Я п'ю по-європейськи. А що робите ви? Ви коли-небудь ставили навпроти себе дзеркало? Раджу поставити і, випиваючи, глянути на себе. Вам повинно стати соромно. А втім, вибачте... Я забув, що таке почуття, як сором, вам теж незнайоме.
Грак мовчав. Він, не мовлячи ні слова, носив хмиз, готуючись до прощальної вечері, на яку були запрошені спиридонівські керівники. Була дана відповідна вказівка діду Трифону: наловити вдосталь риби для потрібної юшки, в яку для присмаку збиралися кинути ще й курку...
Голові колгоспу сподобалася "Мегацета", і він ще не втрачав надій відкупити її в Грака. Той хоч і не мав на неї ніяких прав, але пообіцяв погодитися продати колгоспові амфібію.
— От ми приїхали на цій амфібрахії,— Сідалковський ударив рукою по корпусу "Сором'язливої красуні".— Потвора, а не машина. Дракон з Галапагоських островів. Але її можна прикрасити, пофарбувати, зняти оцей жаб'ячий колір. Ні, Грак, життя треба прикрашати самому. Його треба робити гарним. Думаєте, у вас Зося погана? Помиляєтесь, Грак-Чудловський! Так вам, здається, більше подобається, хоч ви спочатку були й проти такого прізвища? Більшість великих, Грак, були малі, але мали великі, подвійні прізвища... Але зараз я хочу сказати вам про Зосю. Зніміть з неї оту міні-спідничку. Міні-спідничка для Зосі — не інтрига. Не з такими ногами інтригувати мужчин. Повірте мені.
Грак, не розгинаючись, продовжував займатися своїми справами, викладаючи з "Мегацети" залишки продуктових запасів і, здавалося, не слухав Сідалковського. Та Євграфові, судячи з його виразу на обличчі, й не потрібні були слухачі. Він скоріше за все говорив сам собі. Говорив натхненно і був переконаний, що й гарно.
— Моду треба диктувати самому, Грак. Гарне — завжди модне. Повірте мені. Гляньте на мене, чорт би вас забрав з вашими ондатрами! Що ви там у них перевіряєте? Залиште їх у спокої — Ховрашкевич перевірить без вас. Не беріть так багато на себе. Щось залиште і людям... От ви шукали неіснуючого золота, Грак. Хотіли ним себе прикрасити, змістовно збагатити. Я ж себе прикрашаю і збагачую сам. Без золота. Використовуючи свої природні дані. З точки зору моєї — гадаю, колишньої, бо тепер, Грак, признаюсь вам, у мене дещо інші плани,— подруги Ії, я трохи старомодний. Вона ж сучасна. За її словами виходить, що я не здатний сліпо, як кошеня, наслідувати моду. Та вона цього не розуміє: я можу, але не хочу. Я сам собі законодавець мод. Вона не розуміє, що мода — це ті ж пасати: приходять і відходять. А сліпо наслідувати усіх — мені не дозволяє цього робити мій інтелект. Чуєте, Грак? Інтелект! Скажіть, а у вас є інтелект? Мовчите, Грак. А я не мовчу: у мене він є. От відчуваю. Саме тому нікого не наслідую і не копіюю...
— Окрім Європи,— кинув першу післяполудневу репліку Грак.— У тебе ж усе європейське: одяг, манери, погляди, навіть вікно на кухні — і те виходить у Європу...
— О боже, Грак! У вас жовчі більше, ніж совісті й знань. Ця жовч колись вам коштуватиме життя. Якщо ви негайно не почнете її економити. Дивіться, бо розпливеться, і тоді не допоможуть навіть найкращі представники з відділу реанімації. Ви хочете мене дослухати чи ні? Я хочу закінчити свою думку. Я одягаюсь просто, елегантно, але з шиком. Я відчуваю себе. У мене до цього природжений талант. Я знаю собі ціну. Без скромності, я подобаюсь багатьом, бо вмію це робити. Ви не ображайтесь, Грак, але ви нездара. З вашими наполеонівськими даними ви могли піти значно далі. Але у вас дані є, а таланту — нітрохи. Ви хрестоматійний відмінник. Генії, запам'ятайте, відмінниками ніколи не були. Тому ви не геній, Грак. Ви супергеній!
— Тобі, Сідалковський, до твого одягу ще тільки лайкових рукавичок не вистачає,— зачиняючи клітку з ондатрами, кинув другу репліку, Грак.
— Фу, Грак. Мені за вас соромно! Ви зовсім не відчуваєте епохи. Сьогодні не кінець дев'ятнадцятого століття. Тут ви вже наслідуєте свою дружину, уродзону Чудловську. Я носив би лайкові рукавички, краватку-метелик і котелок на голові. Це мені теж би личило, я в цьому не сумніваюсь. Але ж не та епоха, Грак! Те, що пропонуєте ви, прирівнюється до чорного фрака, в якому ви раптом з'являєтесь на пляжі Євпаторії чи Алупки. Але сьогодні, Грак, до вашого відома, ще раз підкреслюю, не та епоха.— Сідалковський глянув на себе у вітрове скло "Мегацети". Обличчя його горіло на сонці, як стоп-сигнал.
— Ти лицар фрази і ідей,— без всякого, здавалося, зв'язку із словами Євграфа мовив Грак і замовк, так і не встигши розвинути своєї думки.
До них на велосипеді наближався незнайомий: худорлявий і довготелесий, як баскетболіст запасу. Він ніби не їхав, а просто сидів на високому сидінні велосипеда й час від часу відштовхувався ногами від землі. Хлопчина мав двадцять п'ять років і такий жовтий та прозорий вигляд, що увечері міг зійти за привид. Очі великі, опуклі й неймовірно голубі. Таким очам позаздрили б усі красуні світу. В них чітко відбивався навколишній краєвид і, якщо придивитися пильніше, можна було побачити навіть відбиток Сідалковського у вітровому дзеркалі "Мегацети".
— Ось,— кинув хлопець на землю якісь ганчір'яні згортки, забувши навіть привітатися.— Голова передали. Казали повісити. Де саме, дід Трифон знають...
Сідалковський мовчки розгорнув транспаранти. І на одному й на другому білими літерами хтось красиво вивів: "В'ЇЗД ЗАБОРОНЕНО! ЙДУТЬ ВІЙСЬКОВІ МАНЕВРИ!" Навіть Євграф мимоволі позаздрив невідомому авторові з гарним почерком.
— Як ви думаєте, Грак, що це за натяки? Ви в цих словах не вловлюєте ніяких асоціацій? А втім, вибачаюсь, ви ж зовсім не здатні до асоціативного мислення. Це вам від природи не дано...
— Сідалковський, тобі не здається, що ти хам?
— Слово "хам" у вас з великої чи з малої літери? — спокійно перепитав Сідалковський.
— З малої, а що?
— Коли з малої, то я, як колишній філолог, хочу збагатити ваш убогий словниковий фонд. На світі існує м'якше слово — "нахаба". Але й це грубувато, свідчитиме хіба що про вашу невихованість. Звідки це у вас? Ви ж тепер виховуєтесь у такій сім'ї! Та й під мудрим керівництвом Стратона Стратоновича ви працюєте менше, ніж півроку, і вже так густо його копіюєте. Я розумію, перша ознака любові — це наслідування. Але ж не робіть цього так сліпо. Ви ж не Ховрашкевич. Тим більше, що ви Стратона Стратоновича не любите. Признайтесь, мені ж ви можете довіритися?
Грак махнув рукою і почав скручувати в рулон гасла. Сідалковський присів на траву, але одразу ж збуджено підхопився:
— Ви пригадуєте, що нам сказали в Кобилятині-Турбінному, коли "Мегацета" з'явилася на вулиці?
— Ні, а що?
— Чи не почалися маневри?
— А який зв'язок між маневрами і нами?
— Не вами, Грак. Не вами, а ось цією матерією, на якій такими чудовими білими літерами стоять виписані суворі застереження. Так гарно навіть я не написав би. Повірте мені, Грак.
— Гаразд. Хай буде й так. Але який зв'язок?
— Я, гадаю, найпряміший. Ці гасла негайно потрібно вивісити, але де саме? А ось і дід Трифон,— показав Сідалковський рукою на густі очерети, де висунувся гострий ніс дідової плоскодонки.
На дні човна, поблискуючи сріблясто-золотистою лускою, тріпотіли, намагаючись вискочити через невисокий борт, пліточки, краснопери, линочки і карасі. Окремо, поважно і з гідністю, лежало кілька щупаків, як казав дід Трифон, і півдесятка окленів із широкою темною спиною.
— Намучився з цією рибою, з'їдять його мухи,— поскаржився Трифон Сакович, витягуючи човна за ніс на берег.— Нема тепер риби. Зовсім нема. Перевелась. А колись же було... Кинеш, бувало, загострену палицю у річку, а вона сторчма стоїть! Риби було тьма-тьмуща...
— Діду,— не дав йому закінчити Грак, але його теж перебив Сідалковський.
— Грак, ви помітили, як я зморщився при першому ж вашому слові?
— Та досить тобі. Не патякай, Сідалковський,— розізлився Грак.
— М-да, товаришу Грак. Академії дають, на жаль, тільки освіту та інколи дипломи з відзнаками, а що таке культура, ввічливість, інтелігентність — цього там, видно по вас, не навчають, навіть під час коротеньких лекцій чи семінарів. Для чого ця демонстрація, Грак? Для чого ви підкреслюєте свою невихованість? Будьте скромнішим. Що за слова: "діду", "не патякай"... Це що, увесь ваш словниковий фонд?
— Ну, досить, доктор. Мені набридло твоє блазнювання. Невже ти не можеш бути сам собою?
— Ви хотіли, Євмене Миколайовичу, запитати у Трифона Саковича, для чого ось ці гасла? Чи не так?
— Ну, так. То й що?
— От і питайте. Ви ж випускалися не з дитясел, а з академії.
— Мені це вже набридло, Сідалковський...
— Це я вже чув. А тепер готовий замовкнути і послухати вас і Трифона Саковича. Що це за гасло, Трифоне Саковичу? — ніби подаючи Граку приклад чемного звертання, сам запитав у діда.
— А-а, оце? — показав кістлявими пальцями дід Трифон.— То, значить, треба йти на Макарову галявину. Чому Макарову? Кажуть, колись давно там якийсь Макар на тій галявині повісився. Звідтіля й назва. Там, мать, і вечеряти будемо. Мать, і якесь начальство приїде. Це завсігда так. Як тільки транспаранти чіпляють — жди начальства з району. Випивка буде,— закінчив свій монолог дід Трифон.
— Тепер вам, Грак, нічого не загрожує,— посміхався Сідалковський, коли вони перейшли на Макарову галявину, а при в'їзді з обох боків розвісили: "В'ЇЗД ЗАБОРОНЕНО! ЙДУТЬ ВІЙСЬКОВІ МАНЕВРИ!"
Та не встиг вітер як слід напнути транспаранти, а з боку села вже долинув гуркіт машини.
— Хтось їде,— повідомив Грак.
Трифон Сакович приклав човником долоню до вуха і впевнено сказав:
— Іван Андрійович їдуть з Карпом.
— А чому з Карпом?
— Так тільки Карпо їздить. Коли Іван Андрійович за рульом, у них машина йде нєжно і не хурчить. А цей лобуряка завсігда гонить.
Дід Трифон не помилився: на галявину, куди Сідалковський і Грак за вказівкою Трифона Саковича перегнали "Мегацету" й поставили намет, вискочив газик. У кабіні сиділо четверо: три голови — голова колгоспу, голова сільради, голова сільського споживчого товариства — і шофер Карпо.
— Ну що, хлопці,— примовляв Дмитро Панасович, потискуючи кожному руку.— Замочимо вашу, як її... амфібію — і по руках?..
— А тепер знайомтесь. Івана Андрійовича ви вже знаєте... Втім, його тільки знає Євмен,— згадав Чудлло.— А ви, Сідалковський, незнайомі.