Подбай лишень, стратегу, аби тут достойно замінив тебе хтось і робив усе, що належить робити.
То тільки повелівати легко: сьогодні ж сольству вирушити назустріч аварам. Доки зібрались та вирушили, минуло кілька днів. Коментіол не марнував їх. Все, що можна було покликати на прю з аварами в Константинополі, на околіях, покликав і звів у два легіони, поставив на чолі одного з них Каста, на чолі другого — Мартіна і повелів вирушити до місця майбутньої січі з аварами — у Філіпополь та Адріанополь. Всіх інших стратегів спровадив .у провінції, наказавши їм сформувати там на обіцяні соліди нові когорти і негайно ж, без будь-яких зволікань, надсилати їх під оруду Каста та Мартіна.
— Вам же, — звернувся до стратегів, котрі йшли до Філіпополя та Адріанополя, — повеліваю: доки я буду в ава.рів та перетрактовуватиму з аварами, зробіть з городів цих неприступні фортеці і стійте там стіною. З когорт, що надходитимуть, формуйте нові легіони і дбайте про їхню ратну спроможність. Кожен день, кожен час використовуйте на це. Я ж постараюся затримати аварів у Анхіалі чи десь-інде, доки ви не зберетеся з силою, і хай допоможе нам бог у наших заходах.
Коментіол обернувся на схід сонця і осінив себе хресним знаменням. Він знав, на що зважується, і тому не без умислу уповав на бога. Воістину правду кажуть бувалі в бувальцях люди: лише той, кому немає чого втрачати, може вважатись на таке. Аби бодай на щось спиратися в своїх сподіванках і мати все-таки під ногами твердь, послав до стратегів, що стоять супроти персів, найдовіренішого з людей своїх, вручивши, йому, крім едикту імператора, ще й власне послання, і в тому посланні разписав становище на сіверських обводах як таке, що межує з катастрофічним.
"Проти нас піднялися авари й слов'яни, — писав, не розтлумачуючи, які слов'яни, і тим зумисне згущав фарби. — На підступах до Константинополя стоїть стотисячне аварське військо, а на Дунаї громадять силу склавини. Вся надія на вас, достойні, і на ваші змужнілі в січах когорти. Шліть негайно, і шліть усе, що можете прислати. На те уповаю, того лише й жду. Запізнення на час може бути непоправним, а на день — катастрофічним. Імператор усвідомлює це і тому зголошується: настав час замирення з персами', шукає лиш пристойних для імперії резонів на таке замирення".
Стратег Комеитіол знав: де-де, а на бородищах із персами давно ждуть замирення, тож не можуть не потішитися, довідавшись про нього, а потішені завжди щедріші. Може, й не набагато, все ж більше пришлють когорт, аніж усі того сподіваються.
Так мислив, будучи в Константинополі, на це покладався й тоді, як вирушав із Константинополя. На путях, що вели до аварів, мусив думати вже про інше: як затримати їх на далеких підступах, що вчинити, аби повірили і раз, і вдруге, і втретє?
Перше, що примітив, доправившись до Анхіала, де таборився вже каган і вірні йому турми: авари не скористалися віллами повержених ромеїв, розбили намети перед собором святого Антонія й живуть у наметах.
Побачення з каганом того дня не відбулося — десь він був, чимось іншим клопотався.
— Тим ліпше, — сказав на те Елпідій і попрохав дозволу в тих, що стояли ближче до кагана, розбити десь неподалік намети та перепочити з путі.
Бачили, по-іншому засвітили очима каганові радники, далебі, сподобалося, що сли візантійські не йдуть у вілли сородичів своїх, уподібнюються їм, аварам, і поселяються в таких, як і в них, житлах.
Доки розбивали намети, та влаштовувались, та перепочивали, спливла ще доба. Авари й далі не кликали.
— Каган відає, що ми імператорські ели, — поцікавилися в радників, — що послані для перетрактацій?
— А так.
— То хотіли б вести вже їх.
— Коли знайде за потрібне, покличе. "На ліпше чи на гірше це?" — засумнівався Елпідій і вдався до свого соратника і стратега Коментіола:
— Що коли Баян затіяв щось лихе і зволікає навмисне, аби сказати потім: "Пізно перетрактовувати, мали раніш прийти"?
— Пусте, — заспокоїв його Коментіол, — набиває ціну собі і тільки. І хай набиває, нам не звикати. Не напрошуйся більше, сиди й мовчи.
— Коли ж не сидиться, стратегу. Може й таке статися: доки ми відсиджуватимемося тут, турми аварські вийдуть до Довгої стіни й постукаються в мідні ворота Августіона.
— Коли до того йтиметься, нас завчасно попередять. Я передбачив це і полишив своїх вивідників на путях. Інше раджу вчинити: повели челяді щедро накрити столи й кликати до трапези тих аварів, що з ними встиг зазнайомитися. Одне, зазнайомимось ближче, а друге, щось вивідаємо під хмелем.
Елпідій пристав на те. І столи накрив щедро, і на гостину запросив тих із оточення каганового, кого знав уже. Та мусив остудити наміри свої і доволі швидко: авари відмовились від гостини.
— Бачив? — і перепуджено, і невдоволено подивився привідця сольства на Коментіола. — Вони таки щось затівають або ж затіяли вже і ждуть слушного часу, аби погнати нас, яко приблудних псів. Треба йти і домагатися зустрічі а каганом.
— Тільки не сьогодні, Елпідію. Раз накрив столи, сідай і трапезуй, в усякім разі, роби вигляд, ніби не журишся тим, що не кличе. Гадаю, саме цим і зломимо його рано чи пізно.
Більше не зважав уже на нидіння сла. Зняв із себе парадне вбрання, облачився в звичайне та й засів за трапезу. Одного дня пив, та веселився, та ходив стійбищем аварським чи вулицями Анхіала і другого теж. Здавалось, і не зважав на те, що ходить між супостатів. Одних лише запрошував поділити з ним застілля, з іншими й ділив його. Аж поки не нагадали:
— Завтра будьте в кагана, — сказали. — Воліє вислухати вас, ромейських слів.
Коментіол був, мабуть, неабияк запухлий з перепою, каган не на Елпідія, на нього дивився та й дивився.
— Сказали мені, що ти імператорський стратег?
— Істину сказали.
— І разом з тим — сол?
— О ні, достойний привідцю, не разом з тим. Нині тільки сол.
— Чому ж так? Чому не з легіонами вийшов супроти мене?
Чув, зловтішається Баян, а проте не став відповідати тим же. Прикинув у думці, чим завершиться ромейське сольство до аварів, коли дасть серцю волю, і визнав за доцільне звести на жарт.
— Бо багацько нас, стратегів, у імператора, а легіонів обмаль.
Каган сприйняв те по-своєму й прибрав збадьорливовеселого вигляду.
— Оце подобається мені. Присяйбіг, чи не вперше зустрічаю сла, котрий не приховує істини. Повідай тоді, муже достойний, з чим прийшов до нас?
Коментіол не переставав удавати з себе добродушного.
— Та все з тим же. Василеве засмучений незгодою між імперією та аварами і хоче знати, чому це сталося, як могло статися? Он скільки літ жили у злагоді і взаємній вигоді, скількох супостатів угомонили, єднаючи сили. Тепер — розбрат, каган підняв турми й повів їх супроти повелителя та благодійника свого, імператора Візантії. Чому так?
Ті, що знали Коментіла, знали й те, що у велеречивості йому не відмовиш. Коли не спиняти, говоритиме й говоритиме. Та за сим разом і він змушений був умовкнути: каганові не сподобалося щось у речах його.
— А імператор не відає, чому стався разбрат?
— До нього всяке доходить, — ухилився Коментіол і не став казати те, чого ждав Баян. — Тому й прислав пас, слів своїх, аби почули причину розбрату із уст твоїх.
— Міг би й не слати, коли так. Елпідій завважив: Коментіол завагався, пора прийти на виручку, і не забарився подати голос.
— Мій радник і содруг у ділах сольських не все сказав тобі, привідцю. Ми не лише затим стали перед твої очі, одбираємо в тебе час, аби узнати причину розбрату. Нас прислано сюди покласти край незгодам і походу, що його спричинили незгоди. Ну, а хто ж, маючи таку значиму повинність, починає розмову з кінця? Мусимо знати передусім причину розбрату.
Баян усе ще ворохобився, видно було, тісно йому в його великоханському кріслі.
— Коли дбаєте про мир із пами і волієте вести про те перетрактації, — карбував слово по слову, — підіть спершу до свого імператора та запитайте, доки він збиткуватиметься над нами найбезсоромнішим чином. Чи ми не перетрактовували вже, і не раз, чи не укладали ряд на мир і злагоду? А де те, про що ви клялися на хресті? Чому щораз відступаєте від обіцяного? Юстин Другий хоч одвертий був. Той так і сказав: "Радійте з того, що живете на нашій землі, і не податі ждіть від нас, а лиш того, що дають всякому рабу за вірну службу". Тиверій же та Маврикій обіцяли одне, а чинили зовсім інше. І колись, і нині. Допоки буде те? Про які перетрактації^ може йти річ, коли ви — клятвопорушники? Хто ходив на склавинів, коли ті вдерлися в землі імперії стотисячною раттю і пройшли з мечем та вогнем до самої Фессалоніки? Хто примусив їх кидати нахапане й забиратись восвоясі? Ми, авари. А чим одплатила нам за те імперія? Не лише обіцяних ста тисяч, вісімдесяти не платить уже котре літо. Що лишається робити нам, аварам, коли з нами поводяться, яко з останніми рабами? А одне: прийти і взяти своє силою.
— Достойний! — видно було, Елпідія не злякали, навпаки, потішили каганові резони, і він не лише сам подався наперед — руку простягнув, гейби для братання. — Коли оце і всієї незгоди, то чи варто нам ламати один об одного сулиці? Імперія в великій скруті, це правда, фіск її добряче спорожнів, та не настільки, щоб не сплатити якихось сто тисяч.
— Не сто, а триста! Ви уже трете літо водите нас за ніс.
— Хай і триста. Імперія он яка, знайде де взяти.
— Великий воїне! — вихопився зі словом і Коментіол. — Коли ти повірив мені раз, повір і вдруге: злагода можлива. Чи імператор не зрозуміє, коли прийду і скажу йому: дотримаймо обіцяного — і січі з аварами буде покладено край. А ще таке скажу: на виправу супроти них піде удвічі, а то й утричі більше, аніж на мир. Сплачуймо обіцяне — і по всьому.
— Мали б раніш мислити так.
— Мали б, та що вдієш, коли клопотів он скільки, а імператор один. Все сподівався, що якось буде. Настане мир із персами — об'являться соліди, а об'являться соліди — і з аварами розплатиться. Коли ж зайшло на січу, тепер інакше мислитиме, присяйбіг. Яко один із слів його, пропоную перервати перетрактації на той час, доки я їздитиму та умовлятиму імператора. Запевняю тебе, достойний, цією домовленістю покладемо край незлагодам. Раз і назавжди.
— Домовленість була вже. Нам не домовленість — соліди най шле передусім.
— Так розумію, так і скажу.