Вона зростала поміж людей, у звичному суспільстві. Вона знала, що Земля в полум’ї боротьби, у вихорі протистояння, у пошуках єдності та миру. Вона бачила вади й хиби людей, хотіла віддати своє життя та вміння, щоб бодай трохи по-легшити тягар тим людям, котрі потрапили в полон страшної недуги. І обрала шлях лікаря. Вже навчаючись в інституті, остаточно вирішила стати психіатром. Чому? Бо відвідини лікарні для психічнохворих страшенно вразили її.
Довго їй ввижалися спотворені лиця, жалюгідні гримаси, безладне бурмотіння. Скалічене життя, роздвоєна психіка, маніакальність, буйні припадки. Звідки на людей нако-чувалися урагани, що трощили психічну зрівноваженість? Що було причиною? Чому рапто-во довколишній світ здавався людині карикатурним і облудним? Звідки виникали ефемерні світи лагідності й насолоди? Звідки з’являлися зграї страшних, нещадних переслідувачів?
Вона не могла залишатись байдужою. Вона жадала бути солдатом, який стане на шляху тієї навали хвороб, що загрожувала окремим людям. Вирвати полоненого зі світу химер, в безодні страшних ілюзій, повернути мислячій істоті сонце й ласку, розум і любов — хіба це не найкраща нагорода за будь-яке зусилля і напругу?
Їй пощастило. Вона пішла працювати в новоорґанізований клінічний комплекс. Місце для нього було вибране ідеальне. Карпатські гори, смереки довкола, озеро, тиша. Одні умови могли вилікувати хворого.
Марія поринула в напружену повсякденну роботу. Забувала про себе, віддавала весь час хворим, шукала нових шляхів для боротьби з недугою.
І ось… з’явився він. Як блискавиця, як чудо, незбагненний привид. Як загадка буття. Найлегше було б віднести його до катеґорій ще не визначених. Але що це дало б?
Як же бути з ним? Як переконатися, хто він?
Вибух. Дивна поява. Дивна поведінка. Космічна свідомість. Може, справді?.. Поза спи-ною Марії котиться морозець. Чому ми так упереджено ставимося до фантастичних припу-щень та ідей? І приймаємо лише ті, що вже стверджені авторитетом, хоч і далі не розуміємо того, що авторитет освятив своїм "хай буде". Може, поряд з нами клекоче цілий океан іншого унікального буття, інші площини реальності, а ми ігноруємо їх або вводимо їх у річище узвичаєності. А Промінь висловлює цілком лоґічні думки, котрі для нього — відчуваються — орґанічні, притаманні, невіддільні. Її хворі — результат дисгармонії окре-мих проявів реального життя. Це спадок страшних тисячоліть обману, визиску, рабства, спа-док, котрий так тяжко видалити з наших ґеноглибин, із психіки, з суспільного життя. Його ж свідомість уся пронизана поняттям єдності, братерства. Звідки він її взяв? Наше суспільство теж плекає ці ідеї, але вони ще не стали повністю притаманними серцю й душі кожного. А він весь зітканий з цих ідей. Обличчя й очі, кожне його слово випромінюють радість іншого світу.
Стій, Маріє! Зупинися… Ти просто закохалася в нього. Ти не тільки лікар, ти — жінка. А закохана жінка не може бути об’єктивною. Вона перебільшує, вона наділяє його рисами ідеальними.
І знову ходила по кімнаті, зітхала, мучилася і не могла "найти відповіді на свої заплутані питання.
Над горами рожевіло небо. Тумани відступали в густі хащі лісів. Світало. Вже пора до праці. Спати ніколи.
Марія підійшла до дзеркала, розчесала косу, знову заплела її вузлом. Довго дивилася в свої зіниці: в них пломеніла тривога; синюваті тіні, бліді щоки. Йому не сподобається сьогодні її обличчя. Ха! Все-таки жінка! Ну й що? Хай жінка! Але вона мусить відкрити за-гадку, уу серце вимагає цього. І тривога… тривога від слів, які він промовив учора. "А потім я повернуся додому". Додому? Куди додому? У свій світ? Отже, він щезне? З нашої точки зору — це самогубство. Ні, ні, вона божеволіє! Не треба серйозно думати про його слова. Вони якраз і будуть іспитом. Останнім іспитом. Той іспит покаже, ХТО Ж ВІН.
Марія вийшла з кімнати. У коридорі було тихо й пусто, їй назустріч поспішала санітарка. Обличчя в неї було розгублене.
— Маріє Василівно, не знаю, що й робити…
— Що сталося?
— Та новенький, той, що без імені…
— Що?
— Не хоче їсти.
Марія раптово зупинилася. Дивний здогад майнув у голові.
— Ви напевне знаєте?
— Аякже, слідкую всі дні. Не взяв нічого, жодного шматочка хліба. Тільки воду пив.
— Де він тепер? — схвильовано запитала.
— Тиняється понад озером. Ще вночі пішов.
— Гаразд. Я сама займуся ним.
Марія вийшла з будинку, попрямувала до озера. Знайшла Променя на тому ж камені. Хлопець відчув її наближення, ворухнувся. Не обертаючись, сказав:
— Ти добула те, що я просив, Маріє?
— Що? — ледве промовила дівчина.
— Скрипку.
— Хіба це потрібно… так швидко?
Вона відчула, як несподівані сльози підступають до очей. Ледве стрималася, щоб не видати себе, й спокійно запитала:
— Чому саме сьогодні?
— Я завершив своє знайомство з елементами вашого світу. Моя свідомість гармонізувала їх. Тепер можна повертатися.
— Променю, — раптово запитала Марія, — а чому ти не їв усі ці дні?
Вона тривожно чекала його відповіді. А що, коли підтвердиться її підозра? І він вия-виться просто божевільним, який хоче вмерти, голодуючи? Оце й буде його "переходом у Всебуття"…
Промінь через плече глянув на неї, поніжив її своїм ясним поглядом.
— Дуже просто, — відповів. — Я не бажаю вводити в орґанізм зайвих речовин. Вони заважатимуть переходу в сферу цілості… — Помовчавши, він додав: — І, взагалі, в їжі нема потреби. Для мене, наприклад… І ви, люди, згодом зумієте асимілювати енерґію та інформацію всесвіту. Тоді ваш орґанізм стане тонким, чутливим, пісенним, здобуде нові можливості самотворчості, пластичності. А поки що їжа — одна з найгрубіших форм інформаційного обміну.
Марія відчула тремтіння у тілі. Пробувала стримувати себе, але серце відчувало, що наближається щось фатальне. Усі її спроби, всі її хитрощі були легко обійдені Променем, і вона знала, що нічого не вдіє, і майже вірила, що бачить його останній день.
— Променю, — тихо покликала вона.
Він дивився на неї, ждав. Ніжно всміхався. — А що, коли я не пущу тебе?
— Куди?
— Туди, у твій світ…
Він розвеселився. Сині іскорки блиснули в очах.
— Маріє, це не під силу навіть богам, якби вони існували.
— Хай так. Але чому б тобі не залишитися тут, на Землі? Ти так багато говорив про красу, про еволюцію, про об’єднання сфер… Залишайся, живи з нами, борися за красу. Пе-редавай нам свої знання, адже ти знаєш так багато.
Промінь по-дитячому розвів руками.
— Це неможливо, Маріє. Коли я мав намір проникнути у вашу сферу, щоб подарувати імпульс гармонії, краси, то повного знання, що тут відбувається, у мене не було. Ти здивуєшся: як це так, світ синтезу, всеоб’єднання, й відсутність знання про роз’єднане буття. Все закономірно, Маріє. Повністю знати суть хвороби — це самому стати хворим, резонува-ти на вібрації дисгармонії. Глибинний смисл траґедії розділеного світу я відчуваю лише те-пер, коли мій розум і почуття напоїлися тривогою розірваної мелодії буття. Впродовж тисячоліть у ноосфері вашого світу формувалася своєрідна планета обману, ненависті, відчуження, визиску, підступу, ворожнечі. І не образ, не метафора, Маріє, те, що я кажу, це страшна реальність. Скільки жерців, деспотів, тиранів, феодалів, інквізиторів, лихварів, мілітаристів, розбійників, паразитів, зрадників нікчем старанно мурували свій "порядок" на планеті. Цілий океан бруду, мерзоти, злоби, які хвилями віковічного прибою атакують серця людей. І лише окремі оази свідомого протистояння — ґенії слова, пісні, мистецтва, мислі, соціальної альтернативи. Їх нищили, калічили, перебріхували, викорчовували з пам’яті віків. Але ядро краси і єдності вижило, бо в ньому — запорука прийдешнього єдиного буття. Я відчув, що ваша революція змурувала монолітне підґрунтя альтернативної планети розуму й вільності — планети Лотоса, планети Квітки. Квітка для мене, Маріє, у вашому світі найк-ращий образ єдності й краси. Ваша країна вартовий тієї квітки. Я навіть відчув дивне почуття заздрості до вас: ви починаєте той шлях, героїчний шлях, котрий давно пройшли ми. Яка буряна епоха, але і яка відповідальність! Кожен крок над безоднею.
— Ти все так глибоко збагнув, Променю, — прошепотіла Марія. — Ти бачиш реальність нашого світу краще, ніж я, хоч я й лікую жертви моторошної планети Аїда. Чому ж відмовляєшся стати поруч з нами, стати бійцем нашого світу?
— Навіть ти сумніваєшся в тому, що я говорив тобі, — зітхнув хлопець. — Навіть ти вважала та й нині вважаєш мене хворим… Не заперечуй, я ж бачу. Ти як човен серед бурі. А інші, вони просто не стануть задумуватися. Посміються, і все!
— А ти доведи… Доведи всім свою правоту! — не здавалась Марія.
— Чим? Чудом? Це злочинно. Навіщо вводити в сферу Землі енерґії, що їй сьогодні не притаманні? Закон рівноваги покарає і планету й того, хто посмів порушувати космічне пра-во. Кожній сфері притаманні свої закономірності. Уяви собі, що якась людина почне реґулярно годувати мурашник найвишуканішими делікатесами. Повністю візьме його на своє утримання. Буде це для мурашок чудом? Безумовно. А корисно буде це для них, як ти гадаєш?
Марія мовчала. Все було сном, привидом, маренням. Шепіт смерек, сиві пасма туманів, ранкова тиша Карпат і… розмови про глибинні тайни світів.
— Забудь про це, — вів далі Промінь. — Мій прорив до вас вилився у химерний факт, який кожен пояснить по-своєму. І це слушно. Бо прийняти те, що я кажу, означав одне: необхідність повної трансформації світу. Раптової.
Але чуда ніколи не буде. У вас свій, суверенний шлях гармонізації й саморозкриття. Ви — я знаю це! — переможете планету Аїда. І виростите квітку Єдності. Усе в свій час. Отже, мені не треба лишатися тут. Я міг би жити тут, тільки забувши, звідки я і хто.
— Тоді забудь, — палко прошепотіла Марія.
Промінь вражено замовк. Пильно дивився на неї, ніби вперше побачив. Читав у серці, мов у розкритій книзі, про її безсонні ночі, про хаотичні думки, про почуття, ще не сформо-ване, ще не висловлене, але вже бентежне, глибинне. Марія затамувала подих, ждала. Чого вона чекала?
— Це неможливо, — помовчавши, відповів Промінь. — Неможливо, Маріє. І неспівмірно. Уяви собі океанський корабель, що зупинився в невеликому потоці…
— Не говори далі. Я збагнула. Не треба, Променю… Роби, як знаєш.
— Тоді ходімо.