про захист Іллірика, можемо втратити його і назавжди".
Мабуть, не певен був, що імператор вволить його волю, тим паче одразу, довго ходив, міркував на самоті, потім радився з радниками і знову міркував, аж поки не натрапив на рятівну думку: не скупитися наявним у префектурі золотом, послати тямущих людей і сказати варварам: "Коли повернетеся у свою варварську землю й заприсягнете: ані ви не переступатимете більше, ані діти ваші не переступатимуть води Дунаю, дамо достойний миру між нашими землями викуп — сто тисяч золотих солід".
Ждав відповіді від привідців варварської навали, ніби манни небесної, а діждався — і зовсім упав духом. Склавини сказали: "Ми не за золотом прийшли. Нам тісно і голодно там, за Дунаєм, хочемо сісти родами своїми на полуденних землях і сидіти тут вічно".
Що мав діяти? Протистояти своїми силами варварам — марна сподіванка, а від імператора ні слова. Воно й не дивно. Чи йому, намісникові Іллірика, без імператорських едиктів-роз’яснень не відомо, в яку халепу вскочив Юстиніан, намірившись розширити обводи Східної Римської імперії за рахунок Західної? Замахнувся ж не на що-небудь, на цілого півсвіту. Мало йому метрополії, що обіймає всю передню Азію — діоцез Понт, діоцез Азія, діоцез Схід, мало Фракії, Дакії, Македонії, Єгипту зрештою. Захотілося пустити своє коріння по всій північній Африці, в Сіцілії, на Апенніському півострові. Та хотіти — одне, а зробити своє хотіння ділом — зовсім інше. Велісарій висадився з добірними легіонами в північній Африці і розбив вандалів, заволодів Карфагеном, Сардінією, згодом — Цезарією, фортецею Сектем поблизу Гераклових стовпів, Балеурськими островами, та йому не пощастило зробити завойовані провінції покірними. Першими підняли меч супроти імперії Маврусії — туземні племена, первиннообщинний устрій яких дозволив їм зібрати масове ополчення й вирізати в Нумідії та Бізацені поріділі візантійські когорти до ноги. Вслід за маврусіями збунтувалося й власне військо: солдати, нижчі чини окупаційної армії, вважаючи себе переможцями, не без підстав претендували на земельні ділянки у відвойованій країні, тим паче, що багато хто з них встиг побратися із вдовами, сестрами та доньками вандалів, що загинули в січах з візантійцями і мали на ті землі ще й право законних спадкоємців. Імператор же одписав відвойовані землі собі чи фіску, православній церкві, нащадкам римських посесорів та місцевій романізованій африканській знаті. З цього й почалася ворохобня, така масова і така значима, що висунула своїх вождів і забрала в імперії немало літ та сил на її придушення.
Щось подібне намічається й на Апеннінах. В усякім разі, видиме підкорення остготів обернулося новим піднесенням опору і хто знає, чи не занадто серйозним. А все через нашу, ромейську, самовпевненість, все тому, що вважаємо: тільки ми мудрі й спритні, більше ніхто.
Воно ніби й не було підстав нарікати на наміри Юстиніана, тим паче напочатку. Хто обійде криницю з холодною життєдайною водою, коли домагає спрага? Чи є такі серед людей, що не піднімуть, виявивши на своїй путі дармову соліду? Такою життєдайною криницею видалися всім праотні землі Римської імперії, коли помер грізний король її завойовників — остготів — Теодоріх. Владу його успадкував, як водиться в остготів, найближчий родич короля по чоловічій лінії, малолітній онук Теодоріха — Атоларіх. Фактично ж правила державою остготів мати малолітнього короля і донька Теодоріха Амаласунта, жінка молодих літ і незвичайної вроди, а ще такої важливої для монарха якості, як критичний розум. Лишаючись вірною пам'яті батька й керуючись здоровим глуздом, вона не пішла на поводку у тієї остготської знаті, котра носилася з титулом завойовників чужої землі, ніби дитя з писанкою, визнала за доцільне бути лояльною із завойованим народом, а надто із староримською знаттю. Аби орієнтація її не була двозначно страктована як ворогами, так і друзями, оточила себе радниками з римської аристократії, заборонила готам посягати, тим паче силою підкорювати собі землі знатних римлян, не обмежувала в правах католицьку церкву.
Це піднесло її авторитет серед римлян, зате ускладнило і неабияк стосунки з остготською знаттю. Опозиція скористалася неприхованою орієнтацією регентші на тих, хто був порохом під ногами остготів-завойовників, і схилила на свій бік значно більшу частину остготської знаті, аніж мала досі. На лихо, ускладнилися стосунки остготського королівства з сусідами: на півдні — з вандалами, на північному заході — із франками. Зашморг довкола шиї затягувався і так надійно, що регентші нічого не лишалося, яко шукати підтримки в сильнішого з усіх сильних сусідів — у Візантійської імперії.
Юстиніан спершу був тільки подивований такими перемінами в намірах остготської регентші: як би там не було, остготи — громили Західної Римської імперії, аріати; чи їм шукати підтримки в православних? Та, розмисливши, а може, й порадившись, прозрів раптом і вхопився за прохання Амаласунти про поміч, яко за рятівний корок у штормовому морі: пробі, та це ж нагода з нагод! Чом не скористатися нею і не відновити імперію в її історичних обширах, тільки під скіпетром не Риму вже — Константинополя!
На клич Амаласунти відгукнулися таємним сольством, котре мало сказати регентші: когорти імперії до її послуг. Чи Амаласунту так потішила прихильність всесильного імператора, чи становище її справді було не вельми надійним, розчулилася, яко всяка жінка, й виявила бажання перебути, поки візантійські когорти поставлять на місце чи приберуть із її путі ворогів, під надійною рукою Юстиніана.
Їй чемно вклонилися на те і знов-таки запевнили: це навіть бажано. Лишається порадитися з імператором, як зробити, аби гостина регентші на терені Візантійської імперії лишилася непоміченою її співвітчизниками-остготами.
Далекосяжні наміри Візантії, здавалось, наближалися до свого логічного завершення і неабияк тішили імператора, тих, що здійснювали його політику в імперії. Та ба, з волі Всевишнього і обставин ані побачення імператора з регентшею остготської держави, ані блискавичного відновлення імперії в її історичних обширах за тим разом не сталося. Радники брали, звичайно, до уваги, що зустріч Юстиніана відбудеться з дивовижної вроди жінкою, та, потішаючись тим, скинули з рахунку красу та розум, а відтак вплив у імперії іншої жінки — Феодори. А вона не дрімала. Що їй до історичних обширів імперії, коли певна була: йдеться про те, бути чи не бути їй імператрицею. Угледівши вродливицю Амаласунту, до того ж набагато молодшу за неї, Юстиніан не стане печалитися долею Феодори й охоче пристане до думки котрогось із численних радників — відновити Священну імперію простішим із найпростіших способом — злюбними узами з регентшею остготів.
Амаласунта відчула, певно, переміни в намірах Візантії — не передумав би імператор, давно була б уже в Константинополі — й пішла на компроміс із остготською опозицією: взяла злюб із ставлеником опозиціонерів, своїм двоюрідним братом Теодатом, заручившись, щоправда, його утаємниченою від знаті присягою: віднині він вважатиметься її співправителем у державі, насправді ж влада належатиме їй і тільки їй.
Помисли василевса, як і помисли Всевишнього, не всім дано знати, та як на нього, намісника в Іллірику, на тій безкровній спробі скорити остготів і слід було спинитися. Пощо розпочинати війну, та ще з таким королівством, як остготське, коли її не закінчено ще в Африці, коли знали: немає певності, що не скористаються затяжною війною імперії в Середземномор'ї слов'яни і не переступлять через Дунай?
Та де там. Раз наро