Ті тисяча фокійців ой як придалися б завтра, бо поріділими рядами було майже неможливо й далі втримувати Фермопіли в своїх руках, але незабезпечений тил міг призвести до поразки ще позавчора.
"Коли ж надійде довгосподівана підмога?" — вже мало не з розпачем подумав Леонід.
Чи пощастить фокійцям стримати персів на потаємній стежині бодай до завтрашнього вечора? Й чи надійде на той час підмога від учасників уже завершених Олімпійських змагань?
Де межа людській байдужості і яка найстрашніша кара на цьому й на тому світі може бути достатньою для спокутування зради рідної землі?
Кожна кара здавалась Леонідові занадто м'якою.
Про донесення фессалійського вівчаря Лікурга незабаром довідався ввесь поріділий еллінський стан, але цар Леонід швидко заспокоїв натомлених оборонців гірського проходу, що його ворог намагався захопити в кровопролитних дводенних боях.
— Зараз треба трохи перепочити, — сказав він, — а за годину до світанку ми відступимо трохи назад і допоможемо фокійцям, якщо на них справді напали перси.
Леонід не дуже вірив у можливість такого нападу, бо на випадок небезпеки фокійці мусили прислати сюди гінця. Можливо, й знайшовся підлий зрадник, але тисячний полк міг утримати вузеньку козячу стежину в горах проти десятикрат більшого супротивника.
Спартанський цар не припускав можливості подвійної зради, на яку багатьох еллінів штовхнув тваринний жах за власне нікчемне життя. Але тієї самої ночі йому стало відомо й про таку зраду...
Ворог у тилу
З тієї тисячі фокійців, які самі викликалися стерегти таємну гірську стежку, лише двоє звернули в бік Фермопіл, щоб повідомити Леоніда про ту подвійну зраду.
— Перси вже спустилися з перевалу й чекають ранку, щоб ударити на вас із тилу, — сказали вони.
Всі надії врятувати рештки союзницького полку розвіялись.
Скликавши на останню нараду воєвод із Корінфа, Кліунта й Мікен, із Беотії й Фів, з Орхомена, Аркадії та інших міст, Леонід Спартанський думав про те, що іноді й оракули справджуються.
— Попереду, в долині, перси; про цих ми всі знаємо. Позаду, в проході за нами, також перси; про них ми щойно довідалися від оцих двох юнаків зі священного міста Дельф. Що ви пропонуєте? — спитав цар Спарти в еллінських воєвод.
Стратеги союзних міст були схвильовані й збентежені, майже всі наполягали якомога швидше покинути ці Фермопіли й пробиватися до рідних міст. Дехто заперечував: позаду тепер також перське військо.
— Вони не сподіватимуться нас уночі. Ми вдаримо несподівано, якщо допоможуть Афіна й Зевс, багатьом пощастить урятуватися!.. А тут загинемо всі...
Леонід уже все вирішив для себе й не слухав сперечання стратегів, які втратили чи не всіх воїв, а мріяли врятувати бодай власні життя, навряд чи кому тепер потрібні. Піфія Дельфійського оракула сказала, що загине або Спарта, або спартанський цар.
Тепер він думав про Спарту й рідну Лаконію, клаптик найдорожчої в світі землі, що зветься врочистим і святим словом "батьківщина".
Леонід ніколи й не мріяв стати спартанським царем.
Царів за давнім законом у Спарті завжди було два — по одному від роду Гераклідів і роду Персеїдів. Після вигнання Демарата царем від Персеїдів став Левтіхід, а Леонідові ніколи й на думку не спадало, що корона Гераклідів дістанеться колись йому, бо царем від їхнього роду був найстарший брат Клеомен, чоловік ще не старий і при доброму здоров'ї. А за Клеоменом був ще брат Доріей. Однак нагла смерть забрала спершу Доріея, а невдовзі й Клеомена. Так надійшла черга Леоніда, бо Клеомброт був наймолодшим серед усіх чотирьох, Клеомен не лишив по собі сина-спадкоємця, він мав єдину доньку — Горго, яка стала дружиною Леоніда, — закон таке дозволяв.
Леонід зійшов на престол другого року 72-ї Олімпіади, коли йому минав двадцять другий рік, тепер же Леонідові пішов тридцять третій.
Йому було сумно й навіть бридко слухати перелякані міркування стратегів; покинувши їх у своєму шатрі, він пішов до спартанців, які вже знали все. Леонід привів сюди рівно три сотні молодих воїв-гоплітів, яким ще не сягнуло за тридцять, але кожен лишив удома молоду дружину й принаймні двох дітей: така була умова зарахування до полку. "Хто житиме після тебе в Спарті, якщо ти не повернешся додому?" — питав він малосімейних спартанців або неодружених юнаків. Тепер там залишилися діти цих ще молодих воїв, яким їхній ровесник-вождь прийшов запропонувати безсмертя.
— Вас було триста, тепер немає й двохсот, — сказав він принишклим спартанцям. — Якщо ви закинете щити на спини, то все одно не врятуєте собі життя, лише вкриєте себе й своїх дітей довічною ганьбою, незважаючи на ваш дотеперішній героїзм. Якщо ж вирішите загинути смертю левів, приймаючи удар грудьми, то люди в усі часи виховуватимуть своїх синів на вашому прикладі! А ще ви дасте змогу вийти з оточення решті наших союзників по спільній боротьбі.
— А чому ти нічого не кажеш про себе? — почувся голос веселого сотника Діенека.
— Я вже все вирішив ще до того, як прийти до вас.
— Ти виведеш звідси полк союзників? — Діенек усе знав наперед, він був певен у Леонідові, а спитав тільки для того, щоб ратне товариство почуло правду з Леонідових вуст. — Ти врятуєш союзників, які ще послужать Елладі?
— Я звідси не зроблю й кроку, — сказав спартанський цар. — Піфія прорекла мені волю безсмертних: або загину я, або загине Спарта. Досі я не довіряв словам піфії, але сьогодні їх підтвердив жрець акарнанського храму Аїда, неперевершений у ворожінні на нутрощах тварин. Та якщо навіть у тих словах не вся правда, — в раптовому хвилюванні крикнув Леонід, — якщо це може бути, а може й не бути, я не хочу важити Спартою!
— Лишаємося з тобою! — гукнули спартанці. — Як тобі, так і нам!..
У найвужчому місці Фермопільського проходу знялися такі крики, аж з долини пригнало кілька перських вершників, які обстріляли еллінську сторожу з луків і знову розтанули в нічній пітьмі. Вої всіх міст, окрім Спарти, ховаючи очі від сорому в тій-таки пітьмі, тихо й швидко знімалися зі стану. Фессалійський вівчар Лікург, син Гармодія, обіцяв вивести їх на потаємну стежку, а потім переправити через перевал. І коли в темряві вмерли кроки за останнім союзником, звідти знову почулись окрики:
— Хей-хой, спартанці, приймайте гостей!..
Майже півтори сотні гоплітів з беотійського міста Феспій в останню мить устидалися своєї малодушності й повернули назад, щоб прийняти смертний бій разом з наймужнішими еллінами.
Спартанці й феспійці обіймалися, не соромлячись чистих братніх сліз.
Через подвиг у безсмертя
Коли розвиднилось і перси почали готуватися до вранішньої молитви, Леонід повів своїх співвітчизників од муру на пагорб, що стояв на самому початку Гарячих Воріт[5]. Тут елліни зайняли кругову оборону й принесли вбогі жертви Зевсові та його мудрій і войовничій доньці Афіні. На вівтар клали все, що в кого лишилося: кілька сухарів пшеничних чи ячних, в'ялену кефальку або жменю пшона. То було все, що зосталось воям після сніданку, а про обід уже ніхто не думав, ці люди вже відобідали своє.
Коли вершники перських роз'їздів підігнали коней до пагорба, то від подиву пороззявляли роти: та приречена купка еллінів старанно вмивалась і розчісувала волосся. Хіба ж могли знати нашесники, що людина хоче бути красивою, готуючись віддати життя за рідний край?
Перси підійшли з долини й спинилися за перестріл від пагорба, але на приступ рушили тільки тоді, коли з протилежного боку Фермопіл з'явилася передова тисяча спішеного полку "безсмертних". Перси посунули на пагорб з усіх боків, елліни ж вишикувались великим колом у два ряди й загородилися кутими щитами, рубаючи й колячи напасників і скидаючи їх з пагорба вниз. Леонід Спартанський бився в першій лаві, а пліч-о-пліч із ним орудував довгим списом жрець акарнанського храму Аїда Мегістій, неперевершений пророк, який умів угадувати майбутнє. Леонід уночі наполягав, щоб Мегістій рятувався разом із рештками союзних полків, але Мегістій нізащо не хотів одставати від воїв Спарти та Феспій, він сказав Леонідові так:
— Я передбачив не тільки твою, а й свою загибель, то чому ж ти хочеш накликати на мене гнів Аїда?
Жрець згодився відіслати з одступаючими лише свого сина, який найкраще виявив себе в дводенних боях.
Хоч елліни також спотикалися й падали, підтяті списом або мечем, та ще більше падало додолу персів. Тоді воєвода полку "безсмертних" Відарна, син Відарни, та царські брати Аброком і Гіперанф звеліли десятникам та сотним воєводам пустити в хід бичі. Воєводи лютими ударами бичів гнали вперед мідійців, кіссіїв і персів, і ті бичі валили з ніг безжальніше від ворожих мечів та списів.
Щитом до щита стояли в першій лаві феспійський воєвода Демофіл та спартанський сотник Діенек, а коли їхні правиці втомлювалися махати мечами, наперед виходили брати-спартанці Алфей і Марон, а також юнак із Феспій, Гарматідів син Дифірамб. Усі троє виявились неперевершеними списоносцями. Жартун Діенек метнув через голови персів сулицю й уразив у груди перського сотника, що досі махав бичем. Перси відчули полегкість і послабили натиск, а жартун-сотник зареготав, киваючи на інших перських воєвод з бичами:
— Не треба було мені його чіпати. Ті мудрі вівчарики самі нагонять своїх баранів на наші мечі!
Жарти Діенека викликали пожвавлення в лавах потомлених спартанців і феспійців, спартанські зброєносці-ілоти стягали в середину кола своїх поранених і забитих, а перські трупи скочували наконечниками та ратищами списів униз. Але коло еллінів на горбі вужчало й вужчало, бо замість убитих і поранених нікого було поставити, живим доводилося тісніше стуляти щити.
Крізь ворушкі лави кіссіїв почав продиратися воєвода в позолоченому шоломі, він помітив Леоніда з Гераклом на щиті й хотів зійтись із ним віч-на-віч. Ворожі вої-кіссії вітали появу цього воєводи криками:
— Гіперанф!.. Гіперанф!..
Тепер уже й елліни здогадалися, що то — брат перського царя Ксеркса. Дехто відступив на крок, дехто потіснився, й Леонідові та Гіперанфу дозволили зійтися щитом до щита. Тепер спартанець і перс нагадували Гектора й Ахілла з розмальованої врочистої вази, але місця навколо них було обмаль, та й часу теж, і двоє витязів рубалися в запеклому мовчанні.
Леонід уже давно стояв у лаві плечем до плеча з простими воями й стомився, а перський царевич добре відпочив за ніч і вперше вийняв з піхов меча, і все-таки згодом далася взнаки вправна рука з дитинства навченого спартанця.