Хома уважно вдивляється в Наума і міцно й щиро бере його під лікоть.
— Чого тікаєш? Свої всі! Майстри! Друзі твого померлого батька, царство йому небесне, старому.
Наум покірливо дозволяє себе посадити. Він наче підвівся після важкої хвороби. Йому приємне це дружнє запрошення, начеб раптом відчув він себе дитиною під надійним захистом дорослих. Він не курець і не може скористатися з люльки, щоб, набиваючи її, перемогти замішання. Ніяково смикає він свою шапку і дивиться в землю.
— Ну, як, поховали? — питає Хома, сідаючи на старе місце.
Наум хитає головою. У нього блискучі, трохи банькаті очі, ріденька кучерява борідка і вузьке худорляве обличчя. А губи знов здригаються тиком, і він з зусиллям витискає слова.
— У понеділок поховав тата, а вчора померла моя Хана... Теж поховав. Ледве встиг, поки зайшов шабес.
Майстри перезираються і зітхають. Вони знають, що Наум пішов до замка з готовим замовленням, коли ви бухнув погром. Хану пошматувала юрба, а потім вдерлася до майстерні і розтрощила геть усе: і одяг, і подушки, і перини, і готові позументи, і басмани, і пояси.
А Наум веде далі, дивлячись в одну точку.
— І тепер у мене більш немає нікого у цілому світі. А ви знаєте, що це таке, коли людина самотня, як у пустині? Взимку двоє діток померло, а третій ось-ось мав народитися... Так вони Хану чоботом у черево... І що мені тепер робити? Де подітися?! Бо ж інструмент і посуд — все знищено. Дзиглика не залишилося... І думки кружляють увесь час в голові. А Хана, і батько, і діти перед очима стоять... І нема з ким слова промовити...
— Хм... — співчутливо зітхає Причепа. — Так чого ж ти, бісова дитино, до нас не приходив?! Хіба тут для тебе місця невистачить? Ех, ти!..
Наум ніяково і вдячно всміхається і обережно озирається навколо. Причепиха кудись пішла. Пріся спить. Він спиняє свій погляд на дитині, і болісна гримаса знов кривить його обличчя. Отакі ж кучерявенькі були його Рейзя і Сорка... Потім, раптом наважившись, звертається до Хоми:
— Так от я й прийшов... Би чули за мого брата Нахмана? Його забили ще там, — у Львові. А батька тепер. Нема й мені життя у цілому світі. "Вони" відшукають і під землею... Так я вирішив. Піду на Січ. Дід Омелько казали батькові, що є козаки із євреїв. Бо ж кагал з світу згонить за родичів... А там я людиною буду, якщо не виженуть.
Майстри мовчки курили, а Хома здивовано підвів голову і новими очима зиркнув на Наума.
— Так от я й подумав: піду до пана Причепи і до діда Омелька. Вони мені порадять, як і що... Навчіть, пане Хомо, бо я ще жити хочу. Я не хочу, щоб і мені накинули зашморг, як паршивому цуцикові... Бо ж мовчати, скорятися, ходити до синагоги і дивитися їм у вічі... Ой, ні! Ой, ні! Цього вже я більше не зможу.
Хома почухав потилицю.
— Хм!.. Ось яка заковика... Дійсно, що на Січі є євреї, але здебільшого по шинках та на пристані. Маклерують, торгують... Іноді трапляються і рубаки... Ну, що ж, їжджай. Там на всіх місця вистачить. Вірно кажу я, па. нове?
— Що вистачить, то вистачить, тільки ж кволий він. Мабуть, не здужає вивчити козацьку науку, — похитав головою Павло.
Наум схопився з місця.
— Ой, що ви кажете! Я ж здоровий! Тільки ж я завжди голодний. І вранці, і вдень, і ввечері. Мені б вранці три скибочки хліба з'їсти і стільки ж увечері, то був би я здоровий. А коли у мене на всю родину з підмайстрами було по одній хлібині в день, так я їм давав їсти, а сам гриз саму цибулю. А ви знаєте, що від самої цибулі лише у роті пече? Та якщо мені дадуть їсти донесхочу, так я он який стану, — розвів він руками і жалюгідно і по-дитячому радісно всміхнувся.
Хома збентежено чухав потилицю.
— Хм!.. Так тобі дійсно у вояки закортіло? Ну, добре: навчу! Тут є один січовик, приятель мій. Недавно приїхав. Підемо разом до нього, розкажемо що і як, бо ж і своїх там спочатку тюкають та дрочать до сьомого поту. І три роки тримають у молодиках. От як по цехах, у підмайстрах. Ну, а коли всі іспити минуться — тоді буде з тебе людина. Навіть прислів'я є: "Терпи, козаче, отаманом будеш"!
Наум зиркнув на Причепу, ще раз всміхнувся і тріпнув кучерявою головою.
— Ой, правду ж казав мені батько: "Наумчику, коли скоїться лихо, іди до наших майстрів, до пана Павла із Остапом, або ще краще до пана Хоми: Вони ж такі люди! Ой, які люди!.. Вони ж тобі і порадять, і допоможуть, як рідні".
Причепа. ніяково посміхнувся і звернувся до жінки, що саме увійшла до хати:
— Ану, стара! Швиденько! Чac вечеряти. Збирай на стіл, що там є.
І, коли баба пішла до комори, моргнув Наумові:
— А перед бабою ти анітелень! І взагалі, поки не дістанешся Січі, набери в рот води, бо ж є ще багато зашморгів, на білому світі, крім того, яким скатували бідолашного Лейзера.
Минали дні. Замовк плач єврейської бідноти. На згарищах і руїнах погромлені потроху відбудовували свої злиденні хатини. Вікна братської школи знов заблищали новими шибками, і учні злякано схилялися над псалтирем та часословцем під суворими поглядами дидасколів. Знов шмагали щосуботи ледарів та пустунів. Знов кипіла у неділю базарна площа народом, і галаслива юрба збігалася до магістрату, почувши ратушний дзвін вислухати королівський універсал, соймову конституцію або якесь оголошення. А однієї з весняних сонячних неділь важкий благовіст монастирів та церков і пишні процесії зустріли єрусалимського патріарха [257].
Патріарх Теофан повертався з Москви, прямуючи на Волощину і Царгород. Сагайдачний виїхав йому назустріч і супроводив від кордону до Києва.
Зустріч була надзвичайно пишна.
Чорне і біле духовенство, цехи, братство, магістрат і міська шляхта вийшли вітати поважного гостя. Барвистими смугами юрмились вздовж вулиць кияни, скидали шапки і схиляли голови під патріарше благословення. Гули важкі дзвони церков. Блищали корогви на весняному сонці. Тріпотіли цехові прапори. Баси протодияконів гриміли многоліття, і дзвінким сріблом переливалися альти та дисканти школярів на тлі рокітливих голосів братського хору.
Не звик патріарх до такої великої шани. Їздив він до Москви висвятити на патріарха звільненого з польського полону царевого батька Філарета Романова. Пишно обдарували його московити хутрами, церковним начинням і одягом, але грошей дали небагато, і важкий гаманець золота від гетьмана Сагайдачного несподівано порадував старого патріарха, а урочиста зустріч запалила очі його блідою радістю. І, махаючи чорним крилом рукава, задоволено і заспокоєно думав він про близький відпочинок після довгої подорожі багнистими низовинами Чернігівщини і про те, що треба якось віддячити козакам і гостинному місту за шану.
Католики, лютерани і уніати сновигали в юрбі, щоб згодом переказати подробиці зустрічі замковій владі і своїм патерам. Помчали гінці до коронного гетьмана і до Варшави, де вже і так скоса дивилися на Теофана. Урядові Речі Посполитої здавалося підозрілим, чому Теофан не поїхав торік до Москви звичайним шляхом через Стамбул, Ясси і Київ, а поїхав морем до Каффи і звідти караванним шляхом на Курськ. Мимоволі спадало на думку, що поява його зв'язана з загрозами з боку Туреччини, і не один палкий шляхтич присягався, поклавши руку на шаблю, що Теофан — турецький шпигун або принаймні таємний посол.
Жолкевський стурбувався і під виглядом почесного представника надіслав до Теофана коморника Почанівського, з проханням, щоб магістрат і обивателі київські віддали патріархові належну його гідності шану і супроводили під надійною охороною до Кам'янця і Хотина.
Але все це писалося і говорилося про людське око. Потай готували Теофанові арешт. Узяти його під сторожу у Києві було неможливо, бо козаки відбили б його силоміць. Треба було заманити його до Кам'янця, у смугу розташування кварцяного війська, і звідти тихенько випровадити до Варшави.
Але патріарха завчасно попередили про плани Жолкевського. Старий не розгубився: він прийняв запрошення Богоявленського братства погостювати у Києві, під міцним захистом козацького війська, щоб розібравшись у місцевих справах, знайти вихід з важкого становища.
Густішали присмерки. Пахло левкоями і резедою, а братський будинок стояв мовчазний і похмурий з наглуxo замкнутими віконницями на важких залізних болтах. Патріарх Теофан вже третій день хворів і не виходив з покою. Келійники і архідиякон Діодор нікого не допускали до нього, і пан Почанівський нудився і вештався без роботи, разів по десять на день одвідуючи хворого.
— Сто дзяблув! Хай би вже помирав або видужував цей чорний грак, що не розуміє ані слова польською мовою, ані нaвiть латиною і тільки щось гаркаво лопоче по-арабському з Діодором або солодко сюсюкає по-грецькому з оцим товстим екзархом Аpceнієм з Царгорода, — лаявся пан Почанівський, виходячи на ганок. — Ну й клята служба! Так я й доповім пану коронному гетьманові, — плюнув він і спересердя вцілив у метушливу квочку з цілим виводком маленьких жовтеньких курчаток.
І раптом пригадав, що його запрошено до італійського архітектора Себастіано Браччі.
Почанівський замислився. Адже ж пан коронний гетьман вимагає, щоб він ані на хвилину не залишав патріарха без догляду. Але коли патріарх хворий і до нього, нікого не допускають... А у Браччі молодша донька справжня красуня, ще й з добрим посагом, і таке вино, якого нема у всьому Києві, чорти б забрали оцю кляту дірку, де нема ані магнатських палаців, ані пишних бенкетів, як у Варшаві, а головне — веселих легковажних панянок, яким можна так спритно морочити голови.
Він ще вагався. І ніби у відповідь на його вагання підбіг до Почанівського захеканий пахолок і низько й шанобливо вклонився:
— Я до вельможного пана... від пана Браччі. Панство дуже просить не баритися, бо всі вже зібрались, і пан дістали барильце старого італійського вина і бажають розкрити його на пошану вельможного пана.
Слинка потекла в Почанівського.
— Зараз! Скажи панові — пішов одягатися, — поважно відповів він і, пославши патріарха під три чорти разом із братством і всіма попами і ченцями, поквапливо збіг з ганку.
А в патріархових покоях панує півтемрява, хоч на столі горить три високих свічки ароматного воску. Пахне м'ятою і якимсь приємним куривом, привезеним патріархом зі сходу. Теофан сидить на покутті і мерзлякувато кутається у хутра, хоч у кімнаті жарко.
На лавах вздовж мурів і в кріслах різьбленого дуба розташувалися дидасколи, архімандрити київських, волинських і галицьких монастирів, місцеві і приїжджі парафіяльні попи і кілька радців і шляхтичів.