Холера! Невже турки умудрилися винищити весь його полк? Не може такого бути! Не бездарний полководець Павло Мізерниця, обачніший за будь—кого в війську Дорошенка… Що ж тоді? Зрада?..
Андрій та його хлопці доскакують до входу в вириту козаками печеру, але там уже кипить бій. Яничари, що їх випускають із брами, наткнулися на тих козаків, що рили підземний хід, — і тепер тут гаряче! Не пробитися Андрієві, не прорватися! Хлопців, що прискакали з ним, усього десять, а турків уже більше сотні зібралося біля входу в печеру…
— Гостинський! — кричить Закривидорога. — Запалюй порох! Наказ гетьмана!
— Чую, сто дяблув їм у печінки! — озивається пан Владек Гостинський.
Спалахує порох, на мить осяває постаті тих, що б’ються біля печери зі свіжою землею. Побіг у печеру веселий та швидкий вогонь — і заревіли яничари, зрозумівши, що через якусь там хвилину бабахне над Кафою!..
— О, сто дяблув! — зойкнув знову пан Владек. Кілька яничарів, відкинувши від входу в підземну нору козаків, побігли туди — щоб наздогнати й загасити вогонь. Ну, один би поліз — Аллах з ним, — але ж полізло їх з десяток!
Знову темрява, і знову — битва в темряві…
Де ж усе—таки полк Мізерниці? Хто ж кинеться у проломи, якщо немає тут козаків, яким доручено ще зранку це зробити?!
Струсонуло землею. Зблиснуло, мов при грозі! З нори вилетіли, мов з гарматного дула, безрукі, безногі, безголові тіла яничарів. Під грім вибуху, в сяйві спалах}’, побачили і козаки, і турки, і татари, що мур фортеці в двох місцях піднявся на два десятки людських зростів і, розсипаючись іще на льоту, гепнув униз. Над головами про—свистіли осколки каміння й цегли.
— Алла! Алла! — залунало з боку Шагінового табору. Татари пішли на приступ.
А де ж Мізерниця зі своїм полком?
— За мною! Вперед, козаки, на Кафу! — Закривидорога рвонувся просто на лави яничарів, ошелешених від несподіваного для них вибуху.
Десятеро козаків, що були з Андрієм, пірнули за ним у товпища ворогів. Ті козаки, що відбивалися біля підземного ходу, оговталися й теж поспішили за своїм ватажком. Хто піший, хто кінно, але кожен з одним бажанням: першим увірватися в ненависну Кафу!..
Почувши грім і побачивши два вогняні стовпи над Кафою, Дорошенко припинив переслідування розбитого бьолюка[50] Амурата—баші і повернув своїх козаків назад — на штурм фортеці.
І знову мчали коні крізь ніч, і знову світив дорогу козакам ясний місяць з непорушного неба…
Так куди ж подівся полк Мізерниці? Невже його вирізали яничари?
Гетьман зупинив Сніжка. І справді, де Мізерниця зі своїми людьми? Що за дива?
Повз нього мчали козаки.
— На Кафу! В проломи, хлопці! — ревів гетьман, махаючи лівицею. — Я зараз вас наздожену.
Озирнувся. Уві тьмі, яка була прозорою, побачив своїх охоронців.
— Ану, хлопці, негайно злітайте за ту гору! Якщо Мізерниця там, то нехай негайно веде свій полк куди треба!
— Пане гетьмане! Не маємо права вас залишити на самоті, — озвався старший.
— Залиш зі мною трьох, я з ними наздожену хлопців, а самі хоч під землею, а Мізерницю знайдіть!
— Гаразд, батьку Михайле!
І майнули в ніч. Дорошенко погнав свого Сніжка в напрямку недавніх вибухів. На руїнах мурів спалахували вогники — це стріляли козаки в турків, а турки — в козаків…
— Холера! — вилаявся Яремко. — Там іде бій, а ми, як дурні, тут стоїмо з цим чортовим сеньйором Гаспареоне! Кудись його треба подіти, щоб не розв’язався й не втік!
— А якщо ми йому голову відчешемо? — поцікавився Ляскало.
— Еге ж! І не втече, — погодився Цабекало.
— Слухай, Мехтодю, а ти бачив Дорошенка? — запитав Яремко.
— Не встиг! Треба було вам допомагати!
— От, прости господи! Ну, як же це так?! Там зараз бій, а гетьман нічого не знає про зраду!
— А хто ж знав, що бій буде зараз? Ну, що з’являться яничари й сипахи з боку моря? — ніяк не міг заспокоїтися Цабекало.
— Отож—бо й воно ж бо! — і Яремко важко зітхнув. — Тепер я знаю, про що хотів сказати Дорошенкові чоловік з Кафи. Поїхали до гетьманового шатра й здамо джурам оцього гада на збереження, а самі підемо в бій! їй—богу, там ми потрібніші, ніж тут…
І вони помчали степом до місця бою…
Сеньйор Гаспареоне, зв’язаний, трясся на коні й думав про те, що все йде так, як вони з Кантеміром та Мізерницею задумали. За винятком отих вибухів. Але полк Мізерниці поки що так і не бере участі в штурмі — козакам наказано від імені гетьмана сидіти в засідці. Козаки — народ дисциплінований, от вони й сидять. А гетьман, від імені якого Мізерниця віддав цей фальшивий наказ, зараз нервує, першим усюди кидається в бій — от і наткнеться або на кулю, або на клинок… А може, бьолюк Амурата—баші вже знищив гетьмана? Зараз ніч, ніхто нічого не знає…
Дорошенко з козаками уже перелізли через підірвані мури й вели бій на вуличках Кафи. Бій був нелегкий, бо Дорошенко мав зовсім небагато козаків. Проте гетьман у цьому бою вдався до тактики, яку застосовував ще Недайборщ при взятті Трапезонта й Синопа, — він тут же почав підпалювати будинки. Полум’я загоготіло над Ка—фою. У ворога це викликало паніку, у козаків — упевненість у своїх силах. Та й видніше ж, коли десь поряд горить…
З іншого боку — й татари Шагіна—Герая запалили кілька будинків. Татарам вдалося подолати мури, бо основні сили Кантеміра були зосереджені з того боку, звідки штурмували козаки…
Уже попадали оті троє козаків, які залишилися охороняти гетьмана, уже попадали й інші, а Дорошенко рвався усе вперед і вперед, і йшли за ним визволені невольники, татари, яким остогидло турецьке ярмо…
Уже пів—Кафи було освітлено вогнями пожарищ. Уже пів—Кафи було в руках козаків та воїнів Шагіна—Герая…
Дорошенкові охоронці відшукали, нарешті, полк Мізерниці. Знайшли й Мізерницю.
— Пане полковнику! — гукнув старший з охорони. — Чому ваші люди не в бою?
— Я маю відповідати кожному драбові? — вхопився за шаблю полковник. — Такий наказ гетьмана!
— Гетьмана, навпаки, дивує, чому ви не виконуєте наказу, даного ще вранці. Ваші люди повинні бути на мурах Кафи! Гетьман післав нас, щоб ви негайно виступали!
— А гетьман що — живий?
— Аякже?! Виконуйте наказ!
— Мені потрібно, щоб він був на письмі! Начальник охорони гетьмана вийняв пістоля.
— Якщо ти, стерво, зараз не піднімеш свого полку, я тебе застрелю! Рахую до трьох! Раз!
Мізерниця пильно зиркнув довкола. З усіх боків дивилися на нього пістолі.
— Два!
— Гаразд! Зараз підіймаю! Тільки відведіть свої пістолі, я теж стріляти вмію!
— Не встигнеш, пане полковнику! А завтра ми з тобою поговоримо!.. Ой, поговоримо!
Через дві хвилини полк Мізерниці вже мчав із—за гори, де ховався ніби в засідці, до бою…
Дорошенко озирнувся — а за ним не більше десятка людей! Всі інші, що йшли з ним, упали: той на тій, той на іншій вулиці.
Надто захопився боєм гетьман, відірвався від своїх козаків. І тепер уже й козаки не знають, де він!
Та через якусь хвилину він почув цокіт копит — і на освітлену пожежею вулицю вискочили Яремко, Ляскало, Цабекало та інші козаки.
— Мехтодю! — тут же обернувся Яремко до Цабека—ла. — Біжи назад, веди сюди наш полк!
— Ти з полку Мізерниці? — запитав гетьман, важко дихаючи. — Чому полк і досі не бере участь в бою?
— Зрада, пане гетьмане! Полковник Мізерниця вчора вашим наказом пересунув наш полк подалі від моря, зняв варту з моря на ніч. Через це турки змогли висадитися в нашому тилу й піти просто на ваш курінь…
— Що ти говориш, хлопче?! — обурився гетьман. — Як смієш ти таке казати на достойного полковника?!
— Пан полковник переслав до вас чоловіка з Кафи, який мав попередити про турецький напад іззаду? Ні! Він віддав цього чоловіка турецьким шпигунам! Одного з них ми спіймали — сеньйора Гаспареоне. Його спільник Коломайко розповів усе про зраду Мізерниці.
— Досить! — загримів Дорошенко. — Зараз треба воювати, а не збирати плітки!
Навперейми козакам бігли татари з Шагіном—Гераєм на чолі.
Уже світліло небо, і гетьман гукнув калзі:
— Гайр олсун![51]
Татари пішли далі, беручи вулицю за вулицею, а Дорошенко з товариством зупинився під муром з кам’яниць, чекаючи на підмогу…
І раптом поряд свиснула стріла.
Яремко кинув оком у тому напрямку, звідки вона летіла, — і у відсвіті пожежі у вікні будинку напроти побачив обличчя сеньйора Гаспареоне! Та ж він же, Яремко, кілька, годин тому зв’язав цього триклятого турка і віддав гетьманським джурам!
— Пане гетьмане! — почав було Яремко і тут побачив, що Михайло Дорошенко важко опускається додолу. — Батьку Михайле! — закричав козак Ярема Ціпурина, намагаючись підвести свого гетьмана. Але не міг. Стріла втрапила в сонну артерію…
А козаки полку Мізерниці вже дісталися пристані, де згрудилися турки та кантемірівці, намагаючись зайняти кораблі і таким чином порятуватись.
І тут пролунало:
— Гетьмана вбито! Гетьман загинув!
Очі всіх повернулися на полковника Мізерницю, який вискочив разом зі своїми охоронниками на берег.
Мізерниця відкинув люльку вбік — надто вона йому остогидла своїм димом та кричущою недоладністю — і гукнув:
— Нам потрібен наказний гетьман! І його охоронці тут же закричали:
— Волимо наказним гетьманом Павла Мізерницю! Слава!
— Хай буде Мізерниця! — дружно гукнув полк.
Всі інші козаки билися — хто тут, а хто там, а хтось іще десь—інде…
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ, який оповість про лихі часи, що настали для Яремка та його друзів
Яремка та ще двадцятьох козаків вели на розстріл.
Як тільки поховали біля Кафи гетьмана Михайла Дорошенка, вночі було пов’язано найближчих товаришів полководця. Така була воля Павла Мізерниці.
Це був другий наказ нового гетьмана.
А перший гласив: негайно залишити Кафу.
Зі сльозами на очах залишали козаки уже захоплене місто, центр работоргівлі, юдоль сліз та печалей свого народу. їм було незрозуміло, чому вони мусять чинити так, чому мусять залишати без підтримки Шагіна—Герая в його справедливій боротьбі проти турецького поневолення.
— Зрада! — вирвалося з вуст Яремка.
— Зрада! — гукнули Ляскало й Цабекало.
— Зрада! — закричав Закривидорога, а з ним і його хлопці.
— То є політика! — відповіли ті, хто оточив нового гетьмана, — нова старшина. — А хто кричить "зрада!", той виявляє в поході непослух!
Та що вже кричати! Мізерниця сам оголосив себе гетьманом — тепер його сила, його й воля.
Після того як Дорошенка поховали в підземному ході, а хід потім завалили, щоб ніхто з турків не дошукався тіла, Закривидорога сказав тайкома Яремкові:
— Я сьогодні ж зі своїми хлопцями йду на Запоріжжя.