В таку пору корови, що пасуться в лісах, пахнуть суницями, і молоком теж. Данило виразно чує пахощі суниць. Ага, то на стільчику, застеленому полотняною скатертиною, стоять у полушіску лісові ягоди. Чи пе Ганнуся збирала їх?
А за вікнамр в кущах калини розшумовується і розшумовується вітер, і червоні кетяги стукають у шибки.
Калиновий вітер! Як він любив з Мирославом прислухатись до нього біля татарського броду. Блиснула блискавка, і на калиновий вітер упали перші краплини дощу.
Данило хотів підвестися, але зі стогоном упав на постіль. У цей час відчинилися двері, і до кімнати, згортаючи долонею з вій дощові краплі, увійшла Ганнуся.
— Як ви? — несе йому ласкаву жалостинку. — Ось я зараз ви; дою корову і принесу вам парного молока. Будете пити?
— Ганнусенько, дівчинко, я зараз навіть коня з копитами в'їв би.
— Таке скажете! — береться посмішкою увесь вид дівчини.
— Здається, ніколи не був таким голодним.
— Бо стільки постите.
— А скільки?
— Вже другий тиждень пішов.
— Другий тиждень? — здивувався, не повірив Данило.
— Еге ж, бо з вас дуже багато крові витекло. Але все минеть це так наш лікар сказав. А він людина знаюча.
— Гарний ваш лікар?
— Дуже гарниі. Вже сорок років у нашому селі лікув людей І трохи химерув, — дівтана поправляв косу, що пахие дощем, і прислухається, як за вікнами шаленів негода.
— Як же він химерує?
— Завждиз самої раяньої весни і до снігу ходить тільки босий. Толстовепь. І все чогось раніше бурчав на владу. А тепер, як прийшли фашисти, то іншої каже: — Радянська влада — це люди! Ганнусю, як я потрапив до вас? Годі вже говорити — ще завтра буде день. Тільки це скажи.
Вас пораненого принесли двоє військових до моїх родичів, ті привезли до мене, бо я зараз сама-самісінька. А зараз мовь, — приклала палець до вуст, війнула косого, війнула блакит" спідничкою і легко зашурхотіла босими ноженятами по дощі.
"Як сама молодість", — подумав Данило, згадав свою Мирославу ву почав прислухатись до дощу і калинового вітру.
XIV
День склав свої білі крила, а чі вечір підняв чорні й послав на землю сон. Колись він ходив по вуличці в полотняній кошулечпі, а тепер на вулиці, як сич, стовбичить поліцай. Тому й оминав вулиці і вулички свого села Михайло Чигирин. Низодолом та левадками, де сива трава дихає туманом, він випетлює на городи і поміж стінами кукурудзи та конопель, поміж картоплею, просом і лапатим гарбузинням сторожко добивається до своєї оселі, що виглядала його і в громадянську війну, виглядає і тепер. Тоді його ноги носили, наче в них днював і ночував вітер, а тепер поважчали, і руки поважчали, напевно тому, що стільки жил повибивалось на них — хоч мотуззя плети. Літа!
Ось він пірнає у хвилі пахучої матірки і зупиняється біля вориння, що відділяє город від подвір'я. Ніби нічого не змінилося тут. Так само над вулицею спинаються в небо високі ясени, так само вишні обсіли постарілі плечі його хати-білянки, так само у вікна її заглядають безсонні рожі і зорі. І як водночас змінилося все. Навіть у цю тиху хату з чужих доріг уже прилітало гайвороння видирати його постарілу душу. Скільки знову намучилась та ще й намучиться Марина. От чиїй долі ніяк не позавидуєш. І посмутнів чоловік, думаючи про свою вірну дружину, з якою за вік навіть посваритися не зумів. А скільки ж через нього довелось нагорюватись їй? Як тільки вона терпіла його?
Пройшовши трохи понад воринням, на якому ще не засохла живиця, він бачить біля ріжка хати стовп з навкіс забитими кілками, на них начіплялося з півдесятка глечиків, і чоловік полегшено переводить подих: отже, в домівці немає чужих. Тоді тихенько до причілка, що острішками нависає на город. Тут Чигирин розгорнув руками рожі, струснув з їхніх келихів росу, розбудив джмеля, стукнув у заволожене ніччю перехрестя рами і завмер з непевною посмішкою, що завжди пересмикувала його вуста, коли отак стрічався зі своєю кароокою Мариною. Певне, сама доля послала йому таку жінку, люблячу, щиру, з отим привітним смаглявим обличчям, на якому гарно переважуються брови, усмішка і насмішка.
Через якусь хвильку до вікна підійшла Марина. Навіть спросоння вона встигла накинути на голову темну хустину. Чого ж темну?
Жінка припала до шибок і враз, чого ніколи не бувало, сахнулася, тихо зойкнула, майнула рукавами, зникла в темряві, та згодом знову з явилася, сперлась на підвіконня, придивляючись до нього. Що ж це сталося з нею чи, може, з ним? Чого так злякалася вона? Чигирин про всяк випадок хапаеться за автомат і так прислухається до тиші, що вона починає йому бити у дзвони. А Марина тим часом стала марудитися біля вікна, не можучи розчинити його. Прогоничі, певно, заїло? Нарешті відчинила, ще якось дивно приглядаючись до нього. Не пізнає, чи як?
— Це ти, Михаиле? — нарешті запитала невпевнено, не голосом — самим болем.
— Хіба я тепер на когось іншого схожий? — прошепотів він, підходячи до самої призьби.
— Ой Михаиле, це ж ти!.. — ніби нарешті впізнала, і плач затіпав її плечима.
— Та що з тобою? — торкнувся руками її чорної хустки, яку Марина носила в дні жалоби.
— Нічого, нічого. — Жінка темними квітами рукава витирав сльози і вже ніби спокійніше питає: — Прийшов? Отак питають матері дітей, що дуже провинились.
— Прийшов, — схиляє сиву голову, бо хіба ж він не винен перед нею? Через нього не було їй життя ні в економії, ні в війну В німцями, ні за скоропадчиків, ні за денікінців, ні за бандитизму. Стріляли ночами в нього, стріляли і в неї; не знаходили його, то допитували її. І досі вона на плечах носить сині пасма шомполів, що заодно рвали на шмаття і сорочку, і тіло.
Ото тільки, як відстрелювався він із хати, то вона не допомагала, а шепотіла свою молитву, в якій благала бога отця, і сина, і божу матір захистити нерозумну голову її чоловіка. Про нього вона більше думала, ніж про себе.
А йому хоч би що. Тільки вискочить із біди і вже починає підсміюватись: "Не треба, жінко, стільки плакати, бо твоїми сльозами можна всю історію описати". І тулився головою до її плечей, до її пазухи, ще й утішав, що вони із самим щастям зустрінуться.
— Дури, дури мені голову, — зітхала Марина. — Хоч би дитина залишилась живою, а мені не завдовіти. Оце б і все було наше щаетя, — і підходила до вербової колиски, яку так гарно уміла заколисувати ногою, а руками випрядати нескінченну нитку. ' ї Як зламали війну, то почали йому погрожувати різні недобитки. А далі вже пішли колективізація, боротьба за хліб, за врожай, будови й перебудови, щоб потім зустрітися з самим щастям. Якось при гостях, коли він уже був головою колгоспу, Марина доркнулася чоловікового чуба і журно сказала:
— От і не помітила, як ти посивів, бо завжди затемна йшов на "рсі роботи, а опівночі повертався.
— Еге ж, у роботі він ніколи не жалів себе, бо, як теревенили суди, родився двожильним — доводилось і в плуга, і в борони запрягатися після громадянської. Нелегким був хліб його, та легкого він і не шукав, навіть коли сяким-таким начальником обрали.
— А коли ж ми з самім щастям зустрінемося? — іноді з докором питала його, як він за різними роботами і до хати не загяядав.
— Почекай трохи, Марино. Більше чекали. Щастя ще росте, мов дівчина.
— І знаю, що знову дуриш голову, а вірю, — поведе нерівними бровами, наче крилами, вибачливо усміхнеться, і всі докори відходили від його засмиканої макітри.
Здається, відтоді минув цілий вік...
— Ти ж не йди до дверей — у вікно лізь, — і Марина бере з його руки чужинську погорбатілу зброю. Якої тільки її не пройшло через Михайлові руки? І англійської, і французької, і австрійської, і німецької, і нашої — царської. Та не за зброєю, а за чорноземом, за зерном сумувала душа її чоловіка. Кращого сіяча, певне, не було в селі. А як він любив поратись біля бджіл та родючого дерева! Навіть дички щеплював у лісах, щоб чимсь порадувати чи здивувати людину.
Через якусь хвильку Михайло, підсміюючись сам над собою, влахять у хату, пригортає свою Марину і, як може, заспокоює її і порухом рук, і шепотом, і поцілунками.
— Люба моя, яюба...
— Господи, таки ти, — знову ніби вірить і ніби не вірить вона.
— Що це з тобою сьогодні? Тл ще спиш на пні або всередині? — починає кепкувати чоловік. — Невже й досі сумлівавшся, що мене приймаєш?
— І ти б засумлівався... — У голосі дружини знову озвалися сльози. — Позавчора ж по твоїй душі заупокійний дзвін дзвонив.
— Це з якої радості?! — обурився він. — Комусь у дурній голові бомкало?
— Бо передали люди: убито Чигирина — снаряд підважив у лісах. Обголосида я тебе, запухла від горя і сліз.
— А я за цей час схуд на безхліб'ї, — він за звичкою починав підсміюватися над нею, і від цього в дружини потроху починають відходити сльози.
— То якось обійшлося, Михаиле? — І торкається його чола і бороди, в якій утопитись можна.
— Виходить, обійшлося, хоча й нелегко було, — чогось не доказує, бо не любить усе витрушувати про себе.
Марина знає про це і не квапиться розпитувати: при нагоді сам розкаже, ще й почяе підсміюватись над собою, ніби якась пригода була не з ним, а з кимось.
— Ти вже з автоматом прийшов?
— З автоматом.
— Скоро, мабуть, і з гарматою притьопаєш?
— З гарматою навряд, — заспокоїв її чоловік. — То вже наш Григорій десь із нею днює й ночує.
— Хоч би живим повернувся, — і всі материнські жалі-тривоги прокинулись у душі Марини.
І нема чим заспокоїти її: правди не знаєш, а брехати не станеш. Чигирин, як у давні роки, торкається устами її брів, її вій, а руками заспокоює звуглілі плечі, що всього витримали на собі і почали згинатись.
— Не треба, жінко, не треба.
— Він же у нас одинець.
— І ти у мене одна-однісінька з першого і до останнього дня. Пам'ятаєш, як ми напровесні зустрілися в панському лісі? Тоді 'саме прокльовувались підсніжники. Я тобі заплів пару в косу...
Як марево, десь край землі, заколивалася давнина з нерозщібнугими підсніжниками, що таки цвіли для них і в пам'яті не осипались.
— Не забув їх? — І Марина ада наче увійшла в той туманний •діє, де стрілася їхня молодість.
— Не забув, бо вони, вважай, були твоїми чарами, — підсміюється чоловік.
— Господи, як це давно минулося: і молодість, і підсніжники, і твое лукаве слово, що я найкраща.
— І досі найкраща мені, хоч і до сьогодні не вирівняла брови.