— Хто то кого займає! — А всі регочуть. — О! Василько — сила! — падає зауваження. Василько надувається: — Я можу повалити її одною рукою, — заявляє він гордо, і нема таких, щоб йому перечили.
— Ви-но робіть своє, — свариться Мар’яна. — Поналивали скрізь фарби… Які твої, Ольго, руки! Май на увазі, що це тобі не відразу відмиється.
Ольга дивиться на свої трикольорові, з розчепіреними пальцями руки і химерно копилить уста. — Ет! Відмиється! — кидає легковажно. — А ходи-но ти, блідий лицарю! — кличе Василька.
— Сама ти бліда, — огризається той. — Білий, блідий, бідний біс пострибав, цок-цок, у ліс, — лепече Ольга і — мазь Василька пальцем під ніс, лишаючи йому там червону пляму. — Ах, ти, стерво! — вибухає наново Василько і накидається на Ольгу. Ольга тікає і кричить: — Тож це поранила тебе шальна куля! — Василько не зважає, двері лишаються навстежень, Омелянчиха лякається: — Господоньку святий! І де воно в повітри лихої бере тієї сили! — А під повіткою Василько вже частує Ольгу, що кричить "ґвалт", стусанами.
Який розпач, що Ольга в суботу мусить вертатися додому. Відтягала, скільки могла, але далі нема куди відтягати. Сонце погрожує впасти за гори. Андрій її проводить. Вийшли. Місцями стежка ще залита водою. Доходять до першої річки, що впадає до дніпрового рукава. і тут зупиняються. Кущі верболозів творять парк, крізь віття пронизується ще сонце, виграють рої мушок, з Канева чути удари дзвону. Далеко, в Ліпляві, і ще далі, в Решітках, валують собаки.
Андрій і Ольга, що тримаються за руки, зупиняються, зір, що спадав додолу, підноситься — око в око, зникає ясність, все загортається чадом — п’яно, солодко, і зовсім немає слів. Спинити б час, щоб ця п’янючість тривала, щоб далі не було слів, а тільки чуття, але довшають тіні, поміж галуззям зникає сонце, і Ольга мусить не йти, а бігти. — Андрію! Мушу! Прощай! До завтра! — Зривається і тікає, ніби її хтось ловить за обидві руки.
А Андрій стоїть на кладці — рівний і певний, а його думка ловить ту сполохану пташку, що ось вирвалася з його рук і мінливо ховається за кущами.
VI
На хуторі вже готові прийняти свято. На дворі, у льохах, на кухні, в кімнатах все і всі на своїх місцях. Згусток сонця над заходом торкається верхів Дніпрових гір. Дівчата, що працювали на городі, відразу по обіді знялися і з гамором подалися лугами до своїх Решіток. На подвір’ї влягається передсвяточний спокій.
В їдальні тьмяно. Мар’яна приносить білий, широкий, уважно випрасуваний настільник, Омелянчиха святочно несе миси, тарелі, чарки. Входить величний, шорсткий Іван і каже, що і як має стояти. Мар’яна ще не знає їх порядків. Посередині столу ставиться великий, білий лозовий кіш, вистелений старосвітським доморобним обрусом. До коша вкладається висока паска з написом "Христос Воскрес", довкола неї ставиться ковбаса, печеня, сир, масло і сіль. До всього втикається велику жовту воскову свічу.
По часі в їдальні з’являється мовчазна тінь Григора. Його поява свідчить, що вже все на дворі й в хаті на своєму місці. Лишається перевірити ще цей святочний кіш. Так, він також на місці, повний, як і бувало. Під повіткою чекають вимощені вози. Коли виб’є одинадцята, всі від’їдуть до Ліпляви на всеношну і вернуться над ранок зі свяченим. У Костя Кандора так само все приготоване і так само все чекає.
Старий поволі, крок за кроком, відходить мовчазно до своєї комірки. Там він опускається в своє тверде, вичовгане крісло, лапає пальцями по столі, що стоїть побіч, намацує свої старі поламані окуляри і насаджує їх на ніс. Далі, не встаючи, бере з полички над столом велику книгу у витертих шкіряних палітурках, повільно її розгортає, знаходить "діяння святих апостолів" і починає півголосом читати: "Першу книгу я був написав, о Феофіле, про все те, що Ісус на початку чинив та навчав". Старий поволі чіпляється за слова книги, ніби це щаблі драбини, по яких він здіймається знизу вгору. Це те, що протягом багатьох років у певний час відривало його від землі, яку він любив найбільше, і підносило його до незнаного й чужого неба.
Цього року він має право з легким серцем залишити дочасне і згадати вічне, бо цей рік вперше на його житті сказав йому, що на укоханій землі може бути невесело, навіть коли людина вірить у правду Божу і, як написано, "в поті лиця свого їсть хліб свій".
А кілька кроків далі, у вузькому, обложеному книгами просторі, в осередку світла, що виходить з-під зеленого абажура невеликої лампи, при столі з порваним блідо-зеленим сукном сидить наймолодший Мороз. Він недавно увійшов з двору. Переживає Ольгу, її дотики, ніжну стрункість її душі і тіла, її променюючий силою юності зір. Андрій вірить у свою любов і ставить її на перше місце. Механічно простягає руку до книг, і попадає йому збірничок Мандельштама. Розгортає наздогад і читає вголос:
Когда бы не Елена,
Что Троя вам, одна, ахєйские мужи?
И море и Гомер — все движется любовью.
Кого же слушать мне? И вот, Гомер молчит,
И море черное. витийствуя, шумит
И с тяжким грохотом подходит к изголовью.
Досить. Не треба багато. Книга лежить, світло лампи падає на її дрібні літери, але перед зором відкривається завіса, за якою і море, і Гомер… І палаюча точка, мов зоря вечірня на синьо-зеленому небосхилі, що світить просто в серце і наповняє жагучим щастям. Отут воно. Ні, отут! Воно в мені і біля мене — я в ньому і над ним. Господи! Тож направду є таке, чого не висловиш ніяким людським словом. І хто дасть приблизну відповідь на все? Думка на хвилинку зупиняється, ніби чекає, але все мовчить. Нема відповіді… А розшаліла уява вже відкриває нові видива: страшний хресний похід з піснями і прапорами, безмежний, в просторі планети; великі і малі люди — всі йдуть та йдуть дорогою серед степу, серед полів, укритих половими житами, що хвилюють, як море.
Я слышу Августа и на краю земли
Державним яблоком катящиеся годы.
Планета оповита хмаринками, вона грузне в туманах, вона виривається з білих, як вата, згущень і летить з гуготом назустріч страшній силі, що з розкритими обіймами та розбитою вітром бородою сидить на білих підзолочених небесах. Бог. Це він. Інакше не можу його уявити. Сила всіх сил, початок всіх початків — вічність! В його розкриті обійми летимо всі з усіми зорями, сонцями, планетами. І не буде цьому кінця.
Десь трохи далі, в цьому малому просторі — Мар’яна. Вона сьогодні втомлена. У неї болять рамена, болять м’язи ніг, болять крижі. Ось вона побувала у Василька. Він уже чистий, рум’яний… Розстелила йому білу постіль. — Маєш, Васильку, спати! — каже вона спокійно — Ми тебе розбудимо — не бійся! — Ніііі! Я не хооочу! — марудить Василько, його очі зовсім сонні, бо скільки він за цей день зробив кроків!.. А Мар’яна його не слухає, відчиняє вікно, впускає свіже повітря, хвилину дивиться в півтьму саду, чує там десь гавкіт Кудлая, зачиняє вікно знову. — Спи, спи! — каже Мар’яна і виходить.
В себе Мар’яна застає святу ніч. Ось вона йде їй назустріч та заповняє всі місця довкруги. Є це сильне і п’янюче вино. Тисячоліттями вистоювалось воно в найглибших сховищах людських душ. Добро, святість, гріх і кара — драма, в якій Бог і Антихрист грають головні і вічно ті самі ролі. І ось наближається момент, коли Бог, якого ми розіп’яли, має воскреснути, бо як може бути, щоб перемогло зло? "Да воскреснет Бог і расточаться вразі його". З нутра, з душі, з крові і всього тіла з болем вириваються дияволи. Як багато зла сидить у кожній краплині чистої сльози! І навпаки. Як багато святості в кожному ударі живої крові!
Одинокий Іван не має з собою ніяких поки що суперечок. Він ось виконав, що від нього вимагалось, і лежить — довгий і випростаний, руки під потилицею, обличчя, мов цегла, з дірами замість очей, що вигоріли від надмірного сонця і вітрів. — Давно я вже не святкував цієї ночі дома, — каже він до Мар’яни, і здається, що він щось десь у просторі за собою шукає, але слова його самі говорять:
— Але ж, кажу тобі, весна! От весна! На додаток уже сходить овес!
Іван поворушився, і під ним заскрипіла стара канапа, а Мар’яна додала: — Вже розцвітають черешні!
В цих словах спокійне, але глибоке здивовання. Зір Івана впирається в стелю, уста скривились в усмішку.
— А знаєш, Мар’яно? Має прибути Таня… — каже він крадькома. Вирвалось. Нічого не вдієш.
— Таня? — викликує Мар’яна, і очі її глянули на того твердого мужа. — Колиии?
— Цієї ночі, — через усмішку падає кілька слів, але Мар’яна вже метушиться, вже кидається на кам’яні груди чоловіка, цілує шорсткі його уста, а йому від того робиться так добре, що хочеться хоч раз добре крикнути від захоплення.
І нагло, наче постріл серед тиші, з кухні викрик Омелянчихи: — Рятуууйте!
Викрик і тиша. Іван з місця зірвався — і до дверей. Мар’яна зблідла й заніміла. В ту саму мить вона почула з передпокою гостре:
— Руки вверх! І коли вибігла за двері, побачила Івана з піднятими руками. В коридорі, в темноті — тупіт, викрики і зненацька — постріл. З кухні вдиралися озброєні люди, що швидко заповняли всі кімнати. Не можна зорієнтуватися, що саме діється. На Івана накинулось кілька, починається боротьба — і по часі він уже має зв’язані руки за спиною. Те саме сталось з Андрієм. Появилося світло, ввели старого Григора. З сіней хтось крикнув: — Сюди їх! — і по короткій метушні всіх Морозів з Васильком вивели до сіней, а потім до льоху.
В льоху душно і півтемно. На одному з засіків приліплено шматок воскової свічки, що лишилась від страсті. Старого відразу забрали до заднього переділу на яблука і почали питати: "Гаварі, гдє дєньгі". Старий мовчав. На нього найшла байдужість, недогарок свічки, що коптить у лівій руці напасника, освітлює бліде, заніміле, з запалими щоками і зсунутими бровами обличчя старого. Шорстке, з чорними вусами обличчя нахиляється до самих очей Григора, погляди на хвилинку зустрічаються, з перекривлених від злості уст грабіжника виривається охрипле:
— Ууу! Проклятий! Буржуй! Кажи, де твоє золото? Старий мовчить, очі його дивляться недорозуміло.
— Де твої гроші? — викрикує напасник і зненацька б’є Григора кулаком в обличчя. Старий падає на поперечину засіка, напасник з люттю накидається на нього і товче його чоботом у бік.
— А! — сопе він через зуби.