А це була плоскодонка. І я б зараз гребти не зміг. Біль у нозі не припинявся. Він оддавав навіть у серце. "Невже зламав?"
Уже зовсім розвиднілося. Туман рідшав, і стало видно жвавий рух на затопленій вулиці. Між хат, повіток і садків снували бронетранспортери, десь далі вглиб села гурчали тягачі й машини, розтягуючи завали й те, що було на їхньому шляху. І всюди майоріли зелені солдатські гімнастерки. Що ближче ми підпливали, то більше ставало людей. Здавалося, геть усе село зараз тут, на затопленому кутку. І ніхто не сидів склавши руки. Усі щось робили: щось несли, щось тягли, щось передавали один одному.
Он Галина Сидорівна у спортивному костюмі промайнула на горищі хати. А там дід Салимон. А он хлопці — Карафолька, Антончик, Коля Кагарлицький. На борту бронетранспортера їдуть, і в кожного в руках по дві курки. А обличчя такі геройські, що куди там...
А я... Це було так безглуздо — саме зараз, коли таке робиться, коли геть усе село, старі й малі, допомагають потерпілим — зламати ногу! Так було безглуздо, що я мало не плакав. І як я доберуся додому?
Ну, довезе мене Павлуша на човні до сухого, а далі як? На одній нозі стрибати? Не дострибаю — далеко. А людям хіба до мене зараз! Ще зі мною возитися. І тут я згадав про свого Вороного, про велосипед свій. Це ж він на триста п'ятдесят першому лишився. Мабуть, завезли його і скинули разом з домашнім скарбом баби Мокрини. Не те що я боюся, щоб не пропав. Не пропаде він. Нічого з ним не станеться. Баба Мокрина оддасть, звичайно. Просто, якби був, я б попросив, і Павлуша якось допхав би мене на ньому додому. А так...
Тільки я встиг подумати про це, як побачив, що назустріч нам суне триста п'ятдесят перший і старший лейтенант Пайчадзе махає мені рукою:
— Ей, забери свій добро! Бронетранспортер був уже порожній.
"Як швидко вони обернулися", — подумав я. Порівнявшись з нами, бронетранспортер спинився. Пайчадзе, перехилившись, спустив у човна велосипед.
— Держи свій тачка, да, — він усміхнувся.
— Спасибі, — сказав я й усміхнувся у відповідь. Хоч мені було зовсім не до сміху, бо, опускаючи велосипед, він зачепив мене колесом по нозі і так заболіло, що я аж зубами скрипнув. Але я не хотів, щоб солдати знали про мою ногу.
Тільки тепер я роздивився, які вони всі втомлені, змучені. Очі у всіх червоні, губи обвітрені, потріскані, на щоках, три дні не голених, брудна щетина. Вони ж ото тільки-тільки були лягли відпочити після триденного важкого походу, а тут знову таке. Але трималися вони бадьоро, ці зовсім молоді ще солдати. І мені було соромно зараз перед ними за свою ногу, за своє безсилля. І я хотів, щоб вони швидше від'їхали. Пайчадзе кинув мені ватник, чоботи і сказав:
— Вдягни, бо ти оно синій як пуп... Поєхалі! Разворачивай тачку і давай он до тієї хата!
Останні слова були сказані вже водієві. Все в того Пайчадзе було "тачка": і велосипед, і бронетранспортер. Але чимось мені це подобалося, щось у цьому було симпатичне. Може, тому, що сам він був страшенно симпатичний, з отих хлопців, які в іграх завжди бувають Байдами і Сагайдачними. І командував він солдатами по-хлоп'ячому просто, без начальницького тону. І я подумав, що, як мені коли-небудь у житті випаде командувати, я буду командувати саме так.
Триста п'ятдесят перший од'їхав.
За якусь хвилину човен черкнув дном об землю.
Про велосипед Павлуша додумався сам.
— Сідай на багажник, — сказав він, ставлячи велосипед біля човна.
Тримаючи за кермо, він довів велосипеда до сухого, а вже там сів у сідло.
Павлуша довіз мене додому швидко і без всяких пригод. Ніхто на нас і уваги не звернув. У нас часто так їздять, особливо хлопці — один педалі крутить, а другий на багажнику, розставивши ноги, сидить.
Дома в нас не було нікого. Навіть Яришка, певно, прокинулась і кудись побігла.
Павлуша допоміг мені зашкандибати в хату, потім допоміг перевдягтися в сухе. Сам я й штанів, мабуть, не скинув би. Нога вже була, як колода, і Павлуші довелося тягнути ліву холошу хвилин з п'ять — обережненько, по сантиметру, бо так боліло, що я не міг не стогнати.
Поклавши мене в ліжко, Павлуша сказав:
— Лежи, я по медичку мотону.
Лікарні в нашому селі не було. Лікарня була у Дідівщині. А в нас — лише фельдшерка Люба Антонівна, яку всі звали "медичка". Проте наша медичка важила більше, ніж уся дідівщинська лікарня. Така вона була тямуща. Навіть за складних випадків лікарі кликали її на консиліум.
Була вона невисока на зріст, але огрядненька, як то кажуть, натоптана, і дуже моторна, незважаючи на свої п'ятдесят з гаком. До хворого вона не йшла, а просто-таки бігла, і той, хто приходив її викликати, завжди відставав.
Але хіба її зараз знайдеш, ту медичку? Там таке робиться, стільки людей затопило, певно ж, не одному лікарська поміч потрібна! Чи до моєї ноги їй зараз!
— Не треба. Не ходи, — сказав я.
— Та ну тебе, — махнув він рукою й побіг.
Усе тіло моє, всю шкіру з голови до п'ят трусила дрібна трясця. Поверх ковдри я вкрився ще дідовим кожухом, але тільки вагу відчував, а зігрітися не міг. Головне, що я не міг рухатися, бо кожен рух струмом бив мені в ногу, завдаючи гострого болю. І ця безсила, безпомічна нерухомість була гірша за все.
Ціле село, від сопливих дітлахів до найстарезніших дідів, було там, діяло, щось робило. І лише я один лежав і лічив мух на стелі. І було мені кепсько, як ніколи. А що буде, як прийдуть мати, батько і дід! Навіть думати не хотілося. Перше, що скаже мати: "Я ж казала!"
І нічого їй не заперечиш, справді, вона казала...
А дід подивиться насмішкувато і кине: "Доскакався!" А батько нічого не скаже, тільки гляне зневажливо: "Ех, мовляв, ти, дрібнота пузата!.." А Яришка захихикає, пальчиком показуючи і приспівуючи: "Так тобі й тгеба! Так тобі й тгеба!"
Ех, чому я не солдат?!
Сталося б таке, наприклад, зі старшим лейтенантом Пайчадзе, чи з Івановим, чи з Підгайком. Ну що ж, бойові друзі віднесли б його на руках у медсанбат або в госпіталь, і лежав би він собі у мужній самотності, ніяких родичів, ніхто не докоряє, не повчає, не читає мораль. Тільки забіжить інколи на хвилинку хтось із товаришів, розкаже, як іде служба, а може, й порцію морозива підкине... Краса!
А де ж це Павлуша? Щось довго його нема. А що, як побачив він свою Гребенючку і вилетів я йому з голови? Бо вона ж нещасна, потерпіла, її треба пожаліти. І він її жаліє і заспокоює як тільки може. І забув він і думати про мене. І не прийде більше.
Від цієї думки так мені стало тоскно, що світ потьмарився. І така мене взяла злість на Гребенючку, що я аж зубами скреготнув. Ну, все ж вона, все ж лихе через неї! Ну, не прискіпуюсь я. Ну, через неї, точно ж! Ну, через кого ж я ще лежу, потерпаю, як не через ту капосну Гребенючку! Через кого ноги збувся, ворухнутися не можу? Через неї. Хотів же врятувати для неї собаку якусь, щоб радість їй була. Коробочку, бач, ювелірну з коштовностями нагледів. Бодай би згоріла та коробочка, і та шафа клята, і та хата вся разом з Гребенючкою!..
І раптом мені зробилося жарко, так жарко, наче мої прокльони на мене обернулися і не коробочка та, і не шафа, і не хата вся разом з Гребенючкою, а сам я горю синім полум'ям.
Хочу скинути кожуха дідового і ковдру з себе і не можу. Щось на мене навалюється і давить, і пече несамовито, наче прес важенний. І щось у голові крутиться, крутиться, крутиться... І гуде. І я відчуваю якісь цифри у тому наростаючому русі, якесь шалене збільшення кількості, якусь неймовірну мнолшну. І відчуваю, що нема вже мені виходу з тої множини. І що ось-ось у мене щось лусне і буде кінець...
Але ні, мука та не припиняється. І все крутиться на тій граничній кінцевій межі. І крізь те кружляння чую я враз голос Павлуші, але не можу збагнути, що він говорить. І голос медички, і ще чиїсь голоси...
А потім усе в моїй голові сплуталося, і я вже нічого не пам'ятав...
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ. Хвороба. Сни і дійсність. Чого вони всі такі хороші?
Я прохворів понад два тижні.
Уже потім Павлуша мені розказував, що коли він привів медичку (він дуже довго не міг її знайти, бо потерпілих розмістили по всьому селу і вона моталася з кутка в куток), то я лежав, розкинувшись на постелі, червоний як мак, і від мене жаром аж пашіло. Медичка одразу засунула мені термометра під руку — було сорок і п'ять десятих. Я був без пам'яті і весь час повторював:
— Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!.. А хто "вона" — невідомо.
Я добре знав хто, але, звісно, нічого не сказав.
Прийшов я до тями лише на третій день. У хаті було так ясно, світло й тихо, як буває лише під час хвороби, коли на ранок спадає температура.
Перший, кого я побачив, був дід. Він сидів на стільці коло мого ліжка й куняв. Мабуть, він сидів з ночі. Та тільки-но я ворухнувся, він одразу ж розплющив очі. Побачив, що я дивлюся на нього, усміхнувся і поклав шкарубку жилаву руку мені на лоба:
— Ну що, синку, видряпуєшся? Полегшало трохи, любий, га?
Це було так незвично, що я мимохіть усміхнувся. Дід зроду не казав мені таких слів. І рука ця чи не вперше за все життя торкнулася мого чола. Здебільшого вона торкалася зовсім іншого місця, і зовсім не так ніжно. Батькові й матері завжди було ніколи, і виховував мене дід. Виховував по-своєму, як його колись у дитинстві ще за царя виховували. Я, звісно, виступав проти такого виховання і доводив, що то жандармський метод, засуджений нашою педагогікою. Але дід давав мені потиличника й казав: "Нічого-нічого, зате перевірений.
Скільки великих людей ним виховано! І мовчи мені, сатано, бо ще дам!"
А тут, бач, "синку", "любий"...
Почувши дідові слова, з кухні вибігла мати.
— Синочку, любий! — кинулася до мене. — Краще вже, правда?
Вона притулилася губами до моєї скроні (мама завжди так міряла температуру і мені, і Яришці, і завжди вгадувала з точністю до десятих):
— Тридцять шість, не більше. Ану поміряй! — Вона засунула мені під пахву термометр.
Зі спальні зашльопав босими ногами батько, заспаний, у самих трусах — тільки прокинувся. На обличчі його була розгублена усмішка.
— Ну як? Як?.. Го-го, бачу — видужуєш, козаче!
— Та цить! Розкричався! — гримнула мати. — Від такого крику в нього знов температура підскочить.
Батько одразу втягнув голову в плечі, навшпиньках підійшов до ліжка і, схилившись, пошепки сказав:
— Вибачай, то я од радості.
Я усміхнувся — вперше в житті не я в тата, а він у мене просив вибачення.
— Ну, як там затоплені? — спитав я і сам не впізнав свого голосу, ледь чутний він був — наче з погреба.
— Та нічого, все гаразд.