Батий виждав довгу хвилину, ніби сподівався підловити недосвідченого молодика на якій-небудь необачності, але той не підводився і не зводив з нього погляду.
— Встань, Іскандере, і сядь отут, біля мене,— нарешті промовив хан і показав на подушку по праву руку від себе. Це була висока честь. По юрті прошелестів нерозбірливий гомін, почулися вигуки задоволення — "дзе, дзе!".
Олександр сів.
Батий повів пальцем, і бакаул, прислужник хана, налив із шкіряної саби [119] в срібний кумган якоїсь каламутної рідини. Підніс князеві.
— Пий, Іскандере, це кумис—улюблений напій монголів, подарований їм Високим Небом. — сказав Батий.
Олександр знав, що кумис — це заквашене дріжджами кобиляче або верблюдяче молоко, але ніколи не пив його і внутрішньо здригнувся від відрази. Глянув на кумган — чималий! Боже, як його випити, як проковтнути?
У ніс ударив кислуватий запах.
Підніс до рота і — ні живий ні мертвий — випив до дна, не переводячи подиху. Кумган віддав бакаулові, рукавом витер рота.
— Дякую, хане.
— Смачно?
— Дуже.
— Кумис — це напій здоров'я. Пий кумис, конязю, і ти завжди почуватимеш міць у тілі і бадьорість у душі,— задоволене сказав Батий. І враз посуворішав: — 3 чим прибув? Як здоров'я вітця твого, конязя Ярослава?
— Отець шле тобі найкращого скакуна зі своїх табунів, вовчу шубу, червоне князівське корзно, п'ятдесят гривнів і золотий та срібний посуд, щоб великий хан був завжди дужий та милостивий до Русі.
Він плеснув у долоні — і слуги внесли дари. Крізь відкритий полог юрти було видно красеня коня, якого тримали за вузду два конюші.
На якусь мить Батий затримав погляд на коневі, зиркнув на золото та срібло, а потім запитав:
— Чого Іскандер прибув сюди? Чого хоче конязь Ярослав? Чого він сам не прибув до мене?
— Отець хворіє, хане. Зовсім було зібрався в дорогу і раптом зліг. От і послав мене, щоб я засвідчив тобі його відданість.
— Ярослав — мудрий чоловік. Я слухаю тебе, Іскандере.
— Хане, ти заволодів Руссю. Але це обширна земля, якою не так просто управляти. Твої баскаки знають про це.
Батий перебив Олександра.
— Баскаки доносять, що орусути бунтують, повстають проти моїх людей, іноді убивають. Як це розуміти?
— Хане, бунтують смерди, простолюдини. Над ними має бути сильна князівська влада. А отець її не має. Наділи нею вітця, віддай під його руку завойовані тобою князівства — і він наведе там порядок.
Батий задумався. Всі князівства? А чи не забагато? Чи не посилиться Ярослав так, що одного дня захоче сам виявити непослух?
Олександр розгадав його думки.
— В особі князя Ярослава ти матимеш на Русі надійну опору, хане.
"Можливо, й так,— подумав Батий.— Русь розорена дотла — не піднятися їй ніколи. А надійна рука там потрібна. Хай нею буде Ярослав".
— Я згоден в д дати твоєму вітцеві всі орусутські землі — від Рязані до Києва. Але хай він сам приїде до мене — я хочу побачити його.
— Він приїде, хане. Як тільки видужає, так і приїде. На нього можеш покластися,— відповів Олександр, радіючи в душі від того, що не зустрів спротиву Батия своєму найголовнішому домаганню.
9
Минуло півроку.
Високі білі сніги вкрили Київ і його околиці, але і з-під них, хоча вже йшла третя зима після Батиєвого погрому, тхнуло гаром. Безлюддя і запустіння гнітили Дмитра, краяли серце гострим болем. Масниця! Як весело було раніше в ці дні на київських вулицях — сміх, пісні, ігрища! Передзвони церков! Шалені перегони однокінних, двокінних і трьохкінних саней-козирок — гей, стережись! На міських торговищах — велелюддя! Не вщухає гомін, скоморохи розважають і старих, і малих, гудуть гуслі, а над усім — линуть сизі димки, лоскочучи ніздрі смачними наїдками, що готуються тут же, на жаровнях і багаттях,— і млинці, і вареники, і сирники, і бабки, і смаженина, і гаряча юшка із судаком, стерляддю та лином... Боже! Де все те поділося? Чи й буде коли знову?
Проїхавши безлюдними вулицями міста, боярин Дмитро і князь Михайло з княгинею та отцем Іваном мовчки вилізли з саней і попростували до боярського терему. Нечисленна боярська челядь уже приготувала обід — і господар з гостями, сполоснувши над цеберком руки, сіли до столу.
Скромний це був обід. Не колишній князівський чи боярський, коли на масницю столи вгиналися від наїдків та напоїв. Але на теперішні часи і не убогий — поліське село, що належало Дмитрові і куди не дійшли татари, постачало бояринові і хліб, і яловичину, і дичину, і морожену рибу.
Спочатку їли мовчки, а коли трохи наситились, князь, що й завжди знав міру в їді, відклав ложку.
— Горе нам за гріхи наші! Сиджу та й думаю: що чекає нас, дітей та онуків наших завтра і позавтра? На що надіятися? Земля розорена, городи понищені, князівства у занепаді страшному. Тепер над ними один владика — баскак Батиїв! Він нього залежить наше життя, наш добробут і навіть наша смерть... Хіба думалося нам, що якийсь недоносок Куремса, племінник Батиїв, сидітиме в Каневі і повеліватиме і Києвом, і Переяславом, і Черніговом — усією Подніпровською україною?
Починалася розмова, яку вони вели при кожній зустрічі і яка нічого не вирішувала та й не могла вирішити, бо не мали вони ні грошей, ні військової сили під своєю рукою, ні чорного люду в достатній кількості, що один міг бути основою могутності князівської і боярської влади. Більше того, занепала церква, майже поголовно були винищені можновладні люди в містах і книжники по монастирях. На кого опертися?
— Так, княже,— погодився Дмитро,— сподіватися ми можемо тільки на Бога та на щасливий випадок, який може врятувати нас, бо самі ми зараз нічого не варті. Без військової сили ми ніщо. Держава наша розпалася і лежить у руїнах. Чи й підніметься колись?
Вони й це знали, і давно це обміркували. Справді, на що сподіватися? Але як потопаючий хапається за соломинку, так і вони хапалися за кожну примарну думку — що робити, як, на кого опертися? Бо живому властиво сподіватися...
— Кажуть, князь суздальський Ярослав знову має чималу дружину,— докинув отець Іван, витираючи рушником руки і сиву бороду. А його син Олександр, князь новгородський, погромив хрестоносців на Чудському озері... Якщо так, то є ще сили, здатні стати супроти нечестивця Батиги!
— Зараз немає,— твердо заперечив Дмитро.— Ні, зараз немає такої сили. У жодного іншого народу, підкореного Батиєм, її немає.
— То що ж робити? — вдесяте, якщо не всоте запитав похмуро князь.
Дмитро здвигнув плечима.
— Я воїн і міг би відповісти коротко: боротися. Але, окрім того, я ще твереза людина, і ось тверезий розум підказує, що боротьба, повстання приведуть зараз до ще більшого розорення нашої землі, до ще більшого пригноблення нашого народу.
— Отже?
— Нам треба просто вижити,— тихо сказав Дмитро.— Вижити — ось що зараз головне! Залишитись на своїй землі, зберегти віру нашу і мову нашу. А час покаже... А час покаже, чи зуміємо ми прийти до пам'яті після такого вселенського погрому, якого завдав нашому народові Батий, чи остаточно занидіємо серед інших народів — і від нас і сліду не залишиться на землі, як від половців, котрі враз зникли, ніби їх і не було.
Розділ Х
БАРИМТАЧА
Наступили важкі дні. Після потрясіння, перенесеного намайдан-хані під час страти Маріам, Іллі та їхньої малесенької доньки, тяжко захворіла Янка. З майдан-хану Добриня приніс її до хизару на руках непритомну. Холодна вода привела її до тями, але вона тут же пригадала все і забилася в нестримному риданні.
— Я не хочу жити, Добрикуі Чуєш? Не хочу жити! — промовляла крізь сльози.— Перед нами — темна ніч! І ніякого просвітку! Це ж і з нами таке буде! ї з нашим Дмитриком, якщо у нас народиться синок... Ні, ні, я не хочу! Краще вкоротити собі віку зараз, ніж укоротять нам його ті бузувіри таким жахливим чином!
Добриня поклав її голову на коліна, цілував схудлі щоки і заплакані очі, пригортав до себе.
— Заспокойся, люба! Заспокойся! Іллю, Маріам і Настуню вже не повернути, а ми повинні думати не тільки про себе, а й про те нове життя, що б'ється у тебе під серцем!
— Краще йому не родитися, якщо жити так, як ми рабом! — Вона билася у нього в руках, як пташка в сильці.
— Будемо сподіватись на краще, люба. Заспокойся! А час загоїть твою душевну рану! — шепотів Добриня.— Нумо, люба, засни, засни!
Поволі Янка стихла, але заснути не могла. Очі її світилися у темряві, як світлячки. Лице горіло ― її почала бити пропасниця, і Добриня вкутав її своїм кожухом і просидів над нею всю ніч, не склеплюючи очей.
З того дня минув місяць. Довгий жахливий місяць, коли Добрині здавалось, що всьому кінець — Янці, і йому. Він був у розпачі.
Врятував їх щасливий випадок.
Одного разу, коли Добриня вранці, повісивши голову, голодний і невиспаний, разом з товаришами брів на роботу, їхню валку обігнав широкий, з халабудою, монгольський віз, запряжений двома волами. На передку сидів молодий монгол. Ззаду в нього, опираючись до спини чоловіка, сиділа жінка зі спеленутою дитиною на руках, її обличчя ховалося в халабуді. Дитина щось весело аукала, щебетала. Монгола тішили дитячі пустощі, і він, блискаючи білими зубами, повертав назад голову і розгонисте реготав.
Добриня глипнув похмурим поглядом на чуже щастя і знову опустив голову. Та тут раптом здригнувся від пронизливого жіночого вигуку:
— Добрику! Добрику-у!
Він не встиг зрозуміти, що сталося, як жінка пташкою злетіла з воза і з плачем упала йому на груди.
Стрій невільників зламався. Монгол зупинив волів. Обличчя його витягнулося від крайнього здивування.
Добриня все ще не впізнавав жінку, що припала обличчям до його грудей. Тоді він обережно взяв її голову шкарубкими долонями і відірвав від себе. І тут на нього глянули такі колись милі, такі кохані очі, що він з несподіванки аж заточився.
— Милано! Ти? Милане! — промовив хрипко, з натугою і навіть якоюсь розгубленістю.— Ти... Тут?
— А де б же я мала бути, Добрику? Хто вижив, ті всі тут, а хто не вижив — тому царство небесне.— І тихо додала: — Я нещасна слабка жінка, Добрику. Я прихилилася туди, куди мене доля прихилила. Бачиш — то мій чоловік і мій синок... Чоловік здивований моїм вчинком, але я йому скажу, що ти мій брат. Правда? А хіба ж я могла стриматися, коли після всього, що з нами сталося, зустріла брата?
Вона вивільнилася з рув Добрині і сказала монголові:
— Айджу, це мій брат.