я ж бо є, яка не є, а господиня!
Вхопила, скільки могла, аеру й пішла до виходу. Не затримувалась більше. Тоді вже, як прочинила останні двері, ті, що вели з терема, зупинилася на порозі і вклякла: на неї йшов із двору Волот, він був уже майже поруч.
— Прошу князя до своєї господи, — приклала руку до серця і вклонилася чемно.
Князь теж спинився, затримав на ній замилувано теплий погляд.
— Спаси біг. Чи все гаразд у господі, чи здорова господиня?
— Хвалити богів, усе гаразд. Челядь княжа на здоров’я не скаржиться.
— Ну, то й добре. Веди тоді в господу.
І провела, і роздягтись допомогла, і купіль-літепло приготувала. Потім звеліла челядницям накривати у гридниці стіл. Носили та й носили на нього страви, ставили та й ставили жбани, корчаги, братниці. Князь-бо не сам прибув, із мужами та отроками. А ще покличе ловчих. Сказав, що довго тут буде, а коли так, не всидить у теремі, чинитиме лови. Де ж про ті майбутні лови й поговорити, як не за спільною трапезою.
Миловида теж не присідала. І порядкувала коло столу, як накривали його, і наливала питво в братниці та припрошувала, коли мужі сіли за стіл, і стежила, аби трапеза була не якась там — княжа.
Бачила, князь Волот пасе за нею оком. І не хоче виказувати себе завчасно, і все-таки пасе.
Це бентежило, а бентега червонила, мабуть, вид, бо прикипів за якимсь разом до того виду очима і не відвів уже їх.
— А Миловидка чом не п'є, не гуляє з нами?
— У мене, княже, є повинність.
Підвівся і відшукав для неї місце в застіллі.
— До дідька всяку там повинність! Гуляє князь, гуляють його гості, має гуляти й господиня княжого застілля.
— Одначе ж...
— Яке ще там одначе? Чи знає Миловидка, чому я не був на тризні по своїй матері, княгині Доброгніві? Через повинність. Чи відає, чому не досипаю ночей, не знаю услади-втіхи від дозвілля, все в ратних клопотах та походах, у думках про закон і благодать? Знову через повинність перед землею, перед людом Тиверської землі. То чи не доста їх, тих повинностей? Чи не час подумати й про себе, тим паче, що я і мужі мої не просто собі трапезуємо по вдалому звершенню покладених на нас повинностей, ми справляємо тризну по матері моїй, княгині Доброгніві.
— На тризні по княгині я пила, а проте і з князем вип'ю.
— От і добре. Підношу братницю, — звернувся до мужів, — за нову господиню Соколиної Вежі, іменовану Миловидою. Слава красній із красних діві землі Тиверської! Слава младомладій княгині синьоокої Тивері!
— Слава! Слава! — рвійно підвелися мужі й простягли до неї виповнені питвом братниці. Видно було: вони поділяють вибір свого князя й не знати які раді, що він саме її назвав княгинею синьоокої Тивері.
Тиша і спокій у Волотовім оседку при лісі настали десь аж під ранок. Одні пішли, перебравши хмільного, до своїх віддалених халуп, інших челядь спровадила мало не силоміць до клітей, потім сама поралась та й поралась, прибираючи зі столу. Миловида не бралася, як донедавна, до чорної роботи, більше веліла, що і куди нести, та наводила після того, як винесли недоїдене та недопите, лад у гридниці. Чи хміль додав їй снаги, чи радість бадьорила, — робота горіла в руках. Мабуть-таки, радість будила в серці силу: он як приємно їй від того, що була в полі зору усього застілля, що її мали не за челядницю, таки за господиню. Те й робили, що тяглися до неї з братницями, хвалили й лестили, казали, знають, яке безліття мала, і тому он які раді, що те безліття позаду, що вона знову в своїй землі, серед свого люду. Йой, таж такого зроду-віку не чула про себе, такої приязні від людей, далебі, й не знала. Чом же не бути в руках силі, не грати веселої серцю, коли на серці свято? Могла б, весь світ обняла б, усіх винагородила б тим теплом, тою радістю. Присяйбіг.
Наново застеляла звільнений від яств стіл і думала, розставляла під стінами лавиці — і знову думала, не завважуючи, що вже пізня ніч, пора б відчути супутницю безсоння — втому. Бо думка думку підганяла, бо серце живило та й живило веселою хвилею розум. А хто ж спатиме, коли не спить розум? Чи до втоми, як грає в тобі весела хвиля? Ось розставить усе до ладу та підмете гридницю, тоді вже піде й ляже, і засне, коли зможе заснути.
Обернулася, зачувши скрип дверей, і застигла: на порозі стояв він, князь Волот.
— Я по тебе, Миловидко. Пізня година вже, лиши це прибираннячко на потім.
Не відала, що має сказати йому, одначе й на клич не йшла. Стояла невизначено упокорена і ждала. Та не ждалося Волотові. Облишив не зовсім причинені двері й пішов на неї твердим, дарма, що був під хмелем, кроком. Йшов і бачив: що ближче зближається з Миловидкою, то розчуленішою стає його Миловидка. І розчуленішою, і прихильнішою. А ще видом паленіла не знати як, очима, устами силилася сказати щось і не могла.
— Чи, може, одмінила намір свій, той, з яким ішла до покійної княгині? Може, розгнівалася на мене за те, що так довго барився?
— Я не з гнівних, ласкавий мій князю, — казала й не ховала, як ховала досі, очі. — То, може, й добре, що забарився. Був час подумати й надуматись.
— Правда?
Певно, і без роз’яснень бачив, яка то правда. Не допитувався уже і не вагався, підхопив своє омріяне жаданнячко на руки й поніс до дверей. Розчинив їх дужим поштовхом ноги й пішов далі, траплялись інші — знову розчиняв і знов йшов, чуючи радість, якої не чув ще, тішачи себе щастям, якого не знав.
"Моя, моя!" — кричало все єство його й кричало, мабуть, голосно, бо дівчина не забарилася почути той крик і застерегла себе словом-захистом.
— Ти ж не обманиш мене, князю?
— Ніколи!
— І довго-довго будеш зі мною?
— До кінця днів своїх. Коли й від'їду на клич землі чи люду тиверського, то ненадовго. Чуєш, жадання моє, усе робитиму, аби не лишати тебе надовго!
— Я покладаюсь на твою честь і звіряюсь твоїй честі.
Люди завжди стелять собі м'якшу, аніж буде потім, путь. Мабуть, слала її й Миловидка, коли так солодко спала під надійною рукою лада свого. Давно відспівали розбуджені росами птахи — під вікнами терема й далеко поза теремом, вийшло з-за овиду й піднялося над задністров'ям сонце, нічна прохолода уступила місце доволі-таки відчутному теплу, а в княжій ложниці усе ще бачили сни й тішилися супокоєм, що його дає солодкий вранішній сон. Коли ж прокинулися, одразу і недвозначно визначили: прокинулись не тому, що хотіли.
— Хтось грюкає в ворота, — сполошилася Миловидка й наставила в той бік, звідки чулась гуркотнява, насторожене вухо.
— Дарма, там є челядь, — сонно заспокоїв її князь.
— І все ж он як грюкають. Я піду, мабуть, до своєї кліті.
Казала: піду, а проте не йшла, лежала й боязко горнулася в покривало. Очі, вид її благали: будь добрий, одвернись, дай одягнутися. Та князь не одразу прогнав від себе сон і скорився волі жони своєї. Десь згодом уже, як стук повторився і повторився голосніше, ніж досі, потягся солодко й сказав:
— Лежи, я сам піду і вгомоню нетерпеливих.
Був невдоволений: де ж челядь, чому його примушують виконувати ще й цю, челядницьку, повинність? А вийшов на ґанок, спинився подивований: ворота одчиняли вже, і першою в просвіті між двох стовпів об’явилася Малка.
Знав, що привело її сюди, чи тільки догадувався: знову спохмурнів, в усякому разі, прибрав суворішого, ніж належало б при зустрічі з жоною, виду..
— Що сталося? Чому так прискакала нагло?
— Може, поведеш спершу до покоїв, потім питатимеш?
Мовчки обернувся й пішов. Певен був: Миловидки уже не застане в ложниці, і все ж менш за все думав про те, горів бажанням вибатькувати Малку і вибатькувати по можливості дошкульніше.
— Ну, — спинився перед нею, коли зайшла до передпокою. — Кажи, що сталося?
— Боюсь за всіх нас, тому й пригналася. З якого це часу ти став обминати терем свій і родину свою у стольнім Черні? Чому завернув, вертаючись із путі, сюди?
— А з якого це часу Малка забула, що вона княгиня, а не просто собі жона?
— Чи з таким князем не забудеш?
Бачать боги: не хотів бути аж надто крутим із матір'ю своїх дітей, та що вдіє, коли вона напрошується.
— З яким це — таким? Невже тобі не втямки: те, що думає і робить князь, стосується тільки князя. Сказано ж бо: будь у Черні, доглядай вогнище і дітей, що маєш у тому вогнищі. Тобі того не доста?
— Мабуть, не доста, коли не спалося всю ніч, знялася ні світ ні зоря й приїхала.
— Ну, то вдовольнися тим і вертай до Черна.
Аж позеленіла зі злості.
— А ти... потішатимешся з іншою? Хто вона? Як сміла?!
— Ще раз кажу: не вона — я посмів. На те була і є моя княжа воля. Не надривай себе і не клени, усе вже сталося: від сьогодні моя обраниця — жона мені. Коли ж хочеш знати, хто вона, то знай: Миловида, та сама дівчина, що вітала нашого Богданка на пострижинах.
Змовкла на мить, ширить збентежені очі. Дивувалась чи пригадувала — хто знає. Мабуть, пригадувала, а пригадавши, зломилася враз і прикрила обличчя руками.
— Най я стала тобі осоружною, — плакала, — а діти? Богданко місця собі не нагріє, страждає й сохне від присухи. Його увів би в злюб, не себе.
— Встигне. У нього все ще попереду. Най забуде про Зоринку, знайде собі іншу — ото й буде баяння від присухи. Чи я кажу, що забуду про тебе, про дітей? Ти там, у Черні, будеш жоною й господинею, Миловида — тут. Сини мені потрібні, зрозуміла? Тому й беру іншу, тому й кажу: не ставай на путі, що часи он які непевні, а Богданко один у нас. Чи можу покладатися лише на одного, бути певним, що оборонить і землю, і люд тиверський?
Ще нижче хилилася і ще ревніше плакала, дарма, що не казав уголос: "Ти пустопорожня, Малко. Що даси мені і що можу мати від тебе?" І так, без казань, розуміла: тому й бере іншу, що пустопорожня.
— Нічого лихого не сталося, — потішив словом та й тим, як виголошував його. — Кажу ж, була й лишишся жоною. Вдовольнися тим і йди.
— Мале вдоволення, Волоте.
— Що вдієш? Ти ж була свого часу в солодощах Вираю, дай і Миловидці побути там.
— Не злюб — безліття береш із нею. Чи не бачиш, чим повниться земля, чи до того зараз?
— Дарма. Ми все зробили для люду, най і люд дасть нам можливість бодай кілька днів побути щасливими. Чула, коли не вічність, то бодай кілька днів!
Підвелася і витерла сльози.
— Я можу глянути на неї? Бодай побачити, яка.
— Не треба. Най потім, коли звикнеться до свого місця в нашім оседку. Вона над