Было это так давно, что вы, может быть, и забыли; история этого перевода следующая: во 1-х, я послал его в Киев, одному малороссу-писателю. Он ответил, что перевод очень хорош, но — странное дело: у нас теперь можно печатать по-малорусски оригинальные произведения, а переводов — нельзя. Поэтому байроновская поэма у нас печататься не может. Он обещал похлопотать и прочее, — но до сих пор я так ничего и не знаю. Наведу еще раз справки, да, может, кстати, и это распоряжение уже отменено. Несомненно одно, что перевод прекрасный".
— Не Короленко часом пише? — запитав Грабовський, коли Краніхфельд скінчив читати.
— Він, Володимир Галактіонович. Учора Евеліна отримала цього листа. Бачиш, чоловік пам'ятає, клопочеться, мабуть, сам читав і інших просив почитати, а ти — доброзичливців нема... Що тепер скажеш?
Павло не відповів. Був так уражений і зворушений, що не міг слова вимовити. Думки й почуття враз безладно змішалися, наче їх підхопив буревій. Є, є доброзичливці і на Наддніпрянщині! Та ще й які — сам Володимир Короленко! Той Короленко, який теж побував у Якутії. Хай поки що й не надрукують "Шільйонського в'язня" в Росії, хай, але вже те, що Короленко, як і той його київський знайомий, визнав переклад прекрасним, — це чогось та варте. Виходить, треба й надалі не послаблювати перекладацької праці, треба шукати добрих людей і в Києві.
— Ти, Вітю, — звернувся до Краніхфельда, що сидів мовчки, —-— попроси від мене Евеліну, щоб подякувала Володимиру Галактіоновичу за турботу.
— Це вона зробить і без прохання. Є в мене, Павле, ще одна новина, цікава для тебе, але поки не затанцюєш — не скажу.
— Не жартуй.
— А чому б і не пожартувати. Танцюй!
— Друже...
— Танцюй... Хоча б ту, що ти полюбляєш: ой гоп, ти-ни-ни...
— Ех, — Павло взявся руками в боки, хвацько вибив дрібушечку, тричі присів, викидаючи наперед носки чобіт, і пішов кружляти.
— Ой гоп гопака, чорні брови в козака! — регоче Краніхфельд, захлинаючись. — Ну годі, а то ще юрту розвалиш. Так от. У Вілюйську з'явився польський засланець Дулемба, там же отаборилися Гаврилови.
— Дулемба? — підстрибнув Грабовський. — Невже той, що був у мене в камері і розповів про смерть Надійки?
— Не знаю. А незабаром туди має прибути Ромась.
— Михайло?! Де ж він зараз?
— Ніби в Якутську, але скоро вирушить звідти.
— Так це ж чудово! От би зібратися всім докупи та побалакати од душі! Ти, Евеліна, Микола Ожигов, Софія Новаковська, Михайло Ромась, словом — балаганці. Уявляєш?
— Ще б пак. Але ж це неможливо, — зітхнув Краніхфельд. — Неможливо, голубе. Надто далеко від нас Микола та Софія. А з Ромасем твоїм, мабуть, таки скоро побачимось. Знаєш, що ми з Евеліною намислили?
— Що?
— Влаштувати весілля.
— Справді?
— Може, й не весілля, а зустріч усіх засланців Вілюйщини під виглядом весілля. Гадаю, власті не заборонять.
— Всіляке може трапитись.
— Звісно, але спробуємо. Нам треба, Павле, частіше зустрічатися. Ой, як треба! Бо так поодинці й зовсім можна занидіти. На власній шкурі це відчуваю. За хазяйськими клопотами я, здається, й читати розучився. Ну, про це ще побалакаємо, а тепер частуй чаєм.
***
Розпрощавшись на краю наслега з Краніхфельдом, Грабовський повертався додому мов зачарований. Не помічав ні дошкульної мряки, що сіялась густо й настирливо, ні хлюпотливих калюж під ногами, ні навіть вузенької вулички. Ввижалися лише чорні коси та карі очі, пойняті далеким і мрійним полиском. Буйне шумовиння волосся поволі розпливається і тане, а тихий мерехтливий зорепад великих очей, здається, огортає душу, і вона мліє в його шальних обіймах, захлинається солодкими муками
Ольга. І чого так забилося серце тоді, коли Віктор сказав, що Гаврилови у Вілюйську? Чому? Ну, сподобалась тобі жінка, дуже сподобалась, запала в кожну фіброчку твого єства. Може, тому, що чимось нагадує твою незабутню сестроньку. Може. Але ж ти так мало знаєш її: всього кілька разів бачились, а розмовляли ще менше. До того ж заміжня вона. Сам помисли над цим. Помисли!
Та думки каламутяться, як і оте звабне й хистке марево кіс. Де там зараз зібрати їх докупи, зладити, спрямувати? Вона, одна вона — Ольга.
Він не споруджує собі якихось фантастичних замків, нічого не розраховує, не планує, не сподівається фатального збігу обставин: вона потрапляє у велике нещастя, він долає незмірні перепони, рятує... Ні. Хоча б зрідка бачити її, чути голос... Така сподіванка жевріла саме в той час, коли обдумував і писав клопотання дозволити йому переїхати в Якутськ, а тепер... Якби ж то знаття, що так вийде, то ліпше просився б у Вілюйськ.
Біля Байбалових воріт побачив коня і здивувався — невже нові гості? У вершникові, який тупцяв перед юртою, пізнав симпатичного конюха Мархінської управи.
— Я, Павле Арсеновичу, — сказав той уже в юрті, — на хвилинку заскочив.
— Таке спішне діло, що під плютою добиралися?
— Ніби не таке й спішне, але нашому голові не терпиться. Все хоче збутися вас.
— Звідси?
— Так. Ви, здається, клопотались про переїзд у Якутськ?
— Так, а що?
— Прийшла відповідь з Іркутська. Генерал-губернатор дозволив вам переїхати, але не в Якутськ, а до Вілюйська.
— У Вілюйськ? — не повірив своїм вухам.
— Еге. Коли не захочете — можете й не їхати. То вже ваш клопіт. Але я б не радив вам лишатися тут.
— Чому?
— Є одна причина. Тому й заїхав.
Десь місяць тому староста Югай надіслав голові Мархінської управи Попову скаргу, в якій ремствує на Грабовського. Засланець, мовляв, не покаявся, продовжує свої витівки. Самочинно, не питаючи дозволу, ходить у сусідні наслеги, до таких, як сам, злочинців. Вони відвідують його, і невідомо, про що розмовляють. Очевидно, знову ведуть протиурядову політику. До нього в юрту вечорами сходяться й бордонські барахсани, там він їм щось говорить та вичитує з книжок, підмовляючи до непослуху. Староста просить голову управи зробити трус у Грабовського, а всі самочинні походеньки, зустрічі й зборища суворо заборонити.
Захар Попов, чоловік хитрий і нерішучий, довго сушив собі голову над тією скаргою. Не знав, що робити з нею, чи переслати її окружному справникові, чи викликати до себе Грабовського і побалакати з ним. Так ні до чого путнього й не дійшов, а тим часом з Вілюйська привезли циркуляр генерал-губернатора. Голова управи дуже зрадів — халепа сама впала з плечей.
— От і погнав мене передати старості генерал-губернаторове повеління, ну, а я самохіть тихенько забіг до вас. На цьому бувайте здорові.
— Зачекайте трохи, хоч перекусите, — заклопотався Грабовський.
— Ні, ні, дякую. Треба поспішати до Югая.
— Спасибі, чоловіче добрий, велике спасибі.
— Нема за що. Аби тільки вам пішло на краще.
16
Гострий запах прілої глини, що підсихала на тільки-но складеній печі, дратівливо лоскотав у носі, дурманив і стомлював. Полишивши писання, Грабовський вмостився біля теплої груби і почав гортати свіжу книжку "Народу", яку отримав від Павлика в день від'їзду з наслега і встиг лише нашвидку переглянути. Але й читати не хотілось. В пам'яті роїлося все пережите за останні тижні.
"Весілля" Віктора та Евеліни не відбулося, в чому значною мірою завинив також він, Павло. Як тільки раптовий мороз скував плюту, а земля вкрилася снігом, Грабовський на Арамаанових нартах помчав у другий Mapхінський виселок.
Краніхфельди радісно стріли його, але коли почули про циркуляр генерал-губернатора та Югаїв донос, то стривожились і засмутилися. Хоч як важко було розлучатися з найближчим другом, вони все ж одностайно радили скористатися дозволом.
— Їдь, Павле, — говорила Евеліна. — І не зволікай. Бо вже як той осоружний староста в'ївся, то від нього не одкараскаєшся. Буде паскудити тобі, де тільки зможе, сам добре знаєш цих чиновних башибузуків.
— Та дивись, не цурайся нас, — докинув Віктор. — Коли буде в чомусь потреба, подавай звістку, ми ж маємо своє хазяйство — допоможемо. А "весілля" справимо пізніше, їдь.
Грабовський послухався дружньої ради. Повернувшись від Краніхфельдів, почав готуватися до від'їзду. Тихцем рихтував свої пожитки, запасався харчами на дорогу, чекаючи, доки Югай офіційно сповістить розпорядження з Іркутська. Але староста не сповіщав, наче не хотів одпускати засланця з свого наслега. За цей час він чогось двічі їздив до управи: може, домагався дозволу зробити обшук у Байбаловій юрті. Либонь, щось таке було, бо коли нарешті покликав Павла до себе, то аж палахкотів люттю. Ледве процідив крізь зуби кілька крижаних слів.
Через п'ять днів по тій короткій балачці Грабовський побачив у вілюйському поліцейському управлінні нового справника — Кочаровського — і був приємно вражений. Порівнюючи з Антоновичем, цей виглядав значно старшим, здавався більш розважливим і людяним. Говорив тихо, теплим грудним голосом:
— Ромась уже прибув, але зараз його в місті нема. Я доручив йому зробити опис нашого округу, і він поїхав по улусах. Коли повернеться, важко сказати, мабуть, у кінці тижня.
— А як з мешканням? — поцікавився Грабовський.
— З житлом у нас погано. Тіснота страшна, особливо в юртах. А тут, як на лихо, ще й люди прибувають. Ледве влаштував Гаврилових і Ромася, тепер — ви, а вже отримав повідомлення з Якутська, що скоро приїдуть якісь Юделевський, Михайський і Кассіуші. Словом, можу порадити вам хіба що таке. Недалеко від тюрми пустує колишня сторожка. Правду кажучи, пустує з дурного дива: у ній позаторік застрелився поштмейстер. Відтоді вона й викликає страх у вілюйців. Темнота, знаєте, забобони. Коли хочете — поселяйтесь. Там, правда, ще треба докласти рук... Можете й сьогодні глянути.
Одвернувшись до відчиненої кватирки, Кочаровський гукнув:
— Генрик Адамович!
До кабінету зайшов чоловік, у якому Грабовський, на великий подив для себе, пізнав того, що приніс йому в іркутську тюрму звістку про трагічну смерть Надії Сигиди.
— Дулемба?! — підхопився з стільця.
— Павло? — вигукнув у нестямі й колишній карійський каторжник.
Якусь мить мовчки оглядали один одного, а потім міцно потисли руки.
— Ви знайомі? — здивувався Кочаровський.
— Знайомі, прошу пана, — ствердив Дулемба. — Зо дві години разом сиділи в одній буцегарні. Оце зустріч! Ти лише зараз, Павле, звідтам?
— Ні, давненько вже, року півтора. Жив у Бордонському наслегу Мархінської управи, а тепер перевели сюди.
— Квартиру знайшов?
— Ще не шукав.
— То й не треба.