Ненавиджу істерику і метушню. Ненавиджу дрібноту і блискітки. Мій ідеал мужчини мав бути, як велетень, як викут… Ти розумієш? Як пам’ятник з граніту, тільки він мав ходити, говорити і діяти. В його жилах мала текти гаряча, але рівна, як крок часу, кров.
І коли я, Андрію, в уяві перебирала всіх знаних мені мужчин… тут, у Києві, в Петрограді — де я тільки не була, я тобі признаюсь, моя думка завжди чомусь зупинялась на Іванові Морозові. Я знала його давно, дівчинкою. Не могла навіть мріяти, що буде так, як є. Це було тоді абсолютно неможливо. Він, бувало, приїжджав з війська. Молодий, плечистий… Які у нього були рівні і тверді риси обличчя! Як на все певно дивився! І я його покохала. Я його обожнювала. Страшно навіть признатися: я мала тоді, може… Я знаю… п’ятнадцять — шістнадцять років. І мені здавалось: ах, коли б так сталося, щоб він і я... ну, десь на самотньому острові, знаєш… щоб я стала його… щоб мала від нього сина… Таку міцну, міцну дитину, таку живу. Я смакувала його тіло, його доторки. Не знаю, чи ти мене розумієш…
Але прийшла війна, довгі роки, моє уявлення про нього приглухло. Я далі милувалась у красі сили. Я завжди любила рослих людей. Любила плоть. Я страшно хотіла бути коханкою такого мужчини. Навіть не жінкою, а коханкою. Мені хотілося родити. Я не раз розмовляла на цю тему з батьком, і він дивувався, чому мене цікавлять діти, пологи, фізіологія. Але потім… Уяви… Ти, зрештою, знаєш… Ось є. Сталося! Це, правда, мале чудо, але це так. Я вийшла заміж за недосяжний, давно вимріяний ідеал. Так. Я стала жінкою справжнього мужа. І коли я, Андрію, вичула, що Іван буде моїм, я постановила собі бути для нього такою ж ідеальною жінкою, як він для мене є ідеальним мужем.
Але в цей саме час, Андрію, я спізнала не тільки Івана, але і всіх вас… Морозів. Сопрона, Петра, тебе, Таню. Почула ваші розмови, вичула ваш дух, ваші наміри. Я зміряла темперамент і душу вашого роду. Знаєш, що сталося? Я лякалася спочатку цієї думки. Ні, ні! Не треба цього. Демоне! Відійди! Я не хочу. Але все-таки Андрію, я чомусь у цьому крутежі збагнула, що ви всі… Що ви є.. разом всі…
Всі Морози. Що ви для мене — одно ціле. Ви нерозривні. Коли я дивилась на вашого велетня-батька. Коли кожний його крок — це чин. Коли в усьому ви залізно тверді. І нарешті — ви думаєте. Я просто не вірила, що тут у нас є люди, що можуть думати. І от я на власні очі і вуха переконалася: так! Тут є такі люди! Це ті люди, в середовище яких я входжу. Що маю їм принести, щоб бути гідною їх? Я мушу цій родині дати щось гідне і їх, і мене. Зрештою, я почала думати, що ви є початок великого, незбагнутого ще чину… Тут родяться люди, що не лишаться на хуторі, а підуть в усі кінці світу і скрізь понесуть з собою свою велику душу. Я мушу бути матір’ю тих людей. Розумієш, Андрію? Я мушу бути одною з тих, що з себе вилонять майбутніх Морозів. Такі у нас прекрасні простори. Таке високе небо. Така сильна і духманна під ногами земля. Як не хотіти, щоб на ній ходили так само великі люди і щоб я не була їх матір’ю?
В тому всьому я пізнала ближче тебе, — Мар’яна знизила голос. — І ти мені сказав усе: я зрозуміла, що моя плоть мусить бути поєднаною з святим духом. Я покохала… Я вперше, Андрію, покохала. Я люблю… І ще скажу: я хотіла б, щоб мої Морози були… щоб вони були… не тільки тілом… І тілом також, але і духом… Ти мене розумієш?
Після цього між них увійшла мовчанка. Андрій чув гарячу руку братової, чув, здається, биття її пульсу. Видавалось, що вона має підвищену температуру. Велика і сильна ніжність пройняла наскрізь Андрія, і він міцно, міцно притиснув її руку до свого боку. Але Мар’яна скоро визволила свою руку. Вони входили у місто. Перед ними, впоперек вулиці лопотіло біле, освітлене полотнище, на якому було написано: "Релігія — опіум народу!" Справа — крута доріжка вгору до собору, йдуть темні тіні, вікна собору світяться вгорі через мереживо безлистого каштана.
Мар’яна намагалася заспокоїтись, Андрій все ще чув звучання її насторожених, тривожних і гарячих слів. Розлучені і поважні, вони подзвонили в темноті ґанку до Лоханських. Відчинила Ганна. Чи ще всі дома? Дома. Входять в освітлений, з червоним стояком на парасолі, коридор, і назустріч їм, мов білий ураган, уже розгінно летить Ольга. Вона кинулася спочатку до сестри, потім до Андрія, без єдиного слова схопила його за руку і швидко, похапцем, ніби боялася, що його віднімуть, потягла хлопця до себе. На щастя, в коридор вийшов Микола Степанович і забрав до себе зніяковілу, розгублену Мар’яну. Ольга швидко говорила, бігла туди, бігла сюди, була неймовірно жвавою. — Ти тільки глянь, Андрійчику, що я тут понаробляла, — і показала йому чудово зроблений кіот з червоною лампадкою. — Це я зробила, — гордо казала вона. — Це… Ти дивись: це образок Матері Божої з Почаєва. Я перед нею молилась, щоб ти вернувся живий і здоровий, щоб це сталось скоро. У нас тут, знаєш, стріляли, через нашу хату летіли стрільна. А тут ось — на! Це твоє! — і вона витягнула з шухляди купу списаного паперу. При цьому вся багряно червоніє, не знає, що їй діяти, і, щоб затерти ніяковість, хапає Андрія за руку, кричить: — Біжім! — і швидко, швидко потягнула його до кабінету батька.
— Ааа! Здорові, здорові! — басить Микола Степанович, що помітно змарнів і помітно запустився, буйне його волосся розкошлане, і навіть здається, що він не голений. — Дуже добре, що прибули, Андрюша! Коли свідоцтво зрілості? — виривається у нього, як і звичайно, з самої душі, на що дістає скромну відповідь: — Буде!
— А тут у нас… Ах! Краще мовчати! Вчора забрали нашу сусідку Куніцину і сьогодні рано розстріляли. Вже відомо.
Ця вістка всіх вдаряє. Всі знають Куніцину. Сильна, расова жінка. Бариня. Нікому не хочеться вірити, що її могли розстріляти. І ніхто не знає, що на це сказати, бо ще нема таких слів, щоб ними можна висловити певні чуття, поняття. Першою зриває мовчанку Марія Олександрівна. — Може, хоть нап’ємось чаю, — каже вона, — бо нічого путнього тепер на базарі не дістанеш. Все якось зникло. От було, а тепер чомусь нема…
Всі заговорили в один голос, що ніякого чаю не треба, що треба спішити до церкви. бо вже й так пізно. Ольга наглить. Мар’яна, що сиділа мовчки, зосереджена в собі, — встає і каже: — Ну… Треба йти до церкви. — В її голосі вичувався докір.
Всі вийшли. Після світла темнота обернулась в чорну гущу, що невідомо — чи десь високо, чи десь низько — густо обсипана золотим зерном. Дзвонять дзвони. Поодиноко під гору пливуть у темноті чорні постаті. Трохи далі з чорного вилонюються і горять вікна собору.
У церкві тісно й душно, перед кожним обличчям палає свічка, все заріє, очі дивляться тепло і натхненно. Здалека чути старечий голос отця Методія, що повільно й однотонно читає страсті. Здалека долітають слова про зраду, про зречення, про віру, і он якась, певно, мама — скорбне, округле, залите сльозами лице — слухає ті слова і не може втриматись. Кого та людина вмиває своїми гарячими і чистими сльозами? Що саме так діткливо торкає найглибші глибини її матірного єства, що вона нестримно ронить ті прозорі краплини з добрих, повних, як повна криниця, очей, де живе велика, всеобіймаюча і всепрощаюча любов? Мамо! Свята, чиста, криштально прозора!
Андрій стоїть побіч з Ольгою, їх плечі щільно торкаються. Він чує тепло тієї дівчини, і одночасно в незбагнуте його розуму й душі входять різні думи і різні почуття. Одно заступає друге, а всі вони про любов, про світ, про вічність, про людину. І про те, що казала недавно Мар’яна, і про натхненну матір, що стоїть отам далі, і про події в його рідному місті, і про правду страстей, і про тепло, що від плеча дівчини. Велика сило, що створила всесвіт, що відділила добро від зла, що дала можливість чути і бачити світло, — ти ж, напевно, бачиш, якої страшно великої сили душі треба, щоб у такі дні малій все-таки людині пройти через проби і зберегти в собі вогонь тієї мудрості, що в основному різнить її від всього іншого в цілому всесвіті! Як легко згасити в людині людське і як трудно засвітити його наново!
Коло одинадцятої Лоханські знову дома. На одвірку їдальні Микола Степанович сажею своєї свічі накопчує чорний хрест з обтяглими раменами. У дівочій, ніби охороняючи недоторканість, горить багряним, м’яким теплом лампадка з чорними обводами, і тонке дихання її сяєва торкається срібла ризи на образку матері Божої, що виблискує древнім полиском. Теплий, тонкий настрій. На білі обруси столів, на затонулі втінність картини стін кладеться ніжність.
Може, направду, це останні дні, і десь на хресті вмирає Бог, і все так насторожено замовкло? Може, розверзнуться і заспівають небеса, як це написано? Так усе напружене великим, страшним чеканням, так тужно хочеться впасти перед незнаною силою святості і пристрасно, поривом усієї душі молитися доброму і справедливому!
Сиділи всі в різних місцях довго, хоча не було на це потреби. Андрій і Ольга сидять у півтемній дівочій, Ольга в білому, сидить у верандовому плетеному стільці, тонкі довгі ноги витягнуті, тяжке, злегка хвилясте волосся спадає трьома спадами на нагі плечі. Вона виразно, щиро й безпосередньо схвильована. З неї виливаються потоки нерівної мови про недавні переживання. Очі її довірливо віддають усе, що можуть дати, і ті погляди в’яжуть їх одним міцним вузлом.
Мар’яна у вітальні з батьками. Кволо світиться мала лампа на підставці біля піаніно. Мар’яна виразно чимось перейнята, чимось не тим, що бачать у цю мить її очі. Марія Олександрівна душею матері чує настрій дочки і, мов сторож-птах, кружляє над нею. Питає багато про хутір, про город, про Івана, згадує минуле, планує майбутнє. Марія Олександрівна вже давно не була такою говіркою. Зате не має чого казати Микола Степанович. Головна його тема згасла. Він зовсім розбитий і збентежений. Все, що діється на його очах, — пряме заперечення його сподівань.
Коло першої ночі лягли. Довкола була велика, згущена тиша. Мар’яна, лежачи на канапі в дівочій, довго не могла переслухати захоплення сестри. Це її хвилювало.
— Ольго, сестро! Перестань! Я тебе прошу! — казала Мар’яна. Ольга насторожено, з піднятою головою дивилася в те місце, де спить Мар’яна.
— Тобі щось недобре? — питала вона.
— Ні, я тільки хочу спати.
Але це було не так, і Ольга це виразно вичувала.