Він крикнув на псів, що посіли були Годечана, й почоломкався з ним, кудлатий, ще невмитий і нечесаний.
Обидва веліможі посідали на сходинах.
— З царя-городу їдеш? — спитав Войслав.
— Із царя-городу Константинополя й із Рима.
— Що там греки й латинці?
— Та що ж...
Годоєві не хотілося розмовляти, але Войслав гукнув у двері:
— Мунчо! Пива принеси нам з холоднішого зимника!
Челядник збігав і швидко повернувся з двома великими коряками пінястого пива. Годой та Войслав сьорбнули живлющої вологи, й князь потроху розбалакався.
— Знав єси воєводу римського Еція?
— Авжеж. То й що?
— Нема вже Еція.
— Вмер?
— Умер! — хмикнув Годой. — Умер, та не сам...
Він знову сьорбнув з коряка й розповів старому конюшому про полководця латинських легіонів.
Флавій Ецій не був римлянин. Він народився в літо 395-е й походив з давнього іллірійського княжого роду. Коли візіготський король Аларіх удерся на територію Східньої Римської імперії й зруйнував Корінф, Аргос і Спарту, імператор Аркадій, неспроможний дати відсіч варварам, змушений був одкупитися від них, призначивши Аларіха своїм намісником в Іллірії. То було в те-таки 395 літо. Через шість літ Аларіх вирішив здобути Рим, але зазнав поразки від Стилигона. Нарешті по смерті Стилигоновій, опісля кількаразової облоги, йому в літо 410-е пощастило взяти Рим і пограбувати його. Та незабаром, готуючись походом на Сіцілію й Африку, Аларіх умер.
Його смерть дала волю юному Флавієві Ецію, який був талем од Константинополя при дворі Аларіха. Та ненадовго. По кількох місяцях Еція взято талем до двору Великого князя Данка, де він прожив майже два літа. Ецій відзначався мужністю й ратним умінням, добре знав готів та інших варварів, здобув славу проникливого дипломата-сла й незабаром став одним з провідних полководців.
Коли в літо 423-е імператор Гонорій умер і, після скинення узурпатора Іоанна, на стіл було посаджено небожа Гонорієвого й Теодосієвого, константинопольського ставленця Флавія Валентиніана III, Теодосієва сестра Пульхерія змусила римський сенат призначити опікуном молодого Валентиніана не когось іншого, а іллірійця Флавія Еція. Таким чином Константинополь забезпечував собі довгорічний вплив на політику Західньої імперії.
На вимогу Рима й Константинополя Флавій Ецій повів 451 року війну й з Аттілою, хоч, знаючи сили східніх варварів, мало вірив у перемогу. Валентиніан зумисне штовхнув Еція на ту рать, щоб, на випадок поразки, позбутися впливового суперника. Коли ж Аттіла, перемігши римлян та їхніх союзників, опинивсь в Італії, вийняв колишню стольницю імперії Медіоланум та інші городи й ось-ось мав узяти й Рим, Валентиніан пошкодував за свій нерозумний учинок: імперія доживала останні дні, вже ніхто й не сподівався, що так звані гуни відмовляться йти на беззахисний Рим. А коли загроза розвіялася й Аттіла хто зна й чому помилував Рим, Валентиніан узявся за стару думку.
Поразка не знищила Еція в очах легіонів. Сталося навпаки: всі в Римі пересвідчилися в нездарності Валентиніана, й авторитет Еція продовжував зростати.
Валентиніан Третій сказав своїм прибічникам:
— Двох Флавіїв для Риму забагато.
Змовники приманили полководця до Рима й підступно схопили його. Гордий іллірієць підозрював, нащо викликає його імператор, але прибув до городу стольного з малою сторожею, лишивши заново сформовані легіони за традиційним для них кордоном по той бік Рубікону.
Прибув пізнього вечора, коли й патриції, й плебеї, й численний люмпен уже спали, коли над сімома горбами Рима панував сонний морок. Ецій їхав верхи в супроводі нечисленної учти, й кінський цокіт відлунював серед безладного скуповиська маленьких і великих будинків обабіч стародавньої Священної Путі. Коли ж Палатинський горб лишився позаду й Ецій зі своїми друзями став підійматись на Капітолій, з бічних вуличок вихопилася добра сотня латників на конях. Ецій був приголомшений. Він не сподівався такого підступу. Думав, що Валентиніан спершу викличе його й почне, як завше, дорікати своєму колишньому опікунові за всі сущі й не сущі гріхи. Але латники вдарили з усіх боків разом.
Ецієвих захисників було негайно зім'ято, самого полководця збили з коня, скрутили руки на спині й погнали до імператорового хорому. Та незабаром латники повернулися з Капітолію. Один з них тяг за конем на довгому мотузці ще живого Еція. Він, б'ючись головою та зраненим тілом об глибокі баюри Священної Путі, стогнав і просив себе добити, кленучи й латників, і їхнього імператора Валентиніана Третього. Та кати тільки кололи його з сідел довгими списами й тягли та тягли вниз, до Тібру.
Годой, якого посадили в чималому теремі на Священній Путі, що вела з Капітолію на Палатин, бачив усе те й не міг уторопати, над ким чинять таку жорстоку розправу. Й тільки вранці довідався. Хрест, який він змалечку носив у пазусі, пік йому груди. На бруківці перед сольським теремом запеклася чорна смуга крові, змішаної з пилюкою. Як же так? Христос же заповів бути милостивими до повержених і страждущих... Як же так?..
По обіді він забрав усіх можів свого сольства, бо вже не мав чого тут робити, й утік, просто втік із Рима, сього так званого городу стольного всієї землі. Й цілу дорогу думав, що скаже він Гатилові, повернувшись додому. Й чи жде його Великий князь, бо лишив його в окаянному стані.
Виявляється, Богдан зміг подолати розпач і зневіру в собі й інших і знову став тим самим Гатилом, якого знав і любив старий Годой усе своє життя.
— Що повідаю йому? — спитав він Войслава; то було запитання швидше самому собі, й конюший теж розумів се, але відповів:
— Речи, як серце тобі велить, княже Годоє.
Гість устав, подивився на недопитий корчаг і поплентав стомленою ходою до воріт.
А з великокняжого дідинця вже линули пісні й удари в бубон. Там, де вулиця обтікала Священний горб, одним рукавом уливаючись до Гатилового двору, а другим повз Годоєву садибу до Полудневих воріт городу Києвого, сивий луганський князь раптом завагався, куди йти. Рушив був до дідинця, тоді, за кроків десять, роздумав і повернув у свої ворота. Й вже на ґанку знову став і поглянув назад, де зубатіло пакілля високого княжого заборола. Й він довго стояв так і дивився, й не знав, куди ступити, аж доки рипнули ворота й у садибі з'явився Гатило.
— Прибув єси й таїшся? — гримнув Гатило здалеку.
Годой почервонів, неначе його впіймали на якомусь татстві, й не знав, що сказати. Гатило ж підійшов, і схопив його в обійми, й тричі поцілував у защетинені посивілі щоки. Тоді несподівано для Годоя вклонивсь йому в ноги й проказав:
— Єси, княже, шістьма літами старійший за мене. Будь вітцем садженим нареченій жоні моїй.
Такого ще світ не бачив, щоб Великий князь уклонявся в ноги комусь, і Годой ще дужче розгубився й поквапливо запідіймав Гатила. Й коли вони ввійшли до терема й, проминувши здивовану княгиню Ванду й кількох челядниць, подалися до красної світлиці, Годой розповів своєму володареві про наслідки сольства й про ту гризоту, яка точила його душу.
— Конем, речеш, волочили Еція?.. — задумано перепитав Гатило.
— Конем...
— У прях которається Рим... Недовго жити вже йому. Літ тому сорок і п'ять Аларіх, конунг, брав уже той город сулицею. Й инчі брати-ймуть. Усі брати-ймуть, хто хіть замає. Й хай не рече імператор латинський, що Аттіла винен у тому.
Він ще раз уклонився Годоєві, як садженому вітцеві своєї нареченої жони Іладіки, й пішов додому. Та не встиг увійти до красної світлиці, де столи були вкриті золотими й срібними убрусами й угинались під вагою незліченних дзбанів, і келихів ясних, і горнів та горнців із наїдками, чекаючи гостей весільних, — як рипнули двері й на порозі став шістдесятирічний луганський князь. В одній руці Годой тримав високу косацьку шапку, друга ж була міцно стиснена в кулак, з якого провисали два кінці ремінчика.
— Що-с повідати забув? — обізвався Гатило, здивований розгубленим виглядом гостя.
Годой підійшов, важко переставляючи неслухняні ноги, й поклав на край столу стиснений кулак. А коли прийняв руку, на столі лишився чималий золотий хрестик на обірваному ремінці.
— Що стало, княже? — спитав Гатило.
Годой крізь зуби проказав:
— Зрікаюся.
Й вийшов, і Гатило довго зорив на вже зачинені двері, тоді взяв хрестик за кінець ремінця й теж довго дивився на нього з усіх боків. І думав про те, як багато треба пережити людині, щоб вона врешті так ось доброхіть визнала свою помилку й чесно сказала про се всім. І йому було так тепло й затишно на душі, й ранок здавався таким гожим і радісним, як і личить у день весілля. Й осей нікчемний хрестик на зотлілому від поту пасмужку сириці видався Гатилові таким коштовним подарунком, якого не піднесе йому до весілля жодний князь його неосяжної землі й жоден великий і малий болярин.
Він пружною ходою вибіг у сіни й загримів на "гору", де прибирали молоду. Тепер Іладіка мала в городі Києвому батька, справжнього садженого вітця, й він мусив сказати їй про се. Великому князеві не личить женитися на безрідній сіромасі.
Двір луганського князя Годоя, старого побратима Гатилового, теж загримів. Годой видавав свою наречену доньку заміж...
По обіді цілий город Київ справляв весілля. Гатило вчинив перед вистуканами на Священному пагорбі врочисту требу, й київські діди-старійшини довго видивлялися кожну пір'їнку на відрубаних півнячих головах і зичили князеві та новій княгині довгих літ і многих дітей можеських. А новозлюбний стояв навколішки й боявся пропустити слово. На майдані не було де яблукові впасти, бо зібрались не тільки кияни, а й боляри, та можі, та смерди, та челядники з усіх навколишніх сіл, і городищ, і городів, і міст.
А коли старці скінчили зичення, процесія потяглася до княжого двору. Дівчата й молоді жони та жінки співали:
Ой летіла й чаєчка
Та сизокрилая,
Та й сіла на моріг, на моріг,
А на тому та на морозі
Сизий сокіл кличе,
Кличе та прикликає:
Ой чаєчко-ворочаєчко,
Та зодкуду та куди летиш,
Політаєш?…
Гатилові чомусь увесь час пригадувався той далекий день у Витичеві, коли ховали Великого князя Рогволода, й він ніяк не міг позбутися того спогаду. Такої самої пісні десь-то співали дівчата нареченій жоні померлого князя Ясновиді. Се було так давно, але Гатило не знаходив у собі сили потамувати в серці біль.