Спинишся в мене. Пан справник дозволить?
Кочаровський не заперечував. Був навіть задоволений, що так просто й легко вирішилось з мешканням для нового політичного засланця. Але ще раз нагадав про тюремну сторожку.
— За тим і покликав вас, щоб ви показали її Павлові Арсеновичу. Гадаю, в ній можна жити.
— О-о! — запалився Генрик Адамович, мов юнак. — З тої вартівні вийде файна халупа. Завтра покажу, а зараз — до мене.
Кімната Дулемби була невеличкою і на диво затишною, наче її доглядало дбайливе жіноче око. Та найбільше вабили Грабовського в ній книжки, які купчилися не тільки на столі й вікнах, а й на підлозі. Приємно вражав і господар. У ньому, енергійному, радісно збудженому, тепер не було й сліду тієї важкої моральної пригніченості, з якою три роки тому завітав до Павла в камеру іркутської кам'яниці. Навіть повен рот зубів має, видно, нові вставив.
Запитанням, переказам не було кінця. За ними й вечір, і довга зимова ніч спливли непомітно. Більше говорив Генрик Адамович.
Виходець з дрібної шляхти, Генрик не пішов узвичаєною стежкою своїх дідів та батьків. Не скінчивши гімназії, юнак покинув її і став заробляти собі шматок хліба на одній з варшавських миловарень. Там і почалася його життєва школа. Читання заборонених книжок, знайомство з трудовим людом, виступи з промовами на зборах. Перший арешт, два роки сидіння в тюрмі...
Після ув'язнення — знову діла. Ще цікавіші й інтенсивніші. Людвиг Варинський, Едуард Плоський, Тадеуш Рехневський, Дулемба фундують першу польську партію робітників "Пролетаріат", створюють її центральний комітет, організовують каси допомоги безробітним, агітують живим і друкованим словом, чинять праведний суд над царськими посіпаками, налагоджують стосунки з петербурзькими та київськими народовольцями...
А потім — сталося це десять років тому — прошуміли .масові арешти по всій Польщі. До варшавської цитаделі кинуто було близько двох сотень робітників та інтелігентів. Довго тривало слідство. Власне, не слідство, а паскудна карикатура на нього. Підробка протоколів, фізичні й моральні тортури над допитуваними, шпигунство, провокації підкуплені свідки, цілковита зневага до голосу оборонців — чого там тільки не було під виглядом правосуддя. Жорстокішого вироку навіть сам диявол не міг би придумати: чотири керівники "Пролетаріату" — Петро Бардовський, Станіслав Куницький, Михайло Осовський, Ян Петрусинський — зависли на шибениці. Двадцять п'ять пішли на каторгу або в заслання. Крім них ще тридцять три зазнали нелюдської розправи так званим адміністративним шляхом.
Дулембі дали тоді тринадцять років каторги. Скоро він пізнав її на Карі. Майже дві тисячі днів — робота, робота, робота, на ногах — кайдани, в руках — прикована тачка. Стусани наглядачів, хліб, схожий на граніт, суп з гнилою рибою, позачергові нічні наряди за непокірність Далі — дике знущання над Лизаветою Ковальською, жіночий протест, смерть Надії Сигиди, самоотруєння Марії Калюжної, Марії Ковалевської, Надії Смирницької, Івана Калюжного, Сергія Бобохова, довгий етап до Іркутська.
--— 3 іркутської кардегардії, — казав Генрик Адамович, кошлаючи білу чуприну на голові, — погнали мене в акатуйську каторжну тюрму. Вона нітрохи не краща, ніж іркутська, та запізнати її мені вже не довелось, бо через півроку потрапив у вільну команду. Згодом прибився сюди, тут ошатувався. Про варіння мила забув. Знайшов собі інше ремесло — столярство. Роботи вистачає. От і сьогодні справник покликав перестелити підлогу в одній з кімнат управління. Ех, Павле, були б руки, а мука для них знайдеться!
***
Вранці Грабовський та Дулемба оглядали сторожку, нараяну Кочаровським. Вона як зловісна потвора стояла на голомозому піщаному горбі обіч високої тюремної загороди. Вікна повибивані, двері напіводчинені, сіни перегороджені сніговим заметом.
У двох її кімнатах — теж косяки снігу, що своїми вершечками сягають до віконних луток, а в третій, яка колись, очевидно, правила за кухню, біля печі — купка сухих поліняк.
— Буде, пся крев, халупа, буде, — висловив своє задоволення Генрик Адамович. — Зараз і почнемо. Ти, Павле, розпалюй у печі.
Поклавши барду на припічок, Дулемба взявся викидати сніг. У Грабовського ж не ладилося. Хоч дрова й добре горіли, але комин не витягував диму. Довелось переносити палаючі поліна з печі в грубу, яка виявилася справною й незабаром дихнула теплом.
Під кінець тижня сторожка посміхалася скляними шибками, і в ній лунали бадьорий перестук молотка та весела гембелева пісня. То Дулемба вистругував дошки для столу, а Грабовський збивав нове ліжко.
Надвечір несподівано прибіг Байбал. Був захеканий, наче змагався з кимось наввипередки.
— Оце такі — кинув, переступаючи поріг. — Значить, приїхав і сам собі хазяйнує, а тобі, старий, — зась. Гарно, гарно. Чому ж ти, Павле, не зайшов до Дабиита та не дав знати?
— Та я ж, бачите... — почав було Грабовський, але Байбал перебив:
— Бачу, бачу. Не мав часу, знаю. А я мав час у таку сніговицю плентатися туди й назад?
— Ви були в наслегу?
— Авжеж. І вийшов звідси саме в той день, коли ти приїхав сюди. Приходжу, дивлюся — юрта порожня, побіг до Арамаана, а він каже... Я й на ніч не залишився, поспішив сюди.
Байбал підійшов до ліжка, майже готового, поглянув і невдоволено скривився.
— Хіба так роблять?
Грюкаючи бардою, вмить розібрав ліжко, причіпливо оглянув стовпчики, дошки, вирізи та дірки в них і, не сказавши й слова, почав знову збивати. Грабовський та Дулемба, пораючись біля столу, мовчки позирали на старого.
— От як треба! — радісно вигукнув Байбал, зібравши ліжко.
Потім никав з кутка в куток, не знаючи, за що взятись.
— Ану, пустіть-но мене, — підступився до столу. — Бо й тут, бачу, не буде діла.
З ним не сперечалися. Стукнув молотком по одній ніжці, по другій, підсунув стіл до стіни.
— Отак потрібно.
— Ми ж так і думали...
Клопотався вже іншим.
— Чому вона нидіє, а не горить? — показав на грубу.
— Дрова сирі, тільки позавчора привезли з лісу.
— Сьогодні принесу сухих з подвір'я тюрми. Треба і в печі топити.
— Пробували, але вона димить.
— Сам візьмуся за неї, тільки не заважайте...
Прийшовши наступного ранку в сторожку, Грабовський і Дулемба здивувалися: посеред кухні лежала купа цегли, а на місці старої печі зводився підмурок нової. Дабиит розмішував глину в кориті, а Байбал мурував. У цьому ділі він був мастак.
— Більше вона не буде куріти, ні, — говорив, орудуючи кельмою.
І не помилився: в новій печі дрова палахкотіли, як у паровозній топці, а в кухні й не пахло димом. Закінчивши піч, Байбал хотів перекласти й грубу. Ледве відговорили його. Тоді вхопився за інше — поставити паркан довкола сторожки.
— Не потрібно, — умовляв його Грабовський. — Це зовсім зайве. Не хочу від світу одгороджуватися.
— Тобі видніш...
17
Михайло Ромась увірвався в хату, мов буря. Весь засніжений, з розчервонілим лицем, він обхопив Грабовського дебелими руками й довго мовчки тиснув до грудей.
— Ану, покажись, голубе сизокрилий, покажись, — заговорив нарешті, трохи одступивши. — Нічого! — вигукнув радісно. — Їй-богу, нічого! Виріс, посоліднішав, вуса й борода як у Діда Мороза, тільки сивини бракує. А я з улусу. Заскочив до справника, щоб доповісти, що повернувся, а він мені: "Вами цікавився Грабовський".
Павло задоволений своїм другом. Незабаром шість років, як вони розлучилися. Так, так — шість років, з яких біля трьох проведено в тюрмах, а Ромась, на додачу до всього, цілий рік мандрував — з Павлодара до Вілюйська. Проте здоровий, міцний, як дубчак, і, здається, навіть бадьоріший, ніж колись.
— Добре, Павле, що ти приїхав, що не огніздився на Мархінщині, — продовжував Ромась. — Тут ми з тобою таке закрутимо.
— Навіть?
— Побачиш. Якби ти знав, скільки цікавого в тому ділі, котре доручив мені Кочаровський! Побувши оце півтора місяця в улусах, повештавшись між людьми, побачивши їхнє життя, я всім серцем відчув, збагнув, як тутешнє суспільство засмоктала темрява, як спритно орудують у цій темряві, немовби щуки в морі, голови, старости, писарі, податкові чиновники та інші кровопивці. Перечитуєш звіти управ, переглядаєш всілякі документи, — і чуприна на голові стовбурчиться. Самочинство, чорна несправедливість і брутальна кривда виром вирують. Ти уже зв'язався з якимсь місцевим часописом?
— Поки що ні. Та й не поспішаю, бо не збираюсь писати, скажімо, в "Якутские епархиальные ведомости". А для чого тобі ті часописи?
— Мені вони, власне, не потрібні. Розумієш, у тих звітах, які я одержав з управ, є такі разючі факти про свавілля місцевої адміністрації, що самі просяться на шпальти. Чому б тобі не повідати їх людям?
— Хай трохи згодом. Зараз не маю жодної вільної хвилинки та й не знаю, до якого друкованого органу краще адресуватись. В Якутську я познайомився з Віктором Костюріним. Він, між іншим, також з України, колись учився в Одеському університеті, жив у Херсоні. Торік закінчив термін в Якутії і поїхав до Тобольська. Там його дружина збирається видавати газету "Сибирский листок". Якщо їй пощастить здійснити свій намір, тоді зможу написати.
— От і чудово. А тепер, Павле, розкажи мені, бо я й досі не знаю, як і чому мене притулили до балаганського протесту.
— Як і чому? — перепитав Грабовський.
Цього питання сподівався. Скільки разів ставив його сам собі і намагався знайти відповідь. Та жодна з них не задовольняла і не втішала. Спростовував їх і безжально відкидав, бо видавалися компромісними. Відчував одне — саме він винуватий перед Михайлом.
Тому й гірко було на душі ще тоді, коли велося слідство, коли зачитували вирок. Гризло сумління: за що ж Ромасю дали каторгу, а потім — заслання? Адже він не жив у Балаганську, не писав, не розповсюджував протесту проти розправи в Якутську.
— Вибачай, Михайле, — почав скрушно. — Прости, що так вийшло. Я ж писав тобі, як другові, і, звісно, сподівався, що ти пристанеш до нас, піднімеш усіх павлодарських політичних, а сталося...
— Що сталося?
— Ну те, що й ти сюди потрапив. Винен я.
— Ти? — хмурить брови Ромась. — Нерозумна вигадка і недоречна сентиментальність. Не будь, Павле, бідною Лізою. Ти тут ні до чого.
— Але ж мій лист викликав твою відповідь.
— То й що? Май на увазі, про якутські криваві події в Павлодарі знали ще до твого листа, і я їх сприйняв саме так, як написав.