Загинули всі чернетки написаних ним п'єс і різні плани щодо нових тем та героїв.
Ми тоді саме грали в Сумах. Та пожежа страшенно схвилювала Івана Карповича, і не сама пожежа, а те, що телеграма, якою син Юрко сповіщав нас про неї, не була доставлена Івану Карповичу в його власні руки. Листоноша приніс її вночі до театру, коли там уже нікого не було, і відправив назад з написом: "За ненахождением адресата". Всі наші діти, що були на хуторі, здивувались, одержавши назад свою телеграму, і не знали, що думати про те "ненахождение адресата". Куди могла виїхати трупа, яка, як вони знали, повинна була грати в Сумах ще цілий місяць? А Іван Карпович, зі свого боку, не міг знайти собі місця від неспокою, йому сказали, що вночі на його ім'я була телеграма з хутора, і він міркував, що там могло трапитись такого, щоб йому про це посилали звістку телеграмою? Припущення були такі страшні, що коли все з'ясувалось, і коли на свою телеграму до дітей він одержав відповідь, що всі живі і здорові, — пожежа і втрата майна не здалися вже йому страшними.
Коли я бідкалась про те, що пожежа знищила так багато цінного, захованого в амбарі, Іван Карпович казав мені: "Добре, що хату відстояли і що всі живі й здорові. Могло бути далеко гірше. Почали ми з тобою з малого: на хуторі, коли ми туди приїхали, тільки почала будуватися хата. Вважай, що ми знову нічого не маємо і мусимо починати спочатку, але наскільки наше становище матеріальне тепер міцніше: адже ж у нас є хата, простора й умебльована вигідно, є ще й флігель на дві кімнати, чи вірніше — кухні, а до всього того є чудесний ставок та фруктовий сад, що родить кожного року і наділяє наших дітей фруктами, а ставок — рибою!" Так умів Іван Карпович заспокоїти і мене, і себе, і своїх дітей, які дуже журилися тим, що пропала скриня з батьковими чернетками.
Потім йому стало шкода своїх рукописів, з яких над багатьма він збирався працювати пізніше — теми і сюжети для майбутніх творів. Шкода було і тих перероблених, понівечених цензурою п'єс, на яких стояло: "К представленню признано неудобньїм". Це була звичайна відповідь цензури, яка засуджувала твір, навіть не зазначаючи причин цього присуду.
Про Івана Карповича як про письменника можна було б, звичайно, написати багато більше, ніж тут я написала, але, на жаль, пам'ять людини недосконала. Ми, близькі люди його, не вміли оцінувати його роботу письменника. У вирі життя й театральної праці він і сам не надавав великого значення своїй літературній праці. Вона була для нього лише підсобним джерелом, з якого він міг узяти й дати театрові нові п'єси для успішної діяльності українського театру. Пізніше, коли він почав уже друкувати свої твори, в нього ніколи не з'являлась думка про можливість залишити сцену й віддатися виключно письменницькій роботі. Та й не було у нього певності щодо своїх здібностей. Захоплюючись якою-небудь цікавою темою і ділячись зі мною своїм задумом, він не раз казав: "Річ може бути дуже широкою й цікавою по мислі, а тільки не знаю, чи подужаю". Часом образи героїв п'єс настільки докучали йому, примушуючи його весь час думати про них, шукати характерних рис і деталей, що він аж втомлювався від повсякчасного перебування в їхньому примарному оточенні і казав мені іноді: "Ой, як трудно бути письменником! Капосні персонажі ніяк не хочуть показатись мені вже цілком виразними й живими. Задумані дійові особи на початку такі ще неясні. Вони силуетами вирують у моїх думках і дуже повільно стають виразнішими й одягаються у вже помітні форми й одяг".
Ще була в нього одна дуже помітна риса, яка характеризувала його як письменника і як людину. Не було в нього ані тіні зазнайства і честолюбства. Як актор він охоче виконував будь-яку роль, чи була вона виграшною для нього, чи непомітною для глядача. Як письменник завжди дивувався, коли яка-небудь з його п'єс користувалась гучним успіхом. "І що вони в ній бачать?" — казав він мені в таких випадках. Протягом довгих років своєї творчої письменницької діяльності він менше дбав про свої літературні твори, ніж про театральні вистави. До своїх драм і комедій теж підходив здебільшого з точки зору потреб театру.
— Хочеш успіху трупи, давай нові п'єси, — не раз говорив він Панасові Карповичу, коли у них починалася розмова про спільні їхні театральні діла.
— Пиши вже ти, — відповідав йому той. — У тебе є письменницький талант, то ти й пиши.
Треба сказати, що з кожним твором Івана Карповича, — чи комедією, чи драмою, побутовою чи історичною, — зростало значення українського театру. Суспільство стало дивитися на нього як на корисну, гідну глибокої пошани, мистецьку одиницю. Завдячуючи хорошим п'єсам, культурний рівень акторів значно підвищився і моральний вплив на суспільство теж збільшувався з кожним роком. Завойовувались щораз більші і міцніші позиції українського театрального мистецтва.
А життя наше акторське проходило тимчасом у постійних турботах і про нові п'єси, і про нові місця, де ми могли б грати й показувати наші спектаклі. Звичайно, що життя те було повне різних подій, більших і менших своїм значенням. Трудно про все те докладно написати, бо в пам'яті багато дечого з минулого стерлося, на жаль. Але про один дуже важливий факт я й досі добре пам'ятаю і вважаю необхідним розказати у своїх спогадах. Факт той характеризує Івана Карповича якнайкраще з боку його ставлення до товаришів, з якими йому доводилось працювати.
Протягом семи років з початку заснування нашої трупи, від 1890 до 1897 року, ми грали майже в одному й тому самому складі. Сім років спільного життя, спільної праці, горя і радощів було цілком досить, щоб з'єднати артистичний гурт в єдину товариську спілку, в трудову артіль, зв'язану однією спільною ідеєю, однією загальною метою. Про таку спілку акторів давно вже мріяв Іван Тобілевич і тільки чекав слушного часу, щоб цей свій намір здійснити в житті. Тепер, на його думку, настав саме слушний час. Моральний успіх трупи був забезпечений, ансамбль добре вироблений, авторитет здобутий, значення трупи піднесено в очах громадянства на належну височінь. Добре порадившись з Панасом Карповичем, Тобілевич Іван зібрав усе товариство і виклав їм свій проект організації спеціальної акторської спілки, в якій усі члени мали бути рівноправними, тобто — хазяїнами свого діла. Ця думка дуже сподобалась більшості акторів, і вони доручили Івану Карповичу написати статут. Статут той було задумано у грудні 1897 року, а написано й підписано спільниками 12 лютого 1898 року.
До спілки, яку було названо "Т-во українських артистів під орудою П. К. Саксаганського", приєдналися такі артисти й робітники театру: Л. Ліницька, У. Суслова, А. Голуб-ков. Р. Чичорський, М. Кремньов, Д. Мова, В. Малина, А. Писаренко, Д. Куликовська, Г. Добриков, В. Неволик, А. Шевченко, Васильківський, С. Тобілевич, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий.
У репертуарі товариства було понад тридцять п'єс: "Безталанна" (Карпенка-Карого); "Наталка Полтавка" (Котляревського); "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці" (Старицького); "Чорноморці" (Старицького за Кухаренком); "Дай серцю волю, заведе в неволю" (Кропивницького); "Наймичка", "Мартин Боруля", "Розумний і дурень", "Бондарівна" (Карпенка-Карого); "Невольник", "Пошились у дурні" (Кропивницького); "За двома зайцями" (Старицького); "Назар Стодоля" (Шевченка) та інші.
Отже, на початку 1898 року наша трупа перетворилась на товариство, і Іван Карпович дуже радів з того. Треба сказати, що він не любив слів "антреприза", "антрепренер". Це йому завжди говорило про якусь нерівність серед робітників театру. Адже ж справа українського театрального мистецтва вимагала праці не одного або двох-трьох артистів. Хороший спектакль вимагав зусиль цілого гурту людей. Тому Іван Карпович вважав за справедливе, щоб усі ті, що працювали й віддавали свої сили й уміння такому важливому й дорогому спільному ділу, були рівні між собою як у роботі, так і в одержанні прибутків. Він завжди любив казати: "Один у полі не воїн".
Було одне, чого обидва брати педантично вимагали від спільників і що невблаганно відстоювали,— це акуратність і тверда дисципліна щодо обов'язків і постанов, від яких залежав успіх усього діла. Кожна неявка у призначений час або на репетицію, а тим більше у нетверезому стані, викликала з боку братів страшенне незадоволення. За постановою спілки всіх винуватців штрафували і виставляли їхні прізвища на чорну дошку. А якщо це не допомагало, то записували в спеціальні протоколи, ніби на суд для по" томства.
Ті акти збереглись і донині. Вони є гнівним протестом проти лінощів, егоїзму та байдужості декого з товаришів.
Разом із статутом товариства збереглась у мене і доповідна записка, яку кров'ю свого серця в 1897 році написав Іван Тобілевич і яку на з'їзді сценічних діячів зачитав Панас Саксаганський. Ця записка викликала грім оплесків серед присутніх російських акторів. У ній надзвичайно яскраво було намальовано справжнє становище українського народного театру на ті часи, і хоч вона залишилась з боку уряду "гласом вопіющого в пустині", але, завдяки їй, російські актори вперше дізнались про ті утиски й обмеження, які доводилось терпіти їхнім братам по мистецтву — акторам українського театру. Обурення серед провідних російських артистів було таке велике, що, здається, після цього з'їзду було дозволено виставляти українські п'єси без обов'язкових російських водевілів. А для нас, українських акторів, цей з'їзд був визначною подією.
На жаль, справи нової організації тривали недовго. Чи в основах артистичної спілки не було передбачено всіх можливих питань для її складного механізму, чи люди не були ще достатньо підготовлені, щоб сприйняти цю ідею, — досить того, що незабаром у товаристві почалися чвари і невдоволення. Люди, що протягом багатьох років були бездоганними виконавцями чужої волі, в ролі хазяїнів діла показали себе не на своєму місці. Більшість членів претендувала на ролі Панаса Карповича Саксаганського та Івана Карповича Тобілевича, запевняючи, що вони теж мають талант і можуть зіграти не гірше. З кожним днем претензії спільників ставали все більшими та більшими, і все це дуже нервувало і засмучувало і Івана Карповича, і Панаса Карповича.