Підпливши, схопився я за ту лутку і занурив руку у воду, мацаючи. Рука вільно пройшла у вікно: шибки вже були повибивані. Все гаразд. Я крутнув головою в бік човна. Ех, жаль, що Павлуша, здається, не бачить. Ну нічого, він побачить, коли я вирину і передаватиму бабі Мокрині те, за чим вона плаче. Побачить!
Я трохи сіпнувся вгору, хапнув повні груди повітря і пірнув.
Пропливаючи крізь вікно, я зачепився за щось ногою і вже думав, що застряв. Щосили шарпонув ногу — відпустило. Гребнув руками і виринув уже в хаті. Розплющив очі і враз побачив у кутку ікону. Так, так — побачив! Бо перед нею горіла лампадка... Мені спершу навіть не здалося це дивним. Я зробив два-три рухи і опинився біля ікони. Засунув за неї руку і намацав якийсь невеличкий довгастий пакуночок. Вихопив — і назад до вікна. Пірнув — і враз ударився об щось головою, руки наштовхнулися на якусь перепону. Я став похапливо руками намацувати прохід. У вікні щось застряло. Мені забракло повітря, і я виринув. Знову пірнув і знову не міг пробитися. Виринувши, спробував намацати і відштовхнути ногою те, що заважало. Я гатив ногою щосили, але марно. Вікно завалило чимось великим і важезним. Чи то я зрушив його ногою, коли зачепився, чи вода піднесла — хтозна. Я сіртонувся крізь прочинені сінешні двері до вхідних — вони були замкнені. Мало того, я намацав, що вони були ще й підперті зсередини якимись колодами, — мабуть, баба Мокрина думала врятуватися так од води... Я поплив назад у хату. Друге вікно було загороджено шафою: чи то вода її сюди посунула, чи знову ж таки сама баба — невідомо. Більше вікон не було. Хата в баби Мокрини стара, на два вікна, тісна й незручна. Тому-то дочки й будували кам'яницю — для себе.
Мокрий одяг тягнув донизу, важко було триматися на воді, давався взнаки і мій марш-кидок на велосипеді до військового табору. Я вхопився за електричний дріт з лампочкою, що звисав зі стелі посеред хати.
Дихати було важко.
І раптом я зрозумів увесь жах свого становища. Я висів на електричній дротині майже під самісінькою стелею у затопленій хаті, а вода все прибувала. У тремтливому світлі лампадки я бачив, як хлюпоче вона попід стінами, здавалося, з кожною миттю все вище й вище. Оно вже хвильки зачіпають, підгойдують лампадку. І тільки тепер я розчовпав, як незбагненно дивно виглядає ця лампадка, що горить у кутку перед іконою. Як не згасла у тому шалі стихії ця маленька крапелька світла? То було якесь диво!.. А може... А може, це справді диво? Може... Тут я вперше придивився до ікони й побачив... Бога. Він зорив на мене з кутка великими круглими чорними очима — спокійно і строго. Здавалося, він стоїть у воді по груди і вода ворушиться, хлюпоче біля його грудей від того, що він дихає.
Це було так страшно, що я відчув, як у мене здіймається догори чуб.
Спав на думку піп Ґоґа, його таємничі слова: "Темна вода во облацех...", які я ніяк не міг зрозуміти, хоч явно відчував у них осуд і докір. Згадав і бабу Мокрину, і її прокльони на свою адресу. Темна вода... Вода... От вона— вода...
"Отже, є-таки на світі Бог і це він карає мене, — з жахом подумав я. — І зараз мені буде кінець. Бо ніхто ж не знає, що я пірнув сюди. Вони возяться там з тою коровою, і ніхто не бачив. Зараз вода підніметься до стелі, заповнить усю хату, я булькну, захлинуся, і все...
Але я не хочу вмирати! Не хочу! Я хочу жити! Хочу кататися на велосипеді, грати в футбола, їсти морозиво крем-брюле. Я рвонувся до вікна і пірнув. І несамовито, з усієї сили запрацював руками, намагаючись пробитися крізь вікно. Я вовтузився під водою доти, поки відчув: ще тільки одна мить — і я захлинуся. Тоді я виринув. Розплющивши очі, встиг іще побачити, як востаннє блимнув і згас вогник лампадки. Своїм пірнанням я здійняв хвильки, і вони перекинули лампадку. Суцільна непроникна темрява огорнула мене. Я борсався у воді, як сліпе кошеня. Сил ставало дедалі менше. Я почав ковтати воду і захлинатися. Невимовний жах охопив мене. Невже це кінець?! Не хочу! Не хочу! Не хо.. .о.. .о!.. Я закричав. І сам почув, яким здавленим і безсилим був той крик. Так кричать крізь сон, коли душать кошмари. А може, це й справді лише кошмар, може, це все сниться? І я зараз прокинуся, побачу сонце, що світить у вікно, і почую...
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ. "Давай руку!" Я знову з ним. Що було за іконою
— Яво! Яво! Яво! Де ти? Яво! То був голос... Павлуші.
Я не одразу збагнув, що це насправді. Мені спершу здалося, що то мені мариться. Але враз я побачив тоненьку смужку світла. То світилася вузенька шпарина вільного над водою повітря у сінешніх дверях. Ой! Там же в сінях у стелі хід на горище! Як я раніше не розшолопав! Із останніх сил, ковтаючи воду і захлинаючись, я сіртонувся туди. Світло ліхтарика засліпило мене, і я нічого не бачив. Тільки чув Павлушин голос:
— Давай руку! Давай руку!
Я важко звів над водою руку і відчув, як її цупко схопила його рука. І лише тепер я зміг віддихатися. Я дихав, як паровоз. Я дихав так, як може дихати тільки людина, яку щойно витягай з води. Я ковтав повітря одразу цілими кубометрами, жадібно, ненаситно, ковтав і не міг наковтатися.
Павлуша мовчав. Він тільки міцно стискав мою руку. А я стискав його руку. І міцнішого, палкішого рукостискання не було в моєму житті.
Коли я трохи відсапався і очі мої звикли до світла, я роздивився навколо. Драбини на горище не було, — певно, знесла вода чи баба кудись затягла. Отже, сам би я тут не виліз ніколи. Павлуша почав потроху підтягати мене вгору. Але я так знесилів, що не міг видряпатись і весь час сповзав назад у воду.
— Нічого, нічого, зараз... Усе буде гаразд! Ще трошки! Отак! О! О! Ох! — заспокоював мене Павлуша, крекчучи від натуги. Та йому довелося добряче-таки помучитися, поки я одірвався нарешті од води і перевалився, як лантух, на горище.
Якийсь час ми лежали поруч, відсапуючись. Тоді я поклав йому руку на плече і сказав, затинаючись:
— Спасибі, с-старий!.. Я вже думав, що капець... От вталапався...
— А я бачу, що ти пірнув... Потім бачу — тебе нема... Мало чого, думаю.. .і — на горище... — Павлуша на хвилину примовк. — Знаєш, я як побачив, що ти пірнув — здивувався страх... Я саме про тебе подумав — де ти є... А ти тут... Я тебе шукав, знаєш... Думав, щоб разом по човна... Але ти десь...
Я засміявся. Мабуть, йому дивно стало, що я засміявся. Бо нічого смішного він не сказав. Але я засміявся. Від радості. Він шукав мене! Він шукав мене! Чуєте! Друзяка мій дорогий! Як я міг думати, що ми назавжди посварилися? Як? Та хіба можу я посваритися з ним назавжди! Та він же Павлуша!.. Павлуша!
Ні, йому не стало дивно, що я засміявся. Бо раптом він сам засміявся. Він усе зрозумів.
Ми лежали й сміялися.
І хоч мокрі штани й сорочка, противнючо обліпивши моє тіло, страшенно холодили, мені було так тепло, так хороше, як, здається, ніколи.
Як добре жити на світі, коли тебе врятував од смерті твій друг!
Ех, Павлушо, Павлушо! Який ти молодчина, що мене врятував! Прощаю тобі все: і твою зраду, і твоє малювання, і твої слова, образливі для мене, і те, що Гребс-нючку захищав, як я її грудкою по спідниці вцілив, і те, що ти не дальтонік... Прощаю! То все не твоя вина. То все тая... ну, не буду! Не буду! Навіть у думках не буду! Хоч цілуйся з нею, я в той бік навіть і не гляну. Одвернуся. Бо головне мені, що ти отакий-о хлопець! І немає для мене в цілому світі кращого друга. Я б поцілував тебе навіть зараз, та не цілуються хлопці між собою, не заведено.
Чи розумієш ти все, що я думаю? Та, мабуть, розумієш. Я по сміху твоєму відчуваю, по тому, як ти дихаєш навіть. Я ж тебе так знаю, як ніхто в світі, як мати рідна не знає. Нарешті ми пересміялися і Павлуша сказав:
— А ти таки молодець. Я не знаю, чи наважився б отак пірнути у вікно... Це ж загинути — дев'яносто шансів із ста. І чи варто було? Що вона там за іконою могла ховати? Ну, гроші... Ну, облігації трипроцентні... Та хай вони горять синім полум'ям, щоб через них головою накладати. Правда? Дідько з ними!
Ух ти! А я ж зовсім забув про той довгастий пакуночок. Я рвучко мацнув себе за кишеню. Є! Коли я ото держався за лампочку, я засунув отой пакуночок у задню кишеню штанів, ще й на ґудзика застебнув — щоб не вислизнуло. Не міг же я його кинути, якщо по нього сюди поліз. А в руді він мені заважав.
Ой-йой! Як там облігації або гроші, то, може, з них уже каша у воді розкисла. Ану треба глянути! Розстебнувши ґудзика і відстовбурчивши кишеню, я обережно витяг пакуночок.
— Та ти що — таки дістав? — здивовано вигукнув Павлуша. То ж він був певен, що я не дістав, і заспокоював мене: "Дідько з ним! Хай горить синім полум'ям!" А воно, бач... Мені було страшенно приємне його здивування. Навіть кров у голову вдарила. Вже тільки заради цього варто було пірнути і зазнати всіх отих прикрощів. Кращої похвали, ніж це Павлушине здивування, для мене не було.
Але скромність не дозволила показати, що мені приємно. І я сказав: "Та!" — і махнув рукою, — мовляв, що ж тут такого?
— Ану, присвіти ліхтариком, — попросив я Павлушу і почав обережно розгортати пакуночок — газету, в яку було щось загорнуто. Мокра стара газета не стільки розгорталася, скільки відпадала м'якими, невагомими клаптями. Нарешті газета чи то розгорнулась, чи то розпалася — і ми побачили скручені руркою якісь папери, пописані олівцем. Я схилився нижче і прочитав на згині: "...знову в бій. Бережи донечок наших і себе. Цілую. Михайло..."
Я підвів очі на Павлушу. Павлуша теж уже встиг прочитати і хитнув головою.
То були листи. Фронтові солдатські трикутники. То були листи з фронту чоловіка баби Мокрини, що загинув, визволяючи Прагу, в останній день війни, в День Перемоги, дев'ятого травня сорок п'ятого року. Скільки минуло відтоді, а в селі й досі часто згадували про цю незвичайну, таку, як казав мій дід, нефортунну загибель дядька Михайла Деркача. Розповідали, що то був дуже веселий, дотепний, дуже хороший чоловік. І завзятущий садівник. То він насадив цей багатий сад перед війною, так і не скуштувавши його плодів. А тепер деякі дерева вже й повсихали...
І те, що я мало не втопився, саме рятуючи фронтові листи дядька Михайла, який загинув в останній день війни, і те, що зараз отам, попід хатою, саме солдати рятували людей, худобу і майно, — все це набуло для мене якогось особливого змісту.