Я чувся так, наче я теж належу до армії, наче я беру участь у справжній військовій операції і зараз зробив щось таке, що, може, робили на фронті, щось гідне бійця. І гордість радісно залоскотала мені під серцем.
І я вже ані крапельки не шкодував, що пірнув по ті листи. Тільки подумав: "Бережи донечок наших...", а вони, бач: "Не гавкайте, мамо". І стало мені ще дужче жаль ту стару нещасну бабу Мокрину, яка сиділа зараз верхи на стрісі і плакала, думаючи, що листи її чоловіка загинули, і, може, згадуючи його і картаючи себе за те, що забула про них...
Добре, що дядько Михайло олівцем листи писав. Якби чорнилом, розповзлося б, а так висохне — і все.
— Ходімо зразу їй оддамо, — сказав я. Ми підвелися.
— Я отуто, через горищне вікно вліз, — розповідав Павлуша. — Але по мокрій стрісі вгору не подерешся.
Павлуша провів ліхтариком, освітлюючи захаращені різним мотлохом, засновані павутинням кутки горища. О! За комином стояла драбина (он вона де!), а вгорі у стрісі зяяла дірка, через яку, певно, й вилізла баба Мокрина.
— Ти давай лізь, а я посвічу, — сказав Павлуша.
— Ні, давай разом, — мовив я. Мені не хотілося розлучатися з ним навіть на мить.
— Ну, давай, — не став він заперечувати. — Тільки лізь перший. Ти ж віддаватимеш.
І ми полізли. Я перший.
Він за мною, присвічуючи ліхтариком.
Я так несподівано, мабуть, вигулькнув перед бабою Мокриною з тої дірки у стрісі, що баба злякано відсахнулася і швидко-швидко захрестилася, примовляючи: "Свят! Свят! Свят!" їй, певно, здалося, що то якась нечиста сила.
— То я, бабусю, не бійтеся, — проказав я і простяг їй листи. — Нате ось!
Вона не одразу роздивилася, що я їй даю, і не одразу взяла. Тільки мацнувши рукою, видно, зрозуміла, що то, і, схопивши, піднесла до очей.
— О Господи! — промовила розпачливо і знову заплакала. — Ой синку, ой, як же це ти? О Господи!..
І так жалібно, так тужно вона це промовила, що в мене в самого защеміло в горлі. І я не міг нічого сказати. Бо, мабуть, і справді є таки Бог на світі. І це Він напоумив мене пірнути по ті листи. А потім і Павлушу напоумив урятувати мене...
Зовсім близько позад мене почувся голос:
— Зараз, бабушка, зараз...
Я обернувся. На стріху по приставленій з машини драбині піднімався Митько Іванов. Корова вже була в машині, бабині дочки теж.
Уже розвиднілося. Дощ припинився. На затоплені хати й дерева лягав туман. У білому серпанку все виглядало ще незвичніше.
Я раптом відчув, як замерз, як закоцюбли в мене ноги у мокрих штанях, як заклякли, задубіли руки. Від холоду аж боліло в грудях. Я відчув, що коли зараз якось не зігріюсь, то буде погано.
А там же в машині мій ватник. Вдягти, вдягти його швидше! Але... Як Павлуша? Якщо я полізу в машину по ватник, а вона рушить... Уже ж, здається, все забрали, оце тільки бабу Мокрину знімуть і їхатимуть. А Павлуша ж на човні, він човна не кине. І машина переповнена. Крім корови, підсвинка й курей, оно ще скільки клумаків, валіз, ящиків усяких...
Митько Іванов, обережно підтримуючи бабу Мокрину, вже допомагав їй спускатися у бронетранспортер.
— А де пацан, а? Пацан де? — почувся раптом знизу стурбований голос старшого лейтенанта Пайчадзе.
Я мусив подати голос.
— Та я тут! — цокаючи зубами, веселіше гукнув я. — Ви їдьте, їдьте! Я на човні поїду, з Павлушею.
Спершу я це сказав, а вже потім усвідомив, що цим самим одрізав собі шлях до ватника і хтозна тепер, як зігріюся. "Але там, мабуть, зараз однак ватника і не знайдеш за тими клумаками", — заспокоїв я себе. І щоб не було вже ніяких сумнівів і вагань, зразу посунув донизу — спускатися назад на горище. Павлуша, який терпляче стояв на драбині нижче за мене і все чув, але нічого не бачив, крім моїх мокрих штанів, не встиг зорієнтуватись, і я трохи сів йому на голову. Та він навіть слова мені не сказав, а просто одразу став спускатися.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ. У хаті Гребенюків. Ой, нога, нога! Безславно додому. Все плутається
Через горищне вікно ми перебралися в човен.
— Я п-погребу, б-бо з-змерз т-трохи, — процокотів я і взяв весло.
— Ану, стривай, — сказав Павлуша, знімаючи штормівку. На ньому була ловкенька брезентова штормівка на "блискавці", з каптуром.
— Та ну... — почав я.
Але він силою натяг на мене штормівку.
— Н-ну д-добре, я т-трохи... а п-потім оддам. Зашморгнувши "блискавку", я взявся за весло.
Я так налягав на нього, наче хотів зламати. І вже через кілька гребків відчув, як пішло потроху тепло в руки і в ноги. Я гріб навстоячки, присідаючи і рухаючись усім тілом. Мені здавалося, що човен летить, як ракета. Але не встиг ще я і з саду вигребти, як навантажена, мов циганський віз, амфібія спокійнісінько "обштопала" нас і, показавши корму, з якої визирала плямиста меланхолійна коров'яча морда, зникла в тумані за кронами дерев. Таки ловка техніка в нашої армії. Ич, як пре!
Я вигріб на вулицю і, вже не поспішаючи (бо трошки засапався), скерував човна попід садами вулицею.
Туман клубочився над водою, стаючи дедалі білішим, бо густішав, а довкола все більше розвиднювалось.
Зненацька з туману виринув, мало не наскочивши на нас, ще один бронетранспортер, на борту якого біліли великі, майже метрові цифри: 353 (на бронетранспортері старшого лейтенанта Пайчадзе, я помітив, був номер 351).
Триста п'ятдесят третій теж був завантажений доверху різним хатнім скарбом. Там стояло навіть піаніно,
а на піаніно сиділа... Гребенючка. Помітивши нас, во-ца стріпнулася і, здається, хотіла щось гукнути, але не встигла — бронетранспортер уже проплив. Я глянув на Павлушу. Він дивився вслід машині розгублено, і в очах його був розпач і якась досада. Такими очима дивляться услід за поїздом, на який запізнилися.
І раптом я зрозумів. Він же ж, мабуть, поспішав до неї, хотів рятувати, спеціально човна роздобув. Може ж, мріяв винести її на руках із затопленої хати. Усі закохані в цілім світі про це мріють. І була ж така можливість.
Була. А через мене нічого в нього не вийшло. Запізнився. Через мене. Ото якби не рятував мене, може б, і встиг. А так — запізнився...
І я відчув, що мушу зараз щось зробити.
— Слухай, — сказав я, — а давай завернемо туди. Там, напевне, ще щось треба забрати. Побачиш.
І, не чекаючи його згоди, я повернув човна туди, звідки щойно виплив триста п'ятдесят третій, — до хати Гребенюків. У Гребенюків була нова велика хата — торік поставили. Не хата, а будинок — просторий, гостроверхий, під черепицею, з широкими, на три шибки вікнами, з візерунчастою скляною верандою. І тому що він був на високому фундаменті, залило його лише до половини. Вікна були відчинені навстіж, і всередину можна було просто заїхати човном. Я так і зробив.
— Пригинайся, — сказав я Павлуші і сам присів, скеровуючи човна просто у вікно.
Це було так дивно — запливати човном у хату. Ніколи мені ще не доводилося запливати у хату човном.
Хата була майже порожня. Тільки великий буфет з голими полицями відсвічував у воді дзеркалами та посеред кімнати плавав догори ніжками зламаний стілець.
Гребенюк був дуже хазяйновитий, енергійний дядько, до того ж мав, крім Ганьки, двох синів-парубків. І, звичайно, вони змогли дати собі раду. Випхали всі речі спершу на горище, а тоді повантажили на машину. І тепер я подумав, що Павлуші, чесно кажучи, ні на що було розраховувати. Ніхто б йому не дав виносити Гребенючку на руках з хати. Хіба б, може, човном скористалися (якби солдатів не було). І всі активні рятівні роботи робили б батько й брати, а мій Павлуша в кращому разі подавав би речі з горища у човен. Або ще могли й відправити його додому на отому надувному човнику, щоб не крутився під ногами і не заважав. Отже... Але я, звичайно, нічого цього Павлуші не сказав і не скажу ніколи. Хай тішиться думкою, що він виніс би її на руках і вона обняла й поцілувала б його при всіх і сказала б якісь такі, такі слова, які тільки у хлоп'ячих мріях каже дівчина хлопцеві... Хай тішиться...
Бідний Павлуша роззирався навколо з таким розчарованим кислим виразом, що мені аж шкода його стало. Як мені хотілося знайти хай навіть найдрібнішу фітюльку, потрібну Гребенючці, — щоб він її врятував!
Поклавши весло на дно і перебираючи руками по стінах, я провів човна у другу кімнату. То була спальня. З-під води стирчали нікельовані трубки з шишками і кульками — спинки ліжок — і стояла велика, на пів-стіни, порожня шафа з розчиненими дверцятами. На шафі в безладді валялися якісь коробки.
— Та ну, поїхали, нічого нема, — млявим голосом промовив Павлуша.
— Стривай, — сказав я і підвів човна до шафи. Скраю на шафі лежали порожні коробки з-під взуття.
Рятувати їх міг тільки дурень. Але попід стіною я помітив якусь темно-синю плескату квадратну коробочку, яка викликала до себе явну повагу. В таких коробочках у ювелірних магазинах продають різні коштовності.
Дотягтися до коробочки просто так я не зміг. Треба було лізти на шафу. І я це зробив, як мені здалося, дуже спритно. Сперся руками, підскочив і сів на шафу. От якби в тій коробочці та виявилась якась коштовність!.. Але сподівання мої не справдилися. Коробочка була порожня. Колись у ній лежали, певно, срібні ложечки (про це свідчили спеціальні перегородки, обтягнуті чорним оксамитом), але то було дуже давно, бо й оксамит той порудів та одклеївся, і кришка коробочки була одірвана.
Тьху! Я стрибнув назад у човен. І тут...
Човен хитнувся, я підвернув ліву ногу і аж зойкнув від гострого болю. Унизу біля кісточки щось хруснуло. Я не встояв і шубовснув у воду. Зразу виринув і схопився за борт. Павлуша допоміг мені залізти в човен:
— То! Як же це ти?
— Та ногу підвернув, — з досадою сказав я і винувато глянув на нього. — Бач, і штормівку твою замочив.
— Та дідько з нею. Як нога?
Нога біля кісточки страшенно боліла, не можна було доторкнутися, не те що стати. І буквально на очах почала пухнути, набрякати. Але я сказав:
— Та нічого, пройде. Заживе, як на собаці... Але Павлуша бачив, що з ногою негаразд.
— Поїхали, — рішуче сказав він і взявся за весло. Коли ми вибралися з хати, Павлуша підвівся і почав
гребти навстоячки. У нас майже всі на плоскодонках так гребуть. І весло для цього робиться спеціально довге. Таким веслом сидячи й не гребтимеш. Сидячи в нас гребуть коротким веслом на довбанці.