Рахім перелетів йому через голову й гепнув у сніг, вкритий лише колючою плівкою насту. Руки й обличчі його були подряпані. Трохи оглушений, він, проти, нелюдським напруженням волі примусив себе скочити на ноги. Він біжить за Акбозадом, який зупинився в кількох кулашах від нього.
Кінець!..
Повз нього промчав Білоногий, Ісмагул на Каркераті, сірий в яблуках. Ісмагул щось вигукнув, махнув рукою. Байдуже!.. Рахім знов у сідлі. І знов повітря вихором свистить у вухах. Знов Акбозад, ніби відірвавшись од землі, летить уперед. Ось Рудий промайнув ліворуч і зник десь позаду. Ось сірий в яблуках скаче поруч і починає повільно відставати, Рахім не щадить свого сніжно-білого красеня. Він шмагає його, а голос, зривчастий, повний розпачу, благає коня:
— Любий! Рідний! Швидше! Швидше! Врятуй мою сестру! Врятуй!
Кінь не розуміє слів, але цей голос, благальний і вимогливий, зривчастий хлоп'ячий голос... Він відчуває в ньому муку і розпач — і ще дужче свистить вітер у вухах...
Назустріч мчать вершники. Це вже з аулу. Позаду лунає крик, лайка, ляскання камчі. Байдуже! Вперед! Вперед! За будь-яку ціну, вперед!
Рудий тільки що був спереду. Тепер вони скачуть поруч. Ось він почав відставати. Ось залишився позаду. А попереду лише Білоногий та Ісмагул на Каркераті. Раптом Ісмагул обернувся і хльоснув Бі-лоногого впоперек морди. Від несподіванки Білоногий плигнув убік, дорога тепер вільна... Попереду один Ісмагул, але ж Каркерат теж Жайсаків. А позаду крики, лайка. Ляскає чиясь камча.
Вже біліють юрти аулу. Акбозад захлинається, але не втрачає швидкості. Білоногий знов виникає праворуч, ледь-ледь позаду. У нього око в крові. Він мотає головою від болю, але не в силі перегнати Акбозада. Поперед усіх Каркерат.
В останню мить Білоногий усе ж вирвався наперед. Ось вже й чорна смужка, зроблена вчора лопатою. "Фіфіш", — майнуло в голові.
Каркерат перший перелітає її, за ним Білоногий, а за Білоно-гим — Акбозад.
Оглушливі крики вітають переможців. За ними скачуть всі інші, але на тих уже ніхто не звертає уваги.
Подряпаний, скривавлений, без шапки зіскакує на землю Рахім. Третій. Але ж Каркерат — перший, отже, все ж таки перемога. Жайсак кидається до нього і до Ісмагула. Він блідий як мрець, але щаслива посмішка торкає куточки його блідих вуст, коли судді після хвилинної паради піднялися на ґанок байського дому і оголосили імена коней-переможців і їх хазяїв.
— Чудово, — швидко підраховує Макшеєв. — Жайсак заробив приблизно сто п'ятдесят баранів. Це вже півкалиму.
Тільки в аулі Рахім відчув, як сильно вдарився він боком і як болить у нього нога. Насилу дошкутильгав він до будинка і впав на якісь ковдри в кімнаті Кульжан.
Вона з розпачем кинулася шукати Істоміна, якого в аулі прозвали "мадярським лікарем". Кульжан на знала російської мови і тільки злякано повторювала, схопивши його за рукав, єдине знайоме слово:
— Паджалуста! Паджалуста! Рахім...
І жестами показувала, що в Рахіма болить бік і нога. Істомін її зрозумів і одразу пішов за нею. Оглянувши Рахіма, він заспокійливо поплескав хлопчика по плечу.
— Загоїться, поки весілля скоїться, — пожартував він. — Полежи з тиждень і забудеш, що впав.
Хворість врятувала Рахіма від люті Джантемир-бая, коли той довідався, що його син насмілився скакати на чужому коні. Він вийшов у задню кімнату і подер на шматки чийсь халат, який потрапив йому під руку, але потім згадав, що аул повний приїжджих, примусив себе вийти і з кислим виглядом приймати поздоровлення з новонародженим і з тим, що Білоногий прийшов на байзі другим.
А Ісмагул сяяв: він, а не хтось інший, скакав на Каркераті і переміг. Він відчував себе героєм. Тільки-но вийшов Істомін від Рахіма, він потягнув Жайсака до свого друга, і вони розповіли йому про своє шахрайство з вівсом.
Хлопчики нічого не знали про лотерею, продаж хутра, про гроші, заховані під підлогою макеєвської землянки, тому думали, що перемога на байзі — єдине джерело порятунку Кульжан і надавали своїм хитрощам виняткового значення. Та й сам Жайсак погано знався на вартості грошей, і в його очах жменя мідяків та дрібного срібла більш важила, ніж сторублівка, а сотня баранів з байги — ніж десять імперіалів. Тому він щиро дякував хлопчакам і не заперечував, щоб і перед другим забігом вони нагодували всіх чужих та Джантемиро-вих коней.
— Про це подбає Ізгути. Я все йому пояснив і сказав зробити перед другим забігом. Він мій щирий друг, — палко повторював Рахім. — Але все ж таки треба нам туди їхати. Адже ж і Ізгути можуть послати кудись — і тоді... Ми не маємо права ризикувати долею Кульжан! — вигукнув він, і сльози забриніли в його голосі.
— Лежи, лежи! — схопився Ісмагул. — А ти, Жайсак, дай мені коня. Я туди поїду. Я ж мушу ще скакати на Карайгирі. І побачиш: я знов буду першим.
— Ні, Ісмагул. Ти надто втомився. І без тебе знайдуться хороші їздці, — спробував Жайсак умовити хлопчика. — Це ж не жарт — другий раз туди й назад.
Але Ісмагул так образився і так засмутився, що Жайсаку стало шкода його. Крім того, його все ж таки непокоїло: чи встиг Ізгути зробити все, що вигадав Рахім.
— Добре. Я запряжу сани, візьму Рахіма й тебе. Одвезу вас і одразу назад. Ми з Рахімом зупинимось біля могили батира, на півдо-розі, щоб бачити, як ви промчите повз нас, а потім потихеньку повернемось в аул.
Коні були баскі і добре виїжджені. Рівним, широким клусом плавно домчали вони Ісмагула до табунного стану якраз вчасно: вже вишикували скакунів в одну шеренгу і Тайжан бігав по юртах, шукаючи Ісмагула або Ізгути, бо Карайгир лишався без їздця. Ісмагул тільки встиг перевірити попруги, стрибнути в сідло й стати на своє місце, як вдарив постріл і скакуни поринули лавиною вперед.
Сани з Рахімом і Жайсаком встигли від'їхати од табунного стану лише на дві-три версти, коли байга промчала повз них буйним нищівним потоком. Запряжені в сани коні без камчі й без віжок теж помчали поруч, ніби забувши, що допіру міцним клусом пройшли вже раз таку ж відстань.
Біля могили батира зібралась знову сила вершників. Пропустивши байгу, вони помчали вздовж бігової дороги. Вони гучно кричали, ляскали в повітрі камчами и усіма засобами підбадьорювали відсталих, а іноді осипали їх добірною лайкою і боляче шмагали збоку коня і вершника разом.
Ось два жигіти розгорнули аркан, заскочили на бігову дорогу, і, обскакавши одного з огирів, перехопили його арканом поперек заду і помчали обабіч нього, підтягуючи його своїм арканом, наче своєрідним буксиром.
Каскарбай скакав попереду, але він швидко помітив той незаконний буксир, притримав трохи свого коня і, коли кінь, що відставав, із своїми буксирниками порівнялися з ним, міцно огрів усіх трьох своєю пекучою камчею. Буксирники кинулися врозтіч, а учасник байги пригнувся, чекаючи нового удару, і почав сам хльостати свого коня, щоб наздогнати байгу.
Рахім від хвилювання підвівся у санях, знов запалюючись азартом змагання. За масою вершників він не бачив своїх, але догнати саньми байгу, коли снігу в степу залишалося зовсім мало і де-неде вже чорніли мокрі таловини, було неможливо.
— Ой Жайсак! — з розпачем вихопилося в Рахіма. — Невже Ісмагул не переможе?! Як ти гадаєш? Переможе? Так? — допитувався він з глибокою мукою.
— Інч Алла, — побожно схилив голову Жайсак, і сам хвилюючись не менш за хлопця.
Сани в'їхали в аул, коли судді вже оголосили, що першим прискакав досі невідомий кінь з Кара-Бутаку. Другим прийшов Карайгир табунника Жайсака, а третім — рудий огир Джантемир-бая, зрадивши всі його розрахунки й сподівання. Він одержав лише півсотні баранів, які ледве покривали витрату на частування гостей. Жайсак же заробив двісті чотири барани і теж засмутився, бо увесь час, рахуючи лише баранів, забував про гроші під підлогою макшеєвської землянки.
Лякало його й те, що Джантемир, розлючений невдачею на байзі, сипав на його голову всі прокльони, які тільки міг вигадати його язик. І жахлива думка, що тепер він ніколи не згодиться віддати йому Кульжан, гризла душу молодого табунника.
А свято розгорталося за старовинним, віками встановленим звичаєм. Танцювала і веселилася безтурботна юнь. Бриніли домбри. Веселі жарти та гострі дотепи викликали довгий і безжурний регіт. Поставили на стовпі важку жамбу з чистого золота й стріляли в неї з луків довгими стрілами, оздобленими орлячим пір'ям. Жигіти боролися, показували свою силу й спритність, билися на ятаганах, а решту часу упадали біля дівчат і жінок.
Тріпотіли молоді гарячі серця від раптового кохання. Запалювалися рум'янцем смугляві щоки, спалахували вогнем чорні очі, зустрічаючись з поглядом молодого жигіта. Аксакали поважно розмовляли за піалами чаю. Дзижчав, як джміль, великий кобиз, і весняними струмками співали, переливалися маленькі сопілочки з очерету. І від світанку до темної ночі бриніли пісні — протяглі пісні безмежного степу, повні глибокого суму і глибокої думи про зміст життя, а інші лунали, як гомінкі ріки в горах Алатау, сповитого одвічними снігами.
Коли вщухали пісні, починали розповідати фантастичні казки або героїчні казання про славетних батирів минулих століть.
Без кінця пили чай, без утоми носили жигіти глибокі миски вареної баранини. В кухонній юрті день і ніч кипіла робота і не згасав вогонь у вогнищах. Найбільш раділа біднота рідкій нагоді на три дні забути про голод, не відчувати голодного болю в шлунку. їли все, що подавалося і що можна було з'їсти, навіть кістки обгризли і обдирали до останнього сухожилля, висмоктували з них мозок і кидали собакам лише те, чого не могли подолати найміцніші зуби.
Абдрахман, Азат і ще два акини з далеких аулів приїхали в перший же день тою, після півдня. Боячись, як би Абдрахман не згадав старої образи і не помстився нищівною сатирою, Джантемир сам вийшов назустріч славетному акинові, допоміг йому зійти з коня, шанобливо притримуючи його стремено, і всадовив його в своєму домі навпроти дверей разом з "майирами" і найповажнішими гостями.
Побачивши Абдрахмана, Шевченко радісно привітався з ним. Ще там, в околицях Орська, він відчув велику приязнь до старого акина, і ця приязнь подвоїлася, коли Жайсак розповів йому про те, як славетний акин посварився з Джантемиром і склав пісеньку-сатиру про товстого бая.