Вир

Григорій Тютюнник

Сторінка 73 з 106

Природа входила в нього духом коріння, чистотою небесної синяви, бентежила хліборобське серце. Якою ж ви силою володієте, сині небесні потоки, ви, білі хмари, і ти, пахуча земле, що з одного робиш звіра, а з другого голуба? Отже, є в тобі таємні чари? А хмари біліли, і гомоніли сині потоки: "Справедлива душа чарується небом і землею, а чорна — смертю". Дорош і справді чарувався небом і землею і думав, дибаючи понад Ташанню:

"Невже ж я тут і все бачу після того, як по мені проскреготіла машина війни?"

Сині потоки лилися, і Ташань кипіла під вітром. Верби сплакували листям, і золоті сльози гнало за водою. Комиші кошлатились, і здавалося, що в їхній таємничості хтось живе. Дорош розгорнув їх руками, вийшов на берег річки і сів на пеньку. Тепер його ніхто не бачив, бо він. був сам на сам із річкою. Коло нього, затоплений у воду, стояв човен, лежало поламане весло. На сучку верби висів прогнилий ятір. Забуте, покинуте місце. Давно сюди не ступала людська нога. Тільки сині потоки поміж комишами та зелене латаття підняло на вітер вуха. Скоро воно осяде на дно, відімре — і чи не тому так нашорошило вуха, щоб наслухатися востаннє вічної думи комишів? Латаття осяде, і річка очиститься, — але чи очиститься людська совість від звірячого паскудства і коли ж настане такий час?

Вода світила на Дороша лагідністю, виколисувала милість до всього живого. З комишевої затоки ви-пливла дика качка з каченятами, і вони шульпотіли собі та перекахкувалися, живлячись, чим дарувала природа, а Дорош шепотів: "Пливіть. Я вам нічого поганого не зроблю".

І коли стара качка закричала щось по-своєму і всі діти опливлися докупи та звели одне до одного дзьобики і загомоніли, — Дорош відчув, як щось давонуло за горло. Може, то одвалився з душі камінь війни і захльоснуло його людською радістю, що стріляний, пропахлий смертями воїн потер рукою щемлячі очі над тихою пустельною рікою. "Ну, так я зовсім розкисну, — усміхнувся Дорош. — Мені потрібне тверде серце".

Він вийшов із комишів, як із зеленого храму, до якого ходив на сповідь. Там він залишив свою ніжність, і якщо він залишиться живим і повернеться, — він візьме її назад у зеленого бога.

Комиші з тихим шумом затворили за ним пахучі двері, і він знову став тим Дорошем, яким був, і небо вже не слало йому синіх потоків, а земля палила очі чорним попелом. На колгоспному дворі він знайшов того попелу цілі купи. Вітер кіптюжив і дмухався ним. Конюшня, корівники — все спалено. Обвугліли стовпи, як пам'ятники печалі. Жах, мовчазність, пустеля. Дорош обкульгав згарище, сів з невітряної сторони на якийсь шурпак і зняв кашкет. "Де ж ти починаєшся і де кінчаєшся, людське глупство? Для кого ж ми грудьми закривали землю? Невже самі люди, що це творили, пустили з вітром і димом?" Він все нижче схиляв голову, і в грудях у нього щось рвалося і боліло. Попіл присипав плечі і руки.

До Дороша підійшла людина і стала поряд. Він не піднімав очей і бачив лише латані чоботи в попелі.

— Хто спалив колгосп? — запитав Дорош. Чоботи переступили з місця на місце.

— Хто палив, питаю? — зірвався Дорош і побачив перед собою старого в кожусі, що тремтів плечима і розмазував шапкою попіл на обличчі.

— Валентине Павловичу... Товаришу Дорош. Звиніть. Не догледів я...

— Та хто ж ти? — доступився Дорош і насилу " розпізнав завгоспа Григора Тетерю. Колись цей старий був чистун, акуратист, вуса підстрижені, сорочка чиста, борода і шия підголені. Тепер же стояв брудний, обірваний чоловік, зсутулений горем. За цих кілька місяців у нього відросла борода, запали очі, загострились вилиці. Вдень і вночі вештався він згарищем і виколупував із попелу то відро, то решето або просто сідав на землю і розплутував якісь вірьовки, говорив сам із собою. Люди і домашні вирішили, що він з'їхав з глузду, і не чіпали старого.

Тепер, стоячи перед Дорошем, від плакав, витираючи шапкою червоні, без вій очі, довго нічого не міг сказати, крім: "Простіть, не догледів. Що ж, я знаю. Я винний".

Дорош відвів його від згарища, посадив між вербами:

— Розказуйте, як було.

— А як? Налетіла залужанська махновщина, стала зерно із засіків гребти. Я ключів не давав, кажу — по списках треба, бо це зерно колгоспне і за нього треба відчитуватися. Вони ж — в морду, ключі забрали, і все по-своєму. Потім стали реманент розтягати. Василь Кир, Латочка, Павло Гречаний не хотіли давати. Зчинилась бійка. Троянівці залужан розігнали. Тоді вони прийшли вночі і запалили.

— Хто — вони?

— Звісно хто. Джмелі.

Дорош здивовано змахнув бровами вгору:

— Як? Ми ж Северина заарештували?

— Утік. Ще й два брати-вовкодави об'явилися. Так що знову цілим роєм. Не з одного тепер кишки випустять.

Дорош обіперся на палицю, встав із пенька, зарядив пістолет. Серце вицідило на щоки лютливу блідість.

— Валентине Павловичу, не гарячіться, — схопив його за руку Тетеря. — А давайте так робити, наче нічого й не було. Бо ось послухайте, що я вам скажу. Джмелі посідали на хургон і покотили на хутори. Повернуться вночі, заховають награбоване і почнуть пиячити. Тоді ви їх і накриєте. В мене є такі люди, що дадуть знати, коли і куди йти. Джмелі вооружоні і не боягузи, так що будьте обережні.

Десь близько бухнув постріл, і відлуння крикнуло над Ташанню. Дорош напружився, як птиця. Григір Тетеря пробубонів:

— Чуєте?

Ще два рази бабахнуло, і кулі потягли дзвенячу струну в луги.

— О, знову. Пропав чоловік, їй-бо, пропав... То ж Окрім Горобець дома в побувальцях, так замість того щоб сісти та з жінкою поговорити, так вивів дітей у берег і — чуєте — вчить їх стріляти. А там же дітлахів! Кожному по одному патронові — і то треба цілу торбину. О, чуєте? Здурів. Потерявся умом. Тьху, — плювався Тетеря.

Дорош сказав суворо:

— Добре робить, що вчить. Ви теж гав не ловіть. Джмелі, бачите, як запаслись тими цяцьками! А у вас що? Вила та лопати? Дивіться, старики, не проморгайте! Нас тут не буде, доведеться самих себе захищати.

— А ти, Валентине Павловичу, не обижайся. У нас теж є дещо приховано. Можем і тобі позичити, як хочеш.

— От тобі й старий, — розвеселився Дорош. — Ну, артист. Ніколи б не подумав.

— Це я так, прикидаюсь дурнуватим, — зашепотів старий. — З дурнуватого який спрос? Скажу вам, що за розпорядженням Оксена можу видати для твоїх хлопців чого хочеш з їстівного. Ну, а остальне — воно не видається, бо й самим здасться. Ага, ось що. Ти тут зборів не збирай, мітингу не скликай, бо люди тепер затаїлися, на мітинг не підуть. Вони й так не знають, що робити. Нам тепер у хитрість треба перекидатися. Сам чуєш — гуркотить, от-от до нас припожалує. І ви, хлопці, теж швидше вискакуйте, а то коли б вас не зачинили.

— Заради пораненого товариша зупинилися. Вночі вирушимо.

— Отак і добре. Так іди собі, а ввечері все зробиться.

Дорош повернувся до Вихорів, поснідав і ліг у хліві на сіні. Він багато ходив, нога натрудилася і тепер боліла.

Прибігла Орися, принесла подушку:

— А знаєте, я вас вперше не пізнала, — щебетнула, збиваючи подушку. — А тепер уже знаю: ви колись так кумедно в район на коні їхали, — засміялася Орися, і її очі бризнули тамою веселістю, щоки так вайнялися збентеженою дівочою кров'ю, що Дорош теж посміхнувся і подумав: "Їй материнства хочеться, дитинку колихати, а тут чорне лихо землю рве".

— Оддихайте. Може, й мого хтось отак припантруе... — і, затулившись рукавом, пішла з хліва.

Молодиця намочила в ночвах білизну бійців, заходилася прати. Білизна була чорна, пахла землею, димами, і в Орисі стискалось серце, коли вона принюхувалась до неї. Увесь день їй пахло гарячою Тимковою спиною, його махорковими губами, чорним баранячим чубом, яблуневою постіллю, і вона покинула прання, прокралася в комору і довго стояла в куточку, притисши до розпашілого обличчя Тимків картуз, що пах полиневими степовими ночами, гарячим диханням коханого. Сонячний пил просівався крізь комірне віконце, і вона, притисши картуз до серця, стояла в тому пилу золота, як богородиця, і молилася:

— Боже, якщо ти єсть, захисти і заступи його, не дай кровинці капнути на землю, а краще виціди мою по крапці, бо я хочу, щоб він жив. Боже, прошу тебе...

Вона впала головою на скриню і заплакала. Потім обережно повісила картуз, витерла фартухом сльози і вийшла з ванькирчика тиха і заспокоєна, як після сповіді.

"Оце гарно, треба роботу робити, а я рюмсаю", — незлостиво докоряла сама себе, зайшла в хату, щоб набрати лугу' для прання.

Орися знала, що поранений боєць лежить на лаві, і їй захотілося глянути на нього, але вона не наважувалася, бо їй здавалося, що в нього жахливо понівечене лице і заюшене кров'ю око не до діла підморгує. Але почуття, що поблизу є людина, яка страждає, перемогло сграх, і вона глянула. Ноги її прикипіли до долівки: він дивився на неї добрими чистими очима і прохав у неї пробачення, що своєю присутністю спричиняє клопіт. Орися почервоніла, опустила очі і не знала, що робити: підходити ближче чи робити своє діло. Вона стояла з опущеними очима, але відчувала себе спокійніше, і коли звела очі, то зрозуміла чому: він уже не дивився на неї своїми очима, а лежав, заплющивши їх. Видно, втома розслабила його, і він уже спав. Це був дуже молодий боєць, з надзвичайно ніжним, як у дітей, рисунком рота і білим пушком над верхньою губою. На ньому була несвіжа сорочка, розхристана на грудях, і Орися чула, як він дихає і як у нього в грудях щось шваркотить і присвистує. Вона не могла втямити, що то, і, нахилившись ближче, засичала, як від пекучого болю: між бинтами ворушилась сіра маса. Орися закрила руками обличчя і наосліп вискочила з хати.

— Що з тобою? — запитала Уляна, що несла в хату оберемок дров.

— Ой мамо, коли б ви бачили, — застогнала Орися і підвела Уляну до пораненого.

Уляна гримнула коло печі дровами і покликала в хату Чумаченка, що, порозвішувавши онучі на тину, гуляв босий.

— Бій ти. Чумак, чи як тебе! Іди, товариша купати будемо.

— Що, вже готовий? — прибіг задиханий Чумаченко.

— За язик укусись! — грізно глянула на нього Уляна.

— Ах, мамаша, на війні до всього звикнеш. Нашого брата стільки перемолотило, що, якби за кожним плакав, очі б не просихали.

— Ось бритва, поголи його. Нужа заїла зовсім. Та гляди, бритви не пощерби, бо повернеться син — лаяти буде.

— Не бійтеся, все буде в порядку.

Двері в хату були відкриті, і Орися чула, як Чумаченко точив на ремінці бритву, розмовляв з Огоньковим.

— Ти руський? — питав він.

— Руський, — тоненьким веселим голосом відповідав поранений.

— Ну, а я з тебе...

70 71 72 73 74 75 76