Але іноді в рибалок залишається риба. Тож вони й бажають, щоб було менше рибалок. Доведеться прийняти реван, бо цех зжене мене з світу.
— Чого ж ти баришся?
— Грошей нема. Для ревану треба чимало: і на частування, і на подарунки. По три тисячі чоловіка буває гостей. А приймають реван сто чи двісті. І всі видатки припадають на них.
— А на коли призначено реван?
— За два-три тижні. — зітхнув Нур'ялі. — Тому я й сушу собі голову, де їх узяти. Якщо тепер я не прийму ревану — буде зовсім погано, бо реван буває раз на п'ять-десять років.
Горпина опустила очі. Вона подумала про гроші на викуп Коржа і, щоб сховати замішання, спитала:
— А скільки треба?
— Та грушів півтораста-двісті. Дехто вже вносить гроші, а я...
Нур'ялі відвернувся і запалив наргіле. Не радий був він, що почав розмову. Горпина мовчки прибрала брудний посуд, і думка про гроші крутилася в голові.
Щo робити?
Але в цю мить надворі люто забрехав собака, і кінський тупіт раптом урвався біля порога. Нур'ялі підвівся, рушив до дверей, але на порозі вже стояв гладкий баскак [193] у малиновому шовковому халаті з ремінним нагаєм. Обличчя його було пласке, як у ногайця, очі нишпорили по кутках. Одним поглядом обмацав він Горпину, помітив, що вона без фередже, і грубо спитав:
— Невільниця?
Проте і так ясно було, в чому річ.
Невільниця — ознака заможності. Баскак щось кинув писарчукові, який визирав із-за плечей, і знов звернувся до Нур'ялі: — 3а тобою два барани недоплати за минулі роки. Та за цей рік ще ягня ушуру [194], та за виноградник, рахуючи по п'ятсот аспрів за кожні двісті кроків, та ще зекят [195]...
Нур'ялі пополотнів.
— Як то недоплати? — розгублено перепитав він. — У мене вже три роки не було овець. Їх забрав мурзак Халіль за борг. За судовим вироком, — додав він по хвилі. — А тепер є самі тільки ягнятка.
Баскак знизав плечима..
— Однаково! Давай гроші, бо продамо твій човен та невід.
— Та за що ж платити, ефенді? [196] Нема в мене овець! Спитай суддю, кого хочете... А за виноградник та рибальство я все сплатив.
— Та що ти там базікаєш! В нас нічого не записано.
— Але ж я присягну на корані! Я свідків приведу!.. — белькотів Нур'ялі.
Він добре знав, що за зілля баскаки. В думках прощався він із човником. Сплатити нема чим. Хіба віддати двох ягнят, що їх купила Горпина?
Але Горпина вже зрозуміла. З плачем відхилила вона отвір в закутку і вигнала своїх улюбленців, з яких так раділа взимку, потім покликала Нур'ялі і зашепотіла йому на вухо:
— Завтра п'ятниця — базар. Я продам своє вишивання. Дістанемо грошей. Скажи, хай почекає він три дні.
Мало було надії відкрутитися, але Нур'ялі вхопився за це.
— Потерпи три дні, ефенді, — вклонився він, склавши руки на грудях, як на молитві. — Я принесу тобі за твою добрість лантух горіхів і свіжої риби на обід.
— Не донесеш. В мене вісімнадцятеро чоловік родини і стільки ж невільників, — попередив баскак, вмить ущухнувши.
— Вистачить на всіх, ефенді. Тільки змилосердься, — вклонився ще раз Нур'ялі, зрозумівши натяк. І з новими поклонами провів баскака з саклі і подав йому стремено.
— Ну й собака! Гірше від пана Ровіцького, — сплеснула в долоні Горпина, коли зник за кущем червоний халат.
Нур'ялі мовчав. Загинуло все. Реван, надія вибитися в люди... Мовчки здіймав він з кілків ще вогку сіть. Він сподівався відпочити, виспатися. Знов безсонна ніч у морі з темною безоднею в душі...
Мовчала й Горпина. Що робити? Дати Нур'ялі гроші, зібрані на викуп Коржа? Але ж вона не має права їх витрачати. Вона не має права подовжувати його муку. Адже він може загинути під канчуками, загинути в бурю разом з галерою. Але дістати грошей треба будь-що. Інакше баскак виконає свою загрозу і тоді все загине.
І зненацька виплив у пам'яті кирпатенький носик і карі Оленині очі.
— Пусти мене, Нур'ялі, до Олени. Я надіну фередже, щоб ніхто мене не пізнав, і повернуся до заходу. Хай вона продасть моє вишивання: в неї хороші покупці. Ще й грошей спробую в неї позичити.
— Добре, — кинув він стурбовано. — І мені доведеться завтра піти до Халіля, хоч він, собака, шкуру з мене здере за борг.
І, накинувши на плече важкий вогкий невід, пішов стрімкою стежкою вниз.
— Боронь, боже, витратити ці гроші, — замахала руками Олена, коли Горпина розповіла їй усе. — Добре ти, cеpдeнько, зробила, що не розпатякала йому нашої таємниці. Що й казати: шкода бідолаху. Та й тобі не прожити без нього з дитиною. Дай йому гроші, але скажи, що це Панасові і що він повинен їх повернути до збору винограду. Та й роботи візьми якнайбільше. Хай Шафіге допоможе тобі. Вона вже добре навчилася вишивати. Я бачила її останню роботу. А тут є одна багатирка-грекиня. Тра їй сукню вигаптувати. Зараз підемо до неї. Ти проси якнайдорожче. Вона сплатить. Мо, й грошей дасть наперед.
Коли дpyгoгo дня Горпина висипала перед Нур'ялі цілу пригорщу срібла, він так здивувався, що першу мить не міг сказати ані слова.
— Це Олена з Панасом позичають тобі двісті грушів.
— А п'ятдесят я заробила гаптуванням, — пояснила Горпина, — ховаючи щасливу усмішку. — Бачиш, які вони хороші люди. Ще й роботу мені розшукали. Тра попросити Шафіге мені допомогти: робота спішна. Сама я не впораюся. Але й податок сплатиш, і приймеш реван... І не буде наша дитина голодна, — додала вона пошепки.
Нур'ялі відчув, як щось перехопило йому подих. Він довго мовчав, потім рвучко пригорнув Горпину.
— Правдиво сказав наш пророк, — прошепотів він, — що нема скарбу кращого, як хороша жінка, бо невичерпне джерело самовідданого жіночого серця.
Старі мусульманські цехи були відмінніші від європейських. Як увесь державний устрій, як усі закони мусульманського Сходу, ремісництво підпадало під значний релігійний вплив, і численні релігійні церемонії та звичаї зв'язували кожен важливий момент їх існування.
Ремісництво вважалося за щось божественне, і про походження його була така легенда [197].
Одного разу пророк Магомет вирядив проти ворогів своє військо з зятем Алі на чолі, давши йому свого улюбленого прапороносця шейха Махмута з тридцятьма двома вояками. Після перемоги спитав Магомет Алі, як бився його прапороносець.
Алі відповів, що шейх Махмут бився, як Евран, відомий герой того часу. Зрадів Магомет і спитав присутніх, як винагородити шейха Махмута. Замість відповіді, кожен щось подарував Махмутові: один багато, інший — мало, дехто навіть давав подарунок не дорожчий, як зелений лист із дерева. Тільки Алі нічого не подарував героєві.
— Що ж ти подаруєш шейхові? — спитав здивований Магомет.
— Я одружу його з моєю дочкою Рухіє, — відповів Алі. Справили весілля коштом Магомета. Три дні й три ночі тривало весілля. Першого дня зарізали гостям тридцять три барани, другого — тридцять три козли і тpeтьoго — тридцять три воли.
Після весілля прийшов наречений до пророка поцілувати йому руку і подякувати за все. Пророк повів його до кухні, показав шкури зарізаних тварин і сказав:
— Дарую тобі ці шкури. Уживай їх на свою користь.
Замислився шейх Махмут, що з ними робити, потім забрав шкури і довго нікому не показувався. Ніхто не знав, що він робив, а він вигадав, як вичинити шкури, пофарбував їх на жовтий, чорний, зелений та червоний кольори і, скрутивши десятками, приніс до пророка. Здивувалися всі, замилувалися роботою і навперейми вихваляли винахідника. А Алі, взявши одну з тих шкур на жезло, поглянсував її і витиснув на ній візерунки. І від цього шкура ще покращала.
— Він удосконалив нове ремество! — вигукнув хтось із присутніх.
А інші додали:
— Невже вони не гідні пештимала? [198]
І, взявши два пештимали, Магомет підперезав одним із них Алі, а другим — шейха Махмута.
З того часу вважають їх за пірів, тобто винахідників і патронів чинбарства, першого з усіх ремісництв. Але кожне ремество має свого піра, і щодня на ранковій молитві згадує цех його ім'я.
Ця легенда виникла давним-давно. Але й тепер можна її почути на Сході з уст улемів [199] та мулл по мечетях та кав'ярнях.
Всі цехи кожного міста об'єднуються в одне братство, на зразок монашеського ордену, з суворим статутом і безперечною покорою старшим. Братство має свою мечеть і свій монастир, так званий такіє.
На чолі братства стоїть духовна особа — нахип. Влада його необмежена. Його замісник зветься калфа-баші, або старший майстер. Джигіт-баші є голова підмайстрів, а чауш керує господарством братства. Для свят, урочистих походів, ревану та інших випадків обирають розпорядника, серчешме, а кожен цех має свого цехмістра, так званого уста-баші.
Майстри поділялися на хазяїв та робітників, але іноді були й артілі, де заробок розподілялося за віком і гідністю майстрів. Тоді нахип одержував три частки, тридцятирічні майстри — дві, двадцятирічні — півтори, підмайстри — по одній, а хлопчики й учні — чверть від частки.
Щоранку збиралися ремісники в мечеті, читали три сури корана, поминали всіх пірів і тільки вже тоді бралися до роботи.
Учні мусили шанувати майстрів над батька і матір, а усі без винятку — скорятися статутові.
При першій неслухняності уста-баші приводив непокірливого майстра на сходку, де його оголошували непутнім і на три дні позбавляли права роботи, забирали в нього інструмент, а потім знов викликали на сходку на каяття. Тоді накладали на нього штраф вартістю в один курбан [200] і віддавали гроші уста-баші на поминки пірів. Коли ж майстер удруге порушував статут — його викидали геть із цеху, як зачумілого, а майстрам забороняли мати будь-які справи з ним.
За найменшу суперечку в присутності старших, навіть коли майстер не підносив голосу і сперечався, "опустивши руки і не розмахуючи ними" йому відрізали комір на знак неслави, і, скинувши з нього шапку, позбавляли майстерської гідності, й обертали на учня. А коли він нe скорявся вирокові, його "усували від вогнища", тобто виключали з цеху.
Але коли наважувався підмайстер підняти свій голос, та після канчуків мусив він обв'язати хусткою шию, і; повісивши курбан над своїми дверима, впасти на землю, й лежати обличчям до землі три дні, благаючи прощення. І на третій день каяття прощали йому його провину, але знижували гідність і плату.
Мовчання, покора і слухняність — ось доля мусульманського ремісника. І за це — скромна їжа й бідний, але чистий одяг.