Вислухавши посланця, покликав Діонісія і наказав нікуди — до його повернення — з дому не відлучатись.
20
Бали і маскаради, намічені у зв'язку з традиційними літніми ярмарками, були відмінені, та й чи можливо про них думати, коли страшна небезпека нової війни повисла над Вітчизною? Ще місяць тому про сутичку з Буонапарте говорили, як про щось віддалене, суть нежиттєве, нині ж війна стояла біля порога, ворог знаходився у межах країни, більше того, тісняв наші доблесні війська, і армії Барклая де Толлі і князя Багратіона відходили, не маючи змоги з'єднатися.
У Полтаві не тільки скінчились бали, але й різні будівельні роботи, в тому числі і на новому театрі, всіх майстрів відіслали в артілі для термінового виготовлення візків і гарб, потрібних армії. У ковальському ряду від темна до темна працювали кузні; тут перековувались коні, сталилися сокири, кувались списи.
В салонах тільки й мови було, що про майбутню відправку людей у діючу армію, зрозуміло, не синів "благородних" сімей, а дітей козаків та посполитих, ті візьмуть добрі дрючки та й доженуть нехристів з меж рідних країв, а "благородним" нема чого кров свою лити, для того і хлопців у кожного поважаючого себе землевласника повні двори.
В гімназії та повітовому училищі, не зважаючи ні на що, до екзаменів все ж таки готувалися, і їх, врешті, провели, щоправда, не так широко і бучно, як у минулому році, цього разу все вийшло скромніше, князь і губернатор були відсутні, обійшлося без участі й інших дрібніших чинів.
Випускники перед самим роз'їздом по домівках прийшли прощатися з доглядачем.
Іван Петрович і в цей день був зайнятий, разом з помічниками підраховував, що лишилося у коморах з продуктів і як зробити, щоб своєчасно закупити борошна, круп і солі до нового учбового року, котрий повинен був розпочатися, як завжди, першого серпня.
— А чи почнеться?.. — спитав Діонісій. За минулий рік він помітно погладшав, лице стало майже круглим, зникла вуглуватість.
— Вже почалося... Але театр війни звідси далеко, і життя не може зупинитись.
— Так-то воно так. А якщо?.. — запитав Капітонич, як завжди, покручуючи жовтуваті, прокурені вуса.
— Щоб там не трапилося, а ми повинні готуватись до нового року. — Іван Петрович дав зрозуміти, що розмову в такому дусі він вважає непотрібною. Йому хотілося додати, що його помічникам не личить повторювати безглузді чутки, та в цю хвилину в кімнату, постукавши, увійшли один за одним Мокрицький, Шліхтін, Папаноліс і Лісницький.
— Їдемо! — видихнув Лісницький.
— Не забувайте нас! — сказав Мокрицький.
— Дякуємо!.. — прогув Шліхтін.
— Дозвольте писати вам, — вискочив наперед Папаноліс, блиснувши чорними, як агат, очима. Говорили усі разом, в один голос, такі близькі і дорогі, вирослі, тонкі шиї випирали із сорочок, тільки у Шліхтіна не вміщувалась у комірі, а все обличчя, кругле, як кавун, аж лисніло. Мокрицький стояв тихо. Мишко теж.
Іван Петрович обняв кожного. Що говорити? Все головне давно сказано, не раз вони збирались для довгих вечірніх бесід, а тепер краще помовчати, не треба їм знати, як важко доглядачеві в цю хвилину — мов частку серцй забирають з собою.
Вони низько вклонились, опустивши за старим звичаєм руки долу:
— Прощавайте!..
І ще раз вклонились — тепер помічникам;
— Вибачайте!
— Не згадуйте лихом...
Капітонич хапонув ротом повітря, квапливо махнув рукою:
— Бог з вами!
Діонісій одвернувся до вікна, притис червоного носа до холодного скла; сльоза лишила на ньому сіру стежину.
Один за одним вийшли з кімнати, і кімната враз спустіла, стало незвично тихо, тільки — чути — хряснули надвірні двері.
А за ворітьми вже гукали їздові, гуркотіли ковані колеса карет, візків і возів. Тонко і довго, поволі стихаючи, дзвеніли, кликали за собою піддужні дзвоники.
Поїхали. Протягом відчинило двері, фіранку у вікні, розворушило папери.
Невимовне важка хвилина прощання. Але ж, боже мій, невже не знав, що така вже доля судилася кожному вихователю чи то вчителю: щоліта проводжати дітей своїх названих, відривати від серця, довго, можливо, все життя, пам'ятати кожного поіменно, турбуватися за них, радіти успіхам, боліти їх бідою. Безперечно, знав, і все ж таки — важко.
Не почув, як на порозі встав ще один — Тарас Прокопович із Золотоноші.
Зібравшись в дорогу — його теж чекала дорожна карета, — він зайшов сюди, щоб, попрощавшись, спитати, коли приїздити, а можливо, в зв'язку а війною, будуть якісь зміни? Зупинився в порозі, не розуміючи, що трапилось: чому Іван Петрович дивиться на нього і ніби не бачить.
Капітонич великою сірою хустиною витирає очі, а Діонісій — веселий, завжди бадьорий Діонісій — шмигає червонуватим носом.
Тарас переступив з ноги на ногу — рипнула половиця, та й тоді його не помітили. Він зробив ще крок і кахикнув.
Іван Петрович немов прокинувся:
— Ти?..
Тарас вклонився:
— Їду... От і зайшов... І коли тепер повертатись? Іван Петрович здивувався запитанню, але відповів спокійно:
— Як і завжди — першого серпня. Звичайно, війна триває, дорогами, полями котиться чорний смерч, але, що б не трапилось, початок занять першого серпня, як завжди. — Так і сказав: "як завжди". І ще раз спитав: — Не забудеш?
Ні, він не забуде і хотів сказати ще щось, та вагався, і не йшов, стояв, опустивши голову.
— Що з тобою, Тарасе? .
— Матінка писала... Та я й сам хотів... книгу попросити... "Енеїду". Я привезу, якщо... — Розгубився, обличчя пішло червоними плямами.
"Матінка писала..." У вустах отрока вона — матінка, його світ, дім рідний. Ласкою своєю виховала хлопця. Тарас має бути щасливим, називаючи Марію матір'ю, він дихає з нею одним повітрям, чує голос, довіряє їй свої хлопчачі таємниці, відчуває ласкавий дотик її руки. А чому б і тобі, пане Іване, не поїхати разом з Тарасом? Сам би і одвіз книгу, яку вона просить, бо, певно ж, нового видання, в котрому вміщена і четверта частина, у неї ще нема... Боже мій, як це просто: сісти у поштовий диліжанс, пять-шість днів путі — і він на місці. Не раз, скільки пам'ятав себе, ловив себе на думці: а що, коли зважитись? А кінчалось тим, що... проводжав тоскним поглядом поштові карети.
Уява — його друг і злий ворог — вже малювала картину зустрічі. Усе, мабуть, було б простіше, ніж він думає, без особливого хвилювання. "Стільки років кануло в Лету — і раптом ви?.."
Можливо, цього вона й не скаже, але він прочитав би в очах невимовлене, обманути його не просто. Спиняв, отже, острах зустріти холодний, байдужий погляд, почути зневажливе слово.
Час іде — люди змінюються. Раніше вони були приблизно рівні: він — домашній учитель, вона — вихованка в домі свого дядечка. Тепер все змінилося. Він, в недалекому минулому — офіцер, один з тих, хто животів на нужденне казенне жалування, нині теж служить, тільки в іншому, партикулярному, відомстві. Вона ж — багата, незалежна, знатна, все для неї дозволено, ні в чому-бо не знає відмови. Спробуй приїхати і постукатись в її дім. Хтось з лакеїв доповість про його приїзд, не кваплячись, вона вийде і хто зна, що подумає, як витлумачить нежданий візит.
Зараз ось — "матінка писала..." Неждане прохання. Що хочеш, те й думай. Та чи мало нині любителів рідного слова! Їх, дякувати Всевишньому, все більше і більше, і, зрозуміло, нікому, хто просить (аби тільки у нього були книги), він не відмовить й автографі, віддасть все, що може, що ще збереглось, нехай би лише читали.
Пошукав у столі, куди — добре пам'ятав — одного разу сховав її, принесену з собою, врешті знайшов у паперах, витяг, стер білу порошину і простяг Тарасові:
— Почитаєш на дозвіллі.
Довго не закривалась шухляда в столі, як навмисне — ні туди, ні сюди, і добре: занадто обожнюючими здалися очі отрока. А той, отетерівши від радості, занімів. Притис до грудей книгу, мов боявся: вислизне — не впіймає. Низько, трохи не до самої долівки, вклонився:
— Прощавайте!
Потім — кожному окремо — вклонився і помічникам:
— Бувайте здорові!
— Ходи здоров! — мовив Діонісій.
— З богом! — кивнув і Капітонич, ніяк не здатний второпати, про яку книжку прохає пані Семикоп. Колишній семінарист схопив все одразу і хитрувато моргнув Тарасові: виклянчив книгу, то не гай часу, хлопче, біжи звідси.
Тарас, однак, не зрозумів натяку, ще раз вклонився, постояв і позадкував до дверей, біля порога, згадавши раптом, що забув подякувати, видихнув:
— Дякую!
Тільки тут шухляда врешті подалася, посунулася і зачинилась, аж хряснуло. Доглядач зітхнув з полегкістю. Побачив, що Тарас ще не пішов.
— Матінці уклін!
— Вклонюсь! — Штовхнув двері, вислизнув у коридор. Деякий час доглядач стояв біля вікна. Притискуючи книгу до себе, Тарас, біг до воріт, на вулицю, де чекала, готова до від'їзду, карета; він підскочив — дверцята відчинились, злетіли і натяглися віжки, кучер гикнув, заллявся-задзвенів дзвоник — і карета щезла, лише глибока колія лишилась на дорозі від високих, окованих залізом коліс.
— Поїхав... — Опам'ятався, побачивши здивовані погляди помічників, і вже буденним тоном спитав: — Отже, на чому ми зупинились?
— На гречці, — з готовністю відповів Діонісій, зразу ж набравши поважного вигляду, тільки в жовтуватих очах ще жевріли, не гасли вогкі іскринки та тремтіли вуса під тонким, з роздутими ніздрями носом.
— Гречки у нас, отже, лишилося?..
— Чотири пуди і десять фунтів, — підказав Капітонич.
— Так і занотуємо.
Говорив про гречку, пшоно, сіль та в'ялену рибу, а думки були далеко... Золотоноша. Як давно і, здається, недавно він їхав у ті краї! Душу переповняли надії. Тепер навряд чи коли поїде. Та не знав доглядач будинку, не підозрював, що мине небагато часу — і він теж рушить в дорогу, щоправда, не до Золотоноші, але шлях на початку подорожі поведе його в ті ж села, які він пам ятав і зараз, хоча минуло з того часу десь близько двадцяти років.
21
Легка дорожня карета погойдувалася, як човен на хвилях. І справді, розкислий опісля нічного дощу і схожий на кисіль шлях, глибокі вибоїни, блякле небо над степом, безмежні, повиті мороком поля — все це нагадувало бачене колись у дитячому сні. та придумане тепер безкрає море...
На місце приїхав, коли минала вже п'ята доба. Старшина — козак Сидір Коноваленко — запропонував залишитися у нього — далебі, будинок просторий, а для пана капітана знайдеться і окрема хатина.