Вир

Григорій Тютюнник

Сторінка 75 з 106

— А я не можу. Треба трохи полежати з відкритими очима, тоді заснеш". Вона відкрила очі і побачила, що поранений підвівся і, обпершись руками об лаву, озирається навколо, ніби шукає когось. Вона схопилася і, переступаючи через ноги бійців, побігла до нього в одній сорочці, тримаючись рукою за пазуху. Побачивши її, уів поманив пальцем до себе, обличчя його стало змовницьким, а очі весело заблищали. Він схопив її за руку і так вп'явся своїми гарячими, твердими, як валізо, пальцями вище зап'ястка, що рука її стерпла.

— Чуєш? Похідну грають, — жахно запитав він. — Тра-та-та-там, трам-та-та-там, — тихо заспівав він, і лице його зробилось натхненним.

Орися, затамувавши дихання, прислухалася, але ніякої музики не чула, проте чим довше вслухалася, підкоряючись його волі, тим більше вірила в те, що дійсно десь чується музика, і були такі секунди, що вона ніби дійсно чула її, але відразу ж після такої хвилі, коли вона знову поверталася до дійсності, звуків уже не було. Так продовжувалося хвилину-другу.

— Ти мене боїшся? — запитав він.

— Раніше боялася, а тепер ні.

— Тоді перенеси мене звідси, бо мене хотять убити.

— Хто? — жахнулася Орися.

— Вони, — і він показав у темний кут. — Але я не дамся. Не дамся.

Лице його зробилося лютим, очі горіли, в них стояв маленький чорний чоловічок і розмахував головешкою, вихопленою з багаття.

Огоньков спустив із лави ноги і потяг Орисю за собою.

— Ох, рознещасний ти мій друже, — проговорив хтось зовсім близько, і Орися, озирнувшись, побачила Чумаченка, що в одній білизні підійшов до лави.

— Ну, лягай, Огоньков. Лягай. А ти, дівчино, іди спати. Я біля нього посторожую.

Але Орися нікуди не пішла, а стояла, боса, в одній сорочці, і не зводила очей з Огонькова, від якого так пашіло жаром, що вона відчувала той пал на своєму обличчі, і їй щохвилі робилося жаркіше. Раптом Огоньков схопився, став борсатися, кричав, просився, щоб його пустили додому, нахвалявся, хрипів грудьми.

— Ну, пустіть же мене додому. Де мій вещмішок? Де? — метався він, вириваючись із рук бійців. У нього був такий страшний прилив сил, що Чумаченко вже не міг його втримати і йому допомагало ще двоє бійців.

Раптом усе стихло і чийсь голос сказав;

— Готовий.

І знову зробилося тихо-тихо. Нараз все заворушилося: загримали двері, заходили бійці, і мати вивела Орисю надвір, посадовила на лавці під вербою. Мимо Орисі бігали бійці, носили якісь клунки, мішки, ящики, хтось дзенькнув лопатою, і один із червоноармійців, з вигляду старший, сказав:

— Отут за хатою і вириємо.

Вони пішли в хату, винесли звідти щось довге, замотане в шинелю. Прийшла мати, взяла Орисю за руку і сказала:

— Ходім.

За хатою, між кущами шипшини, стояли в кружок бійці. Вони підняли вгору гвинтівки, тричі вистрілили, і ці постріли привели Орисю до тями. Вона пізнала матір, яка дивилася на Орисю так, ніби побачила її вперше після довгих років розлуки. Цей погляд дивував Орисю, і вона ніяк не могла зрозуміти, що він означає; пізнала Чумаченка, що стояв поряд з Доро-шем, блідий і нахмурений. Орися глянула на свіжу могилу і все зрозуміла, але плакати' не могла, а тільки тіпалася, як у пропасниці, і загорталася в платок. Зненацька прибіг боєць, щось крикнув. Всі сполошилися, і за хвилю двір опустів. Останнім відходив Чу-маченко. Шдтягнутий, обвішаний гранатами, суворий і непокірний, він взяв Орисю за руки і сказав у затуманені очі:

— Учись, дівчино, із зціпленими зубами жити. Відходимо ми, — і широкими кроками, притримуючи рукою автомат на грудях, побіг до машини, що вже виїжджала з двору.

Всю ніч бійці їхали на схід. На світанку зупинили машину в охтирських лісах. Микита Чугай поправив на грудях автомат і крикнув до бійців:

— Тягніть його сюди.

Карпові розв'язали руки і прикладами зсадили на землю. Жовті піски зеленилися світанком, хвоя набрякала соками, а справедливі серця гнівом.

— Поставте його під отією сосною. Карпа поставили, і він розминав зімлілі руки, рив ногами пісок, лице зробилося як яєчний жовток. Чугай навів автомат Карпові на груди і спитав:

— Ти знаєш, за що я тебе вбиваю?

Карпо гордо задрав стриж.ану голову:

— Бо мій рід — хазяї, а ти — гнида.

— Ні, Карпе, — відставив ногу Чугай і посміхнувся. — Бо ти світ чорниш, а я хочу, щоб на ньому було світло. Ти — зло, а зло треба вганяти в землю. І заплигав у руках автомат, і загоготіло в лісі. Бійці пішли до машини, а Чугай — до сосни, щоб глянути, як вмирає Карпо. Стояв Карпо біля стовбура зігнувшись і рив руками землю, а пісок темнів і набухав кров'ю з-під живота.

— Вривайся поглибше, щоб ніколи не встав із землі твій поганський рід, — сказав на прощання Чугай і поніс пісками важку ношу майбутніх боїв.

VII

Тихими вересневими світанками господар, що виганяв худобу на пасовисько, прислухався, чи не гурко-.че де-небудь далі, чи не відходить фронт, чи не гонять назад германця. А фронт не відходив, навпаки — наближався. Гуркотіло на Миргород, на Гоголіво. Тоді пішло лівіше, лівіше та й зовсім затихло.

Німці пройшли стороною. В Троянівці їх ніхто не бачив. Серед народу ходили жахливі чутки: німці кидають у вогонь дітей, розстрілюють мирне населення, нелюдськими муками мордують полонених червоноармійців. Вішають на телеграфних стовпах дідів.

Цим чуткам вірили, бо ще були в селі живі свідки з 1918 року та учасники імперіалістичної війни, що стверджували:

— Наїлися ми німецької заколоти, будучи по різних полонах, насьорбалися їхніх батогів та нагаїв.

— Та невже він такий звір? Навіть малюків у вогонь кидає? — допитувалися жінки.

— Це для нього все одно, що березове полінце шпурнути, щоб вогонь палав ясніше.

— Та ми йому очі рогачами повиштрикуємо, — погрожувало жіноцтво.

А канонада віддалялася і зовсім затихла. Стало ясно, що наші відійшли. Село заніміло і прищулилося : ось-ось повинні були вступити німці.

Пройшов день, другий, третій. Німців не було. Острах запанував людьми. Уночі хтозна від чого хлипали двері, шелестіло по хлівах сіно, щось перешіптувалося. Люди говорили, що то переховуються поранені бійці і радяться, як наздогнати своїх. Жінки говорили зовсім інше. Вони присягалися, що то німчура переховується на горищах "з радійом" і передав, де бомбити.

— Меліть, війська вже хтозна-де, а німець сидів би оце на горищі. І видумають чорти-що, — лаялися діди.

Як не дивно, а всю таємницю виявили діти. Несміливим гурточком підійшли вони вночі до хліва і в місячному сяйві при закритих дверях побачили згорбленого старця, що сидів у великій задумі, спершись руками на ціпок. Він то бурмотів щось, похитуючи головою, то затихав і ніби прислухався до нічної тиші, що царювала навколо, то раптом схоплювався і, піднявши вгору руки, гнівно потрясав ними до чорного демона, що десь там ховався у небі, і обличчя старця у жовтих відсвітах місяця було оскаженіле, як у розгніваного духа землі, очі горіли сатанинським вогнем, а почорнілі вуста сипали прокльони.

— Ідеш? — питав він, потрясаючи кулаками в небо. — Іди, йди на свою погибель.

І знову сідав на розламані ясла чи на одірване колесо, забуте і покинуте людьми, і журливо похитував головою з боку на бік.

— О горе моє, все пішло прахом. Все пішло, — пришіптував він, з сумом дивлячись на чорні діри дверей, що зяяли в тумані ночі, на худі ребра обдертих покрівель, що сипали порохно згори, на розкидані дошки, на стару, порвану, нікому не потрібну вже збрую, розсохлі бочки, з яких повипадали клепки, на все те розорисько, яке зробили Джмелики.

— Щоб вам руки посудомило, — проклинав він. Він не міг погодитися із знищенням. Він розумів лише одне: все, створене людськими руками, повинно жити, бо в нього вкладена людська праця, людський піт. Дух руйнування був противний його істоті, і з ним він не міг примиритися ні на одну хвилину і, як тільки умів, ненавидів його.

Це був Григір Тетеря. З того часу, як Джмелики пограбували артіль, як все у дворі перетворилося на купи чорного руїниська, старий вдень майже ніде не появлявся, а закрившись вдома в комірчині, в якій було малесеньке віконечко, та розгорнувши товсту .в оправі книгу (він якось випадково випросив її у якихось штабників, що їхали через село), записував туди все майно із старих подертих колгоспних майнових книг, що залишилися йому в спадок від Оксена. Записував чорнилом, ретельно, так щоб і сокирою не вирубати, вишкрябував усе, що залишилося в пам'яті, усе до дрібниць, простими словами, як умів, переказував, що наболіло на душі. Так що поступово ці записи перетворилися в живу історію колгоспних буднів, свідком яких він був на протязі десяти років.

"Ремінь од двигуна, шкіряний, купили на торгах, як розкуркулювали Очкура, на п'ятдесят, а може, й більше пар підошов, схований у старих цегельних печах. Там же центрифуга для качання меду в розібраному вигляді". "П'ять бідонів смальцю зарито на Беє-вій горі в сушняку, де великий осокір, п'ятнадцять шагів прямо на меншенький бересточок і копати".

Записи ці старий робив при великій таємниці, так що домашні не знали, що він там пише, і думали, що старий вдарився в релігію, бо він для відводу очей клав перед собою старе, в дерев'яних палітурках євангеліє, яким його було нагороджено при закінченні приходської Троянівської школи. "Сие евангелие, — писалося в ній, — дается окончившему Трояновское начальнеє народное училище для назидания й руко-водства в жизни".

Сумнівно, щоб ця книга використовувалася ста-. рим як "руководство" в житті, бо валялася десь на полицях із 1902 року, і тільки тепер він згадав про неї і витяг на світ божий.

Тетеря з домашніми майже не розмовляв. Вночі прокрадався на артільне подвір'я і довго сидів при місяці серед руїниська. Усе щось думав і шепотів сам до себе, а потім, ховаючись від людського ока, ішов додому спати. Відтоді як наші відійшли, цікавість до життя в нього зникла, і йому було рішуче все одно, що зроблять з ним німці, коли прийдуть: повісять, уб'ють чи спалять. Він нічого не боявся • і пропускав поза увагу всі ті чутки, які так настирливо літали по селах та хуторах, а вони між тим ширилися, одна від одної страшніші. Релігійний фанатизм, що особливо сильно прокинувся в тяжкі дні, доходив до того, що баби бачили на небі знаки, які ніби показували, що німці всіх підряд убивати не будуть, а тільки нехрещених, і перелякані матері хапали своїх дітей і тягли до ступського попа.

72 73 74 75 76 77 78