Добре, що не затонув. Нас підібрав катер зі змінним екіпажем, і ми предстали перед ними без нічого. Від суду нас врятувало мілководдя: машину виловили, а ми ось їдемо на Північ, — розповів балакучій попутник, що відрекомендувався Максимом.
Слухаючи його, Павка зайвий раз переконався, що справдішні офіцери — це льотчики. За ними йдуть моряки. Танкісти, ще так-сяк, а найшкідливіші — піхотинці. І недарма їх завжди призначають комендантами і начальниками гауптвахт.
До полку прибуло поповнення з Москви — трійця артистів цирку у складі акробата Шахова, трубача Ніконова і барабанщика Дідігова. В полку мався шикарний комплект духового інструменту, виміняний підполковником Закупіним у норвежців на цілющу ягоду морошку, якої у липні всім полком назбирали в тундрі більше тони. Він же згуртував позаштатний духовий оркестр, в якому Павці дістався баритон, командир танку з першого батальйону Злобін виявився альтистом, рядовий із роти зв'язку узяв бейний бас, а циркач Шахов — барабан. Диригентом природно став трубач Ніконов, який мав при собі ноти. Оркестранти настільки успішно відіграли стройовий огляд, що командир полку дозволив їм створити при клубі ще й джаз.
Особовий склад не пропустив повз вуха обіцянку командира зустріти Новий рік разом із шефами і тільки-но випав сніг, розпочав підготовку. Скористалися полковими машинами, які щотижня виряджалися до Заполярного на закупівлю продуктів і побутових товарів. Водії транспортної роти обладнали під сидінням хованку, в яку вміщалися до десяти пляшок горілки. Напередодні поїздки танкісти зносили їм гроші, і вони сумлінно виконували їхні замовлення. Отримані пляшки військовослужбовці ховали під деревами у снігових заметах, і кожен знав свою березу.
Але підполковник Закупін добре знався на їхніх повадках. В ніч на тридцять перше грудня він мобілізував трьох добросовісних сержантів, які по слідах на снігу вивернули заповідні схови і, упакувавши скарби в мішки, винесли їх на плац. Полк вишикували раптово, до сніданку. В обличчя дмухав скажений вітер, і танкісти спросонку не відразу втямили, що то чорніє перед строєм. Сам командир стояв до снігу спиною і не квапився. Витримавши довгеньку паузу, він викликав зі строю двох моторних, спійманих по гарячому сержантів, кивнув їм у бік мішків, і сердяги приступили безжалісно витрушувати мішки і лущити пляшки одна об одну, начебто різдвяні яйця. Скалки у світлі ліхтаря прощально блискали зеленими вогниками. Полк німотствував.
— А на що ви, гвардійці, сподівалися? Закарбуйте собі на носі: кожен із вас і кожне дерево навкруг — у мене на спостереженні, — об'явив Закупін і дозволив заходити до їдальні. Рядами пройшовся безладний гомін.
— Бачив, як парують на снігу калюжі?
— Відер п'ять пішло
— Їй мороз не страшний.
— Опісля сніданку скуштую того сніжку.
— Я вже ухопив. Солодкий!
— Горілка з морозу не гірчить.
— Після сніданку...
— Замете .
— Не замете.
На сорок перший кілометр до міста Заполярний відрядили колону з трьох тентованих "Уралів". Командувати доручили начальнику клубу капітану Ривкіну; допомагати йому визвався рядовий Шахов — неймовірно комунікабельна людина, справжній москвич — ще той пройдисвіт. Загалом у місті славились три жіночих гуртожитки: "Чудильник", "Розсадник" і "Заповідник". Першим на в'їзді стояв "Чудильник". Поки капітан жував біля "Уралів" свої пишні вуси, Шахов заскочив всередину, і розбурхуючи кожну кімнату, витягував дівчат назовні і, не скнарячись на жарти і примовки, заштовхував їх у кузова. Так само він вчинив і в двох наступних закладах. Зрештою, вантажівки дісталися частини вщент набитими розвеселими дівками, і кожна прихватила з собою щонайменше четвертинку. Бал розпочався з урочистого зібрання. Привітавши особовий склад і гарненьких шефів із Новим роком, побажавши усім подальших успіхів у бойовій і політичній підготовці, покружлявши у вальсі свою молоденьку дружину командир полку разом із підполковником Закупіним вибули у Печенгу до гарнізонного Дому офіцерів. Розійшлися по домах командири, і розпочалося справжнє свято. Втративши зранку своє сховане, солдати і сержанти не розгубилися і розкупили в офіцерському містечку всі підходящі парфуми, та ужили їх прямо біля тумбочок. Танцювати стало весело. Перезнайомились. Утворилися парочки, які на хвилинку покидали зал, щоб пригоститися вмістом дівочих сумочок. Полковий джаз гримів, танцювали всі, і лише замполіт полку, залишившись сам на сам із двома сотнями відв'язаних хлоп'яг, вештався поміж ними.
— Як вам подобається вечір, товаришу сержант? — запитував він, притуляючись носом до носа.
— Славно, товаришу підполковник, — відповідав танкіст, беззастережно дмухаючи йому в пельку засобом після гоління "Свіжість".
"Ти диви: такий веселий, а алкоголем не смердить", — дивувався підполковник і кидався на іншого.
Джаз брав за душу. Трубач Віктор Ніконов — цирковий професіонал, знав безліч мелодій і вільно на них імпровізував. Ударник Мишко Дідігов взагалі — віртуоз. Він навчався разом із Муслімом Магомаєвим у Грозненському музичному училищі і міг замінити собою цілий оркестр. Павка тягнувся за Ніконовим, а акробат Шахов, що зовсім не мав слуху, хвацько вправлявся з трикутним балалаєчним контрабасом. Тріснутий гриф інструмента, примотаний ізоляційною стрічкою, не дозволяв належно натягнути струни, і вони видавали такі низькі звуки, що звичайне вухо не вловлювало між ними різниці. Танцювати музикантам було ніколи, бо в перервах вони разом із начальником клубу у його кабінеті розпивали горілку. Лише під самий кінець балу Павка викроїв хвилинку і запросив тілисту і стегнасту дівчину, що одиноко нудьгувала під ялинкою.
— Ви така красива! У вас фігура... схожа на контрабас! — спробував він залицятися, і сам жахнувся кострубатості свого компліменту. В другому танці партнерка йому відмовила, натомість її підхопив Юрко Шахов, який і увів її на півгодини до кабінету начальника клубу. О другій ночі повернулися відповідальні офіцери і почали розводити військовослужбовців по казармах, а цивільних по машинах. І тут з'ясувалося, що дівок по приїзді не порахували, і їх знаходили всюди: в каптерках, в сушарках, у котельні. Навіть у Ленінській кімнаті застукали пару. Коли ж дівок познаходили і відправили, з'ясувалося, що в полку скоротився особовий склад: щезли три танкісти. З другого батальйону зник рядовий першого року служби Зураб Каландадзе, і комбат Олійник відправив на його розшук головний танк третього взводу на чолі з командиром лейтенантом Малаховим.
Припарковуючи з розгону бойову машину до "Чудильника", Павка наїхав на ґанок і ледь його не обрушив.
— З Новим роком, шановна, ми шукаємо танкіста, — звернувся лейтенант до чергової на вході.
— Двоє моряків гостюють, а танкістів не бачила.
— Високий такий, красивий, — грузин.
— Грузин? Так би й сказали. Грузин є. Гляньте на третьому поверсі: він або у тридцять третій, або у тридцять сьомій.
Вздовж довгого коридору з усіх дверей лунала музика і застільний гугіт. У тридцять третій Зураба не було, зате які дівчата! Засліпили очі. Стіл ломився від смакот: грибочки білі засолені, риба-сьомга і риба-форель, картопля, смажена на вершковому маслі і тонісінькі пельмені з олениною. З-під ліжка безсоромно виглядав ящик горілки.
— Це ж наші танкісти! Сідайте, пригощайтеся! — вигукнула білявка в розхристаному халатику.
— Ми шукаємо свого. Такий високий, красивий — справжній грузин. Зурабом звати.
— Не скажемо, поки з нами не вип'єте. Хлопчики!
— Ми при службі.
— Плюньте на ту службу, з Новим Роком!
Дівки затягли військових до столу і налили по гранчастому стакану.
— Поживіть з нами хоча б тиждень!
— У нас танк заведений під вікнами, — спробував вивернутися Павка.
— Нічого з танком не станеться, він залізний. А грузинчик ваш у Зойки Смирнової, в тридцять сьомій.
Рядовий Каландадзе, розстебнутий на увесь комір, сидів на ліжку в обіймах двох розвеселих подружок. Побачивши командирів, він щасливо усміхнувся на всі зуби.
— Каландадзе! Негайно вдягайся і виходь! Їдемо, допоки комбат не доложив полковнику, — скомандував лейтенант, втираючи губи.
— На посошок! На коня! — задзеленчали господарки.
Назад летіли, не бачачи дороги. Комбат уже зібрався посилати за ними наступний екіпаж на чолі з майором Швачкіним, але побачивши живого Каландадзе, заспокоївся.
На третій день командир полку, вишикував особовий склад на плацу і висловив невдоволення. Особливо дісталося черговим офіцерам, а вже замполіту... Капітан Ривкін постраждав і без командирського прочухана: тієї ночі його не пустили в хату, і він спав на сходовій клітці.
Підсумовуючи, полковник заявив:
— Віднині ніяких шефів! Не вміємо святкувати культурно — будемо щосили кріпити бойову готовність.
Ніхто не подав голосу: старшого сержанта Корсакова ще не знайшли.
Казали старики: "Хто губи не відбув, той служби не знає". Наприкінці листопада Павка, спускаючись із гори, зазівався, стукнувся ротом об кромку люка і роздробив два передні зуби. Після навчань його відпустили до шпиталю встановити коронки. Зуби не боліли, і попервах усе складалося сприятливо. Начальник стоматологічного відділення, капітан, призначив його опалювачем, а сам неквапно виготовляв коронки. Павка смиренно колов дрова і топив три печі. Так продовжувалось до дня його народження. Неподалік шпиталю, у Печензі, в танковій роті десятого мотострілкового полку служили його побратими по навчальному полку Яковлєв і Козловський, і Павка вирішив їх провідати. Капітан перебував у відрядженні, тож після обіду, натопивши добре печі, опалювач вирушив в путь. У непримітній лавці цивільного поселення він придбав вісім четвертинок "Московської", дістався десятого полку і застав Яковлєва і Козловського на прибиранні солдатського клубу. Там, за сценою, у кімнатці для переодягання, вони під магнітофон і розпили принесене. Нагулявшись, Павка вирушив у зворотну путь. Над світом панувала неймовірна полярна ніч. Полярне сяйво ясно освітлювало засніжену дорогу; Павці стало жарко і він розхристав шинелю. Насвистуючи мелодії з "Серенади Сонячної долини", він передбачливо крокував засніженою обочиною: дорогою сновигали армійські автомобілі, при наближенні котрих приходилось ховатися в заметах.