— тут запанувала мовчанка, тільки чути було, як постогнує Огоньков і скребе бритвою Чумаченко. — А я з тебе татарина зроблю.
"Безсовісний, людині боляче, а він зуби скалить", — картала його Орися.
— Може, тобі "баки" біля вух залишити? Щоб як у Печоріна? Га?
— Не треба, ох, — стогнав Огоньков.
— Ні, я таки залишу. У дворі молода дівчина, і треба, щоб усе по формі.
Орися вскочила в хату з мокрими підштаниками, з яких стікала вода. Відізвала Чумаченка в сіни:
— Чого ви? Чого ви з нього знущаєтесь? Чумаченко поклав бритву на стіл, прикрив за собою двері, очі його потемніли.
— Баришня, — сказав він глузливо, так що лівий кутик вуст піднявся вгору, створюючи щось подібне до посмішки. — Ви давно перестали гратися в кукли? Якщо недавно, то спіймайте собі кошенятко, загорніть у ганчірочку і голосіть, скільки вам захочеться. А чад Огоньковим не дозволяю. Я його з бою пораненого витяг, і я хочу, щоб останні хвилини свого життя він прожив весело...
І пішов у хату.
— Так от, брат, єфрейтор Огоньков, вже хазяйська донька тобі побачення призначає.
— Невже? — зрадів Огоньков.
— Істинно. Як стемніє, каже, прийде тебе доглядати. Може, каже, води попросить або вкрити треба буде, то вже не відмовлю. Ти тільки не лови гав. А то я тебе знаю. Перед німцями орлом був, а перед дівчиною ягням зробишся. Як тільки вона прийде до тебе, першим ділом попроси, щоб подушечку поправила, пальчиками по щоках провела, а далі само покаже, що робити... Одним словом, не зівай.
Пізнього вечора Дороша розштовхав незнайомий чоловік з міцним, соковитим басом:
— Ви Дорош?
— Я.
— Я прийшов од Григора Тетері. . Дорош зсунувся з пахучого сіна, наткнувся пораненою ногою на щось тверде, засичав від болю.
— Карпо Джмелик сидить із своєю шльондрою в погребі і веселиться. Візьміть його.
Дорощ закульгав із хліва. Незнайомець-притримав його за рукав:
— Карпо не дурак і отаборився із ручним кулеметом, так що дивіться, щоб із ваших хлопців лика не надер.
Незнайомець мовчки потис Дорошеві руку, плигнув через тин, розтривожив соняшниковий шелест. Дорош глянув на годинник: дванадцята ночі. Викликав Погасяна, Чохова. Наказав збиратися.
Чумаченка залишив доглядати пораненого.
— Підемо одного дезертира брати.
Подвір'ям сунулася чорна постать. Біля неї, пританцьовуючи, дибала зовсім, маленька: Микита Чугай і Охрім Горобець. З торбин пахне свіжим хлібом й жіночими та дитячими сльозами.
— Насилу свій кагал приспав, тепер можна й рушати, — квапився Охрім. — А там десь за ворітьми жінка тужить. І чого ми заїжджали в цю Троянівку?
— Ви так наче деінде збираєтесь? — прогудів, як у дзвін, Микита Чугай.
— Треба взяти Карпа Джмелика. Микита заслонив Дороша спиною, підтяг гвинтівку :
— Я поведу. Командир кривий, а нам треба швидко. Пішли, хлопці.
Роса стріляла з-під ніг і обкочувалася на чоботях пилючкою. Ташань колихалася в місячних мережках. Кущі стьобали бійців по грудях та спинах, залишаючи на одязі темні росяні смуги.
Перебрели через рокітливий потік. Понесли на дулах гвинтівок мінливі місячні бліки. Тут уже було За-лужжя. З городів тягло коноплями і розпареним гноєм. Карпо засів у Обручевім подвір'ї. Колись тут жив куркуль Обруч. А зараз володарює Карпо. Нині це його ханство.
Білим крейдяним течивом спливають разом із місячним сяйвом на траву льохи. В якому Карпо? Бійці зупиняються і чують музику З-під землі. Гармонь.
А чого соловейко та й смутьон, не весьол?
А й повесил гааа-га-ла-овку-у,
Зе-ге-рна-аа й не-ге-ге клю-йоо-ооть...
Підспівують два голоси — чоловічий, хрипкий, прокурений, глухуватий, як із труни, і жіночий, вискливий, розгнузданий, похабний. Не може підладитись тужити з піснею, а перегукує тоненько, мов п'яна буб-лешниця.
"Так ось де твоє вовче пирствіе", —' набичується Микита і віддає хлопцям зброю. Під гімнастьоркою спухають гладіаторські м'язи.
— Ось що, хлопці. Я сам його брати буду, а ви коло дверей і коло вікна, і щоб ані звуку. Як треба, — нагукаю. Ну?
Хлопці лягли на землю тінями, в ноги — важкий теплий підвальний дух.
Микита став у білій рамі льоху, закрив плечима двері, бухнув лунко чоботом:
Ах, золотая клєтка да ізсушіла меня...
Бухнув ще раз. Сконала пісня. Зітхнувши, стихла гармонь. По сходах п'яне бухання, гарячий подих розімлілого від задухи звіра:
— Хто?
— Микита Чугай. На чарку прийшов.
— А я тебе свинцем на шмаття поріжу. Ти за жидів воював?
— Воля твоя — ти хазяїн.
Бухання покотилося вниз. Іржавим скреготом обізвалися двері.
— Заходь, — глухо обізвалися знизу.
Микита відкрив двері, важкі, тюремні. В горло вдарило нудним картопляним духом. На чоботях Микити тьмяно колихнулося низове світло.
— Закрий двері.
Микита намацав широку, у вигляді серпа защіпку і довго не міг всадити її в гніздо, така вона була важка, плутався руками в якійсь вірьовці. Нарешті засувка з грюкотом упала в гніздо, і Микита відчув, як в роті запекло розпиленою іржею.
— Зійди сім східок униз і ні одної більше, інакше я на твоєму животі зірку вистрочу.
Микита відрахував ногами сім східців, зупинився. Бачив, як у челюсті печі, освітлений лампою стіл і трьох людей у тютюновому диму. Карпо сидів у м'якому високому кріслі, голий до пояса, стрижений і круглолобий. З темних очних ям віяло мороком. Ручний кулемет "дігтяр" тримав на колінах, мацав очима
Мияйтин живіт. За його спиною стеяла красива, але затягана дівка з відрізаними косами, шкірилась кро-воякадно. Обличчя змучене задухою і самогоном. Ліва цицька в синяках вивалилася з кофточки. Притихлий і зляканий, згорнувши міхи, на стільчику сидів сліпий Вихтір. Білі пальці тремтіли на вороних планках. Від стола до дверей тяглася вірьовка, і Микита зрозумів, що то за допомогою неї Карпо відчиняв двері. "Одначе обжився ти тут", — подумав Микита, ковзаючи поглядом по цілих горах награбованого майна, що лежало по кутках: чоботи, шапки, свитки, зброя, позолочене попівське' кадило, сідла, меблі, червоноармійське обмундирування. "Чи не з кров'ю здирали з таких, як ми", — питав себе Микита, перековтуючи в горлі іржу і ненависть.
— Дивись сюди, — обізвався Карпо, — цей шрам у мене від гепеушників, цей — по п'яному ділі, цей — від урків, цей, — він ворухнув губами на посмішку, — за хороших дівок, а оцей, свіжий, недавно застру-пився, — від червоноармійців, коли я з армії тікав. Ти бачиш тепер, хто я? Печений, різаний і стріляний. Галько, обцілуй шрами.
Галька вигнулась і перечмокала рубці.
— Ач, як уважає. Бо нашого роду-заводу. Галька Лебединець. Батько коней постачав на все петлюрівське козацтво. Ти чого прийшов?
— Втік з армії.
— Ага, і тобі не захотілося за комісарів воювати? Ха-хаї Тоді друге діло. Галько, налий склянку.
Галька налила і піднесла гостеві. Микита випив, . утерся рукавом.
— Підходь ближче. Микита підійшов.
Карпо обвів зачарованими очима льох, блиснув зубами.
— Дот! Фортеця! Ну що ж, Микито, може й ти поступиш у мою банду? Гуляй душа без кунтуша! Я та моїх два брати-соколи нав'єм вірьовок із чужих жил.
— Хіба й Андрій тут? — аж похололо всередині в Чугая.
— Аякже! Поїхав десь із Северином на хутори. То такі, що маху не дадуть. Піднеси, Галько, ще склянку.
Микита випив — і пішло по жилам сатанячим дзвонарм.
— Що притих, Вихторе! Ану рвони за міхи, щоб світ задимився. Галько, налий склянку. Микита закрутив головою:
— Е, ні, господиня частувала. Тепер нехай господар.
— Оце по-нашому, — гукнув Карпо. Кулемет поставив під стіну, налив склянку, хотів нести, зупинився, підозріло оглядаючи Микиту. —Обшукай, Галько.
Дівка підійшла до Микити, обмацала кожен рубчик.
— Нема нічого.
Карпо взяв склянку, рушив.
— Закусити захопи, не скупися, — попросив Микита.
Карпо вирвав із кільця кавалок ковбаси, пішов назустріч Микиті, простяглій обидві руки: Микита стур-нув уперед і лівою рукою потягся за склянкою, а праву непомітно відвів назад — хряп Карпа в ухо. Карпо вивалив головою кирпичину, впав. З рота і носа запузирилася кров. Мимо шиї Микити просвистів ніж, врізався в дерев'яний зруб, забринчав костяною ручкою, виколихуючись у світлі лампи.
— Ах ти ж, лярва!
Микита цапнув Гальку за руку, швиргонув у куток —. і кулемет в руки:
— Хлопці! Сюди! Вихторе, тягни за вірьовку.
Сліпець метався, як на пожежі, розставивши руки, доки намацав те, що треба. В двері гримотіли черво-ноармійські приклади. Заскреготіло, звалилося. Вдарило свіжим духом. Бійці затупотіли вниз.
— В'яжіть.
Непритомного Карпа зв'язали, виволокли надвір. Сліпий Вихтір перелякано топтався з гармошкою, питаючи з зубним переклацом:
— То як мені, ще грати?
— Грай "Ой лопнув обруч...".
Микита стояв, купаючи груди в нічному раї, ви-хекував погріб і самогон. Обковувало його місячне срібло, як лицаря, і правда милувалася світом, а кривда корчилася у вірьовках, підшморгуючи червоні соплі.
— Галько, спали їх, ножами зріж! Зріж на мені пута, — вив Карпо, всмоктуючи тілом вірьовки, розгризаючи їх зубами.
— Закля'пуйте йому рота. Хай люди ще одну ніч посплять спокійно.
Чохов всунув Карпові пілотку в рот. І вони потягли його, виючого, лугами.
Орися прала до самісінької ночі і в хату не заходила. Потім повернулися бійці, гамірно повечеряли, полягали спати. Огоньков, чистий, викупаний, у свіжій білизні лежав на лаві. Його наворочали, і він заснув. Мати позакривала віконниці, засвітила каганець та поставила на столі. Бійці поснули не відразу. Виходили курити надвір, скрипіли дверима, каганець раз у раз блимав на столі. Згодом прийшов один боєць і сказав Дорошеві, що телефонний зв'язок з районом Опішня перерваний.
— Пильнуйте дорогу, — наказав Дорош.
— Єсть.
Боєць вийшов, і все поволі затихло. Чути тільки, як глибоко дихають бійці та щось присвистує і шуль-потить у грудях пораненого.
Орися спала з матір'ю в хатині, і крізь відхилені двері їй було видно синій морок, розкидані по соломі ноги бійців і нерухоме тіло пораненого, що лежав на лаві, покрите легеньким одіялом. В хаті було тихо, але Орисі весь час вчувалося якесь перешіптування, якісь таємні шерехи, чиєсь тяжке зітхання.
— Мамо, хтось під вікном ходить, — шепотіла вона.
— Хто там ходить? То тобі від нудьги. Спи. Орися закривала очі і намагалася заснути, але сон тікав, і якась тривога і недобре передчуття все більше і більше охоплювали її. "Усі сплять, і чого вони сплять? — сердилася вона, хоча і не могла довести, чому втомлені люди не повинні спати.