Так буде і щодо Ликери, дочки моєї. Але я передусім бажав би, щоб Ви були щасливі і спокійні. Ось чому я гадаю, що коли йдеться про ціле життя, то треба все добре розміркувати, порадитись усім разом… Пождіть мене, я скоро приїду".
Ликеру він теж просив пождати свого приїзду, пишучи: "одруження – діло велике і на все життя, треба добре все продумати перше, ніж зважитись". Слідом за цією порадою йшов такий уступ:
"Проте, прошу Тебе вірити, що я бажаю Тобі всякого добра і щастя і що Ти маєш право виходити заміж, коли схочеш, з повною певністю, що дістанеш моє благословення і щирі побажання душі моєї".
Отже, після одержання цього листа Ликера Полусмак вже формально стала нареченою Тараса Шевченка. Листи Макарова до Шевченка й Ликери мали офіційне значення, як листи пана й опікуна нареченої. Зате в інтимному листі до Надії Забілиної Макаров змалював своє справжнє відношення до цієї події, яка, за передбаченням В. Білозерського, мала "вразити його нерви". Він писав їй:
"Боже мій… Боже мій… Чому ж це Ви допустили скоїтись, найдобріша, наймиліша Надіє Михайлівно!.. Чудно і грішно сказати, але коли б Ликера поласилась смаженою куркою і віддалась лакеєві, кишені якого, мабуть, і досі носять сліди цієї птиці, то серце моє не було б так розбите, як воно тепер розбилось при читанні останніх одержаних мною листів. Я не можу сказати, щоб знав Ликеру так, як Ви, але я давно розгадав її. Яке погане літо!.. Який тяжкий час!.."
Шевченків намір побратися з Ликерою просто приголомшив Макарова.
В цьому листі був окремий уступ, який Макаров просив пані Надію прочитати Ликері. Він умоляв її вести себе краще. Але коли Забілина вибрала час, щоб це зробити, то виявилось, що Ликера той лист украла з комоди, де він лежав, і вже ввесь прочитала. Коли листа шукали, то й вона помагала шукати і вже згодом його назад підкинула.
Маючи формальну згоду пана на свій шлюб із Шевченком, вона цілком роззухвалилась. Вела себе ще гірше, ніж перед тим. "Замість того, щоб поправитися після Вашого усовіщання, – писала Надія Забілина Макарову, – вона завела вечерниці. Ми ляжемо спати, а вона… розмовляє, співає, регочеться з солдатами". Робила вона це саме тоді, коли в Стрельні ночував хтось із гостей, отже господиня не могла вийти з хати, щоб приборкати. Верталась додому аж о третій годині ранком. Від праці ухилялась. "Тепер вона у нас мало не по головах ходить" – писала пані Надія.
Вже від моменту Шевченкового сватання в Стрельні витворилася досить фальшива ситуація. Ликера працювала у пані Надії за гроші, але коли стала нареченою Шевченка, то всім бувало ніяково, коли вона змушена була подавати обід і виконувати всякі обов’язки служниці, особливо тоді коли там бував Шевченко. Тепер же Забілина збиралася переїхати до Петербургу й не мала жодного бажання брати з собою Ликеру, а Шевченко саме про це її просив. Він просив тепер узяти Ликеру, як квартирантку, пропонував за це досить великі гроші – 25 карб. на місяць. Пані Надія не хотіла, бо вона мала відкрити в Петербурзі модний маґазин і боялась, що Ликера весь її персонал здеморалізує. ("Вона така крутійка, така голова розумна, а душа чорна", – казала про неї Н. М. Забілина). Тож пані Забіла не завагалася щиро про це Шевченкові оповісти. Але все таки він якось її ублагав, і вона, переїхавши (десь у кінці серпня) до Петербургу, забрала з собою і Ликеру. Там Ликера дістала окрему гарну кімнату, але на короткий час. Згодом знайшовся інший вихід із цієї ситуації.
Тим часом сам поет, цілком задоволений відповіддю Макарова і визначивши своє весілля на час після Покрови, гарячково віддався справі влаштування майбутнього подружнього життя. 22 серпня він сповістив і Варфоломея про те, що має наречену:
"Будущеє подружжя моє зоветься Ликеря, кріпачка, сирота, така сама наймичка, як і Харита, тільки розумніша одним – письменна і по-московськи не говорить. Вона землячка наша з-під Ніжина.
Тутешні земляки і землячки наші (а надто панночки), як почули, що мені Бог таке добро послав, то ще трошки подурнішали. Ґвалтом голосять "не до пари і не до пари". Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари".
Просив Варфоломея на найкращому місці того ґрунту, який він придбає, посадити "яблуню і грушу на пам’ять 28 липня 1860 року". Здійснював свій недавній у поезію втілений намір.
Просив свояка прислати на весілля улюблених сушених карасів і запечених дніпрових лящів.
Радив купити вже готову хату, що її продавала в Пекарях якась удова-попадя. Писав:
"Купить би та к осені перевезти на ґрунт і поставить, а весною нехай би сестра Ярина з меншим сином перевезлась у ту хату та й хазяйнувала, а тим часом я з жінкою прибуду, то вона б і нам пораду дала б. Бо я і жінка моя, хоч і в неволі і в роботі зросли, але в простому сільському ділі нічого не тямимо, – то порада б сестри Ярини дуже б доладу була і мені і Ликері".
Листа цього закінчив так:
"Отаке то скоїлось! Несподівано я приїду до Тебе… з жінкою, сиротою і наймичкою. Сказано: коли чоловік чого добре шукає, то й найде, – так і зо мною тепер трапилось. Мені тепер не жаль, що Харитина трошки придуркувата".
За три дні посилав Варфоломеєві і план хати. План сам зробив, зовсім фахово, як архітектор. Ґанок виходив на Дніпро, як і світлиця з великими ампіровими вікнами, а ізольована від інших кімнат майстерня ("робоча") поета-митця мала найбільше вікно. Були і спальня, і кухня. Все було добре продумане. На хату наказував купити соснового дерева, на двері й одвірки – дубового й ясенового, а на поміст – липи. Щоб не сидіти по приїзді до Канева в недоробленій ще будівлі, просив тепер Варфоломея пошукати в Каневі хати, щоб найняти її на літо й покищо оселити там Ярину.
За кілька днів (28.VIII) писав "благословенній в женах" О. О. Лазаревській, матері своїх приятелів Федора, Михайла, Василя і студента Олександра, просячи її про благословення на свій шлюб.
Пані Забіла оселилася вже в Петербурзі на Міщанській вулиці, і Шевченко бачився тепер із Ликерою щодня. Він весь поринув у свої передвесільні турботи. Сам рисував моделі для Ликериних костюмів і сам їх замовляв. Крім згадуваних уже вище речей, він купував їй найдорожчі матеріали на верхній одяг, на сукні, на спідниці, полотно в великій кількості, купував капелюхи, різні черевики, панчохи, білизну і т. ін. Лише одного дня (3 вересня) він витратив на це більше як 180 карбованців. Привчав її до порядку, до господарності. Зробив для неї записну книжечку з рубриками прибутків і видатків. Сам їх вписував, показуючи їй, як це треба робити. І Ликера своїми кривулями, немилосердно плутаючи і пропускаючи літери, вписувала туди нібито свої, фактично ж Тарасові видатки. Він замовив їй і сіре пальто, і обшитий золотими шнурками з дорогого білого сукна козакин, – ніби, стилізовану вже українську білу святкову свитку, а до неї – теж білу модну шапочку à la Ґарібальді – "ґарібальдійку", як тоді казали.
3 вересня М. Карташевська писала в Москву до Віри Аксакової:
"Вчора був Шевченко, а сьогодні приходила його наречена. Багато оповідала, як вони думають влаштуватися, і між іншим, що її жених каже, що на Україні по зимах нудно, а тому вона буде їздити зимою або до Парижу, або до Петербургу".
Пишучи це, панна Марія іронізувала: "Ось як доля потішається над людьми! Ликера в Парижі! Щоб уникнути нудоти, живучи на власному хуторі! Дико це звучить!" Але Ликера таки дійшла свого: недавно за кухаря її не пускали, а от тепер дивіться, мовляв, яку я кар’єру роблю!
Справа з помешканням для Ликери на той місяць, що відділяв наречених від наміченої дати вінчання, теж несподівано знайшла розв’язку. Помогла в цьому Шевченкові його щира приятелька, жінка винятково доброго серця – Катерина Іванівна Іванова, рідна сестра його "святої заступниці" графині Настасії Толстої. У себе тримати Ликери вона, щоправда, не хотіла, бо теж уже знала про всі її вади, але мала якусь добру знайому, і у тієї, десь на Офіцерській вулиці, влаштувала Шевченкову наречену. У Іванової Ликера пробула лише один день – 5 вересня, а 6 вересня вірний Шевченкові Федір уже перевозив до нового помешкання Ликерині речі з Міщанської вулиці і забрав у Забілиної Ликерин паспорт.
Все робилося, "як годиться": Ликера знову була під опікою якоїсь старшої пані, а Шевченко, відвідуючи наречену, ніколи не залишався довше, як до дев’ятої години вечора. Кімната була гарна, простора й добре умебльована. Коли робили умову з господинею, то та запиталася, чи її служниця має обслуговувати Ликеру, але Шевченко сказав, що ні. Він уже багато в чому піддався Ликериним бажанням і забаганкам [І міські убрання для неї робив, і сестру Ярину хотів спровадити до свого майбутнього хутора для "сільської роботи", і згоджувався на хуторі жити лише влітку й ін.], але тут виявив твердість. І справді – що ж мала робити ця проста дівчина в отій гарно умебльованій хаті, – лише спати та їсти? Сам він був людиною праці, вважав працю за річ святу і писав гімн "роботящим рукам".
Але Ликера вже на другий день, відвідавши пані Надію, скаржилась:
– І такий він противний, що хазяйка давала кімнату з прислугою, а він не схотів, сказав, щоб я сама прибирала… Ще, каже, побачу, яка ти у мене чепурненька…
Він їй вже з самого початку казав:
–… Важкого ти у мене нічого не будеш робити, хіба звариш борщу та пошиєш мені сорочку… Та одно знай: щоб була чепурненька, бо неохайних я не терплю.
Але Ликері хотілося одного – лише панією бути! Вона завжди була лінива й неохайна. Дарма, що Шевченко їй уже тут подарував і дорогі коралі і 200 карбованців сріблом, і оточував її ласкою, на неї все це не робило ніякого враження. Вона, очевидно, найбільше враховуючи той момент, що він старий, вважала, що вона йому робить честь і ласку. Про свою вроду вона теж мала явно перебільшену думку.
Коли він в один із тих днів, поки Ликера проживала в новому помешканні (а це був дуже короткий період: від 6 до 11 вересня, не довше) розсердився на неї за нелад у хаті, вона знову побігла до Забіли і казала вже, що "не піде" за Шевченка, а коли її запитали, як же буде, вона відповіла:
– А так і буде, що заберу усе, що він мені дав, а за його таки не піду!.. Такий старий, поганий та сердитий!..
Вона і господині своїй, у якої тепер жила, говорила те саме.
А добра того, що він їй надарував, разом із грішми, було може на цілу тисячу карбованців.
Поет же, нічого не передчуваючи, ще й учителя їй найняв, мабуть, з огляду на свою нервозність, не вважаючи себе за придатного до ролі педагога.
Якось він узяв Ликеру з собою на далеку прохідку – аж на Крестовський Острів.