"справжньої постановки самокритики"? Скажіть, будь ласка, який науковий співробітник! Яка самозакоханість!.. Ну, це вже занадто! Ми не припустимо, щоб різні шпінгалети морочили нам голову своєю демагогією.
— Товариші! — ще раз скрикнув товариш Лайтер.— Я тільки хочу дещо сказати про членів нашого комосередку... Я...
Авдиторія ще більше зашуміла. В кожному прокинувся бойовий дух, коли так можна висловитись, "більшовицького старогвардійця", і кожному хотілось підскочити до трибуни і скрикнути: "Досить нам меншовицьких промов"!
— Товариші! — востаннє скрикнув товариш Лайтер.— Я... я... я... ми... ми... ми...
Але даремно: тайфун бушував! Тоді Методій Кирилович зробив знак рукою, і тайфун зник. Методій Кирилович звернувся до товариша Лайтера з милою, батьківською усмішкою:
— Як бачите, товаришу Лайтер, авдиторія вас не хоче слухати. Я тут зовсім ні при чому. Очевидно, ваші ідеї користуються в масі поспіхом.
Товариш Лайтер знизив очі (йому, очевидно, було ніяково за свої ухили і за провал своїх ідей в масі), і сів на своє попереднє місце.
— Хто ще хоче взяти слово? — сказав Методій Кирилович.
Іван Іванович відчув, що тепер якраз прийшла черга за ним. Саме тепер і він мусить виступити і показати свій ораторський хист в боротьбі з місцевою опозицією.
— Я прошу! — сказав мій герой і, побідно ступаючи, зійшов на. трибуну.
Мій рішучий і симпатичний герой положив свій портфель на портфель головного начальника, протер свої окуляри білосніжною хусткою й почав:
— Дорогі товариші! Наш друг, товариш Лайтер, хоче взяти на себе роль місіонера і проповідувати свої сумнівні і, як ви бачили, безгрунтовні ідеї в тій країні, яка ніколи не була християнською — еріscohpus in partibus. Ви розумієте?..
Тут Іван Іванович, як і його начальник, налив з графина води і побідно подивився поверх окулярів на авдиторію: мовляв, єхидний початок?
— Ловко! — пронісся шум похвали по авдиторії.
— Але,— продовжував мій герой,— ми таких місіонерів не приймаємо!.. (Голоси: "Правильно! Правильно!"). Попередній оратор, себто товариш Лайтер, багато розпинався з цієї трибуни, запевняючи нас, що самокритика нам не потрібна, що самокритика загальмує наш господарчий процес, що і т. д. і т. п. А я от говорю — нічого подібного! Вона не може загальмувати господарчий процес! (Голоси: "Правильно! Правильно"!). Хто повірить товаришу Лайтеру? Ну, скажіть мені: хто йому повірить?
— Ніхто! — скрикнуло одразу кілька голосів.
— Цілком справедливо: ніхто! Тисячу разів — ніхто! (Мій герой вже входив в азарт). Ми всі пам'ятаємо, як важко нам було завоювати диктатуру пролетаріату, скільки ми крови пролили на полях громадянської війни, скільки наших дорогих товаришів розстріляно в контррозвідці, і ми не можемо мовчати і не сказати товаришу Лайтеру: "уберіть, будь ласка, ваші сумнівні руки від досягнень пролетаріату і не морочте нам голови!" Ви хочете розколоти партію, але це вам не вдасться. Ви хочете... але — досить! Досить!...
Тут Іван Іванович раптом взявся за серце і сказав, що він не може скінчити своєї промови, бо боїться "за розрив серця". Авдиторія покрила Івана Івановича гучними і вдячними оплесками. Видно було, що товариш Лайтер і справді помилився: осередок був цілком ідеологічно витриманий.
Після Івана Івановича ще виступали промовці, але все вже було ясно, і тому Методій Кирилович закрив зібрання.
Комосередок повалив на вулицю. Дощик в цей час ущух і над городом мовчазно стояли важкі осінні хмари.
...— Ну, як я його? Добре? — спитав Іван Іванович.
— Ти сьогодні прекрасно говорив,— сказала Марфа Галактіонівна.— Мар'я Івановна прямо захоплена твоєю промовою.
— Шкода тільки, що мені серце не дає розійтися! — зідхнув мій герой.— Тепер я цілком переконаний, що маю ораторський хист. Цілком!
V
І от мої симпатичні герої увійшли вже в свою кватиру, також і про те, як може звичайний випадок наробити багато неприємностей.
І от мої симпатичні герої увійшли вже в свою кватиру. Всюди зразковий порядок і все на своєму місць Явдоха порається у кухні біля помийного корита, мадмуазель Люсі вишиває сорочку своєму майбутньому нареченому. Діти уже сплять безм'ятежним сном.
— Ти не пам'ятаєш,— спитав Іван Іванович,— мені не подавали на зібранні записок?
— Здається, ні! — сказала Марфа Галактіонівна. Мій цілком задоволений герой одсунув од себе чашку з чаєм і взяв портфель.
— А все-таки подивимось! — сказав він.— Може, я так захопився, що й не помітив, як укинув якось.
Іван Іванович поліз у теку і почав там ритись. Рився він не довго, бо раптом натрапив на якийсь документ. Він витяг його.
— В чому справа? — сказав Іван Іванович і зблід.
— Що ти там найшов, Жане? — спитала Марфа Галактіонівна.
Іван Іванович подивився на дружину розгубленими очима й передав їй документ. Марфа Галактіонівна вихопила із рук Івана Івановича вищезгаданий таємний документ і теж зблідла.
— Як ти гадаєш,— спитав Іван Іванович.— Що це значить?
— Не розумію! — розвела руками Марфа Галактіонівна.
— Чи не підсунув хтось нарочито... з метою скомпрометувати мене? Як ти гадаєш?
Марфа Галактіонівна уважно подивилась на стелю: вона думала. Вона довго думала і нарешті сказала:
— Все можливо... — сказала вона.— Я знаю: у тебе багато ворогів.
— Що ти кажеш, Галакточко! — скрикнув Іван Іванович.— У мене багато ворогів? Чого ж ти мені раніш про це не говорила?
— Я не хотіла тебе турбувати! — зідхнула Марфа Галактіонівна.— Навіщо про це говорити, коли в тебе й так погане серце!
— Хто ж ті вороги? — знову скрикнув Іван Іванович.
— Я не знаю! — зідхнула Марфа Галактіонівна.— Як я їх можу знати, коли вони таємні.
Іван Іванович в розпуці схопився руками за своє волосся й похилився на стіл.
Проте він мав рацію: документ, що його хтось підсунув у його портфель, і справді був страшний документ. Це була хоч, може, й легальна, але, на жаль, ще не оголошена стенограма якогось пленуму ЦК. Це була, можливо, зовсім не таємна, а можливо, й цілком таємна книжечка, бо мій герой її, на жаль, зовсім не читав, а прочитати зараз (та ще й всю!) він ніяк не міг. Як нарочито, в цей момент за вікном знову побіг дрібний осінній дощик, і здавалося уже Івану Івановичу, що й справді в нашому житті є місце для мінору і що не завжди однаково світить електрика: іноді бадьорим радісним світлом ідеологічно витриманого куточка, а іноді трохи інакше.
— Ну, так що ж робити? — спитав Іван Іванович підстреленим голосом.
— Очевидно, треба цю книжечку негайно спалити — і квит! — сказала Марфа Галактіонівна.
— Спалити? А ти певна, що її не нарочито підложено мені? А що як спитають, де я її дів?.. Може, однести її Семену Яковичу?
— І це не діло! — сказала Марфа Галактіонівна.— Знову ж таки спитають, де ти її взяв?
— Боже мій! — простогнав мій герой.— Що мені робити! Марфа Галактіонівна теж не знала, що робити. Чого тільки вона не передумала в цей момент. Але проклятий документ загадково маячів на столі і розгадки не видно було.
Але от раптом почало вияснятись, і Марфа Галактіонівна скрикнула.
— Я вже знаю! — скрикнула вона.— Це непорозуміння!
— Що ти хочеш сказати? — з полегшенням зідхнув Іван Іванович.
— Я хочу спитати тебе: де лежав твій портфель? Здається, на портфелі Семена Яковича?
Іван Іванович приложив пальця до своїх уст і задумався.
— Здається,— сказав він,— здається, на портфелі Семена Яковича.
— Ну й от! Так знай же: цей документ положив у твій портфель не хто інший, як Семен Якович, і положив зовсім випадково.
— Як так випадково? — не зрозумів Іван Іванович.
— А так! Я пам'ятаю, він щось виймав зі свого портфеля, і, очевидно, саме цю книжечку. Він, мабуть, хотів нею ілюструвати свою промову, але потім передумав і положив її... та уже не в свій портфель, а випадково — в твій!
— Геніальна ідея! — скрикнув Іван Іванович.— Ти, голубко, їй-богу, як Шерлок Холмс... Тільки як його спитати?
— Ну, це просто,— сказала Марфа Галактіонівна.— Іди зараз до телефону і поцікався, чи не загубив він чогось із свого портфеля.
Мій герой схопивсь зі свого стільця й побіг до кабінету. Чути було, як він нервово взяв рурку і чітко сказав:
— Сорок ноль два... Не вільно?.. Фу!.. Чорт!..
Чути було, як він знову сказав: "4002", але знову було не вільно. І так до трьох разів. На четвертий раз Івана Івановича сполучили з Семеном Яковичем, а за дві хвилини мій герой вже вскочив до їдальні.
— Ти не помилилась! — скрикнув він і схопив в свої обійми свою симпатичну й догадливу дружину.— Ти не помилилась! Семен Якович випадково положив цей документ у мій портфель!
Марфа Галактіонівна надзвичайно раділа такому щасливому кінцю і запропонувала навіть Івану Івановичу повечеряти з вірменською.
І от Іван Іванович вже лежить на своїй сюрпризній ліжниці і читає останній номер "Правды". З радіорупора чути оркестр якоїсь оперетки, а з кухні чути, як Явдоха порається біля помийного корита.
Марфа Галактіонівна зняла спідницю й залишилась в панталонах. Вона підійшла до дверей в дитячу спальню і сказала:
— Ессоutez! Передайте мені, будь ласка, ночний горщик.
— Avec plaisir, madame,— сказала мадмуазель Люсі і передала сосуд.
Потім мадмуазель Люсі пішла до дитячих колисок, де вже спали безм'ятежним сном Май і Фіалка, а Марфа Галактіонівна полізла на сюрпризну ліжницю й посунула Івана Івановича до стіни своїм шикарним торсом.
...— Ну, а все ж таки,— сказала вона.— Чим же соціалізм відрізняється від комунізму... Конкретно?
— Боже мій! Я ж тобі вже говорив,— сказав Іван Іванович,— комунізм — це вища, так би мовити, ідеальна суспільна форма.
Марфа Галактіонівна . широко позіхнула й погасила електрику. Скоро в кімнаті чути було легенький храп. За вікном мжичив осінній дощик мажорного сезону. Після трагічної події з вищеназваним документом Івану Івановичу снились поля і м'яко-бірюзове небо, де прекрасні горизонти тривожать душу тією легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізму, а зовсім навпаки: ласкає радісним спокоєм мажорно-монументального реалізму.
VI
Чим же треба кінчити, а також і про те, що ж не дає авторові скінчити негайно.
Чим же треба кінчати? Кінчати, очевидно, прийдеться не сном Івана Івановича (хай він собі спить на здоров'я), а описом такого трагічного фіналу, що все-таки звалився на зовсім і ніяк невинну голову мойого ідеологічно витриманого героя.
Правда, славетний винахід (про нього далі, це саме той винахід, що зробив ім'я Івана Івановича безсмертним!) примушує автора написати ще невеликий розділ, але, по-перше, цей передостанній розділ є, так би мовити, розділ не обов'язковий (нетерплячий читач може його й не читати), а, по-друге, великим злочином було б обминути те, чого обминути ніяк не можна.
Отже, після осени прийшла, як і треба було чекати, зима.
Морози були люті, але мій герой самовіддано томився в духоті: його будинок, що на вулиці Томаса Мора, викликав на "соціалістичне змагання" (так саме і написано в домкомівських книжках) будинок, що на вулиці Щукина, і тому не можна було "підкачати" навіть в сенсі опалення: кожний із будинків доводив, що він тепліший за свого супротивника і що він не тільки уміє боротись з буржуазією, але й з природою з поспіхом сперечається.