Ті любі, дорогі образи зворушують читача вродою внутрішніх прикмет, зігрівають почуттям діяльної любові до нужденного брата.
Женщина-українка йшла поруч з московкою, бо історія зв'язала їх докупи у тому рухові, і з цього погляду ми не добачаємо ніякої різниці між тією і другою. Інше треба сказати про Польщу, що більш або менш відокремлювалась у своїх змаганнях суспільних: женщина стоїть там на далеко нижчому ступеневі просвітному, як і громадянському; женщина-полька, здається, не забула ще, що вона насамперед пані чи панночка, а вже потім і одиниця великого гурту людності. На те, звичайно, мались свої причини, — даремно було б чіпати питання про "вину"; та й як розібратись у тому історичному виру, що поглинув у своїй безодні стільки людських мрій, стільки часом доброго та прекрасного!
Всі ці оцінки, які вже давно снуються в голові й просяться на широкий суспільний простір, треба буде згодом висловити в одному з галицьких часописів, хай у Франковому "Народі". Коли б вони викликали голосний відгомін серед галичан, а найперше серед тих, хто практично і в творчості займається жіночим питанням, — було б добре. Мабуть, у тому відгомоні, якщо він пролунає, знайдуться і сердите невдоволення, продиктоване місцевим гонором, і скарги на лиху історичну долю, і докори авторові за його "прагнення посварити" Галичину з Наддніпрянщиною, і ще дещо. Ну й хай: хоч ти мені, Платоне, й друг, та істина, братику, дорожча, казали древні...
А істина, милі мої побратими, в тому, що жінка Росії і України, на відміну від жінки Галичини, бере активну участь у суспільному житті, виступає борцем за кращу будучину. В полі її діяльності, її духовних змагань і пошуків — господарство, політика, наука, культура, просвіта. Це стверджують подвиги не тільки славетних героїнь типу, скажімо, Перовської чи Сигиди, а й багатьох не відомих широкому загалові, про яких недавно вже говорила преса: слухачка Рождественських лікарських курсів Юлія Нагірська, яка доброхіть поїхала на допомогу голодуючим Самарської губернії і там передчасно померла від тифу; донька колишнього ректора Київського університету Михайла Максимовича, що по закінченні Вищих жіночих курсів не залишилась у великому місті, а стала скромною сільською вчителькою і чимало корисного зробила для людей... Коли-то, хочеться запитати, панни Ядзі стануть нарешті Нагірськими?
Нагірська, Максимовичка, Симонова та багато інших героїнь-трудівниць, яких ми ще не знаємо, — то не плід поетичної фантазії, то реальні люди, не об'єднані в якісь "товариства" чи "клуби", а розкидані по найдальших закутках країни, зайняті своїми різними ділами, але вони, винесені на сторінки газет і журналів, постають яскравими літературними образами, гідними наслідування. Це — суспільні типи, вихоплені з російської пореформної дійсності, їх споріднюють, роблять саме суспільними типами думки, мета, змагання, навіть риси духовної величі та обайності. Мовби вони є дітьми однієї духовної неньки.
Еге ж — духовної неньки. За ту неньку правлять наслідки загальнолюдського руху просвітного, які осягнуло сучасне людство. Прекрасні істоти, чудові типи! Чи є ж такі в Галичині, поки що важко певно сказати; коли є — тим краще. Все ж жіноцтву галицькому чимало чого знайдеться повчитись у російського — от хоча б тієї щирої прихильності до простого люду, того розуміння насущних потреб його, того боління народним горем, тієї героїчної мужності в прямуванні до повзятої мети, всього того, словом, що так яскраво виявили згадані трудівниці. Відгомони подібних змагань дочуваємо ми і між галицьких русинок; дай же, боже, щоб ті відгомони вилилися в один широкий, живий і могутній рух на користь Русі-України, на поліпшення тяжкого горя, в якому перебуває наш темний, нужденний люд, — дай боже!..
"Думи мої, думи мої, лихо мені з вами", — сказав колись Кобзар великий народу нашого. Так воно насправді є, так воно, либонь, ще й буде до котрогось часу, — лихо мені з вами. Вони, думи, звільна рояться серед чотирьох рублених стін юрти, б'ються об німу самотину і розпливаються неясним, невловним, наче сновиддя, мереживом надій далеких та захмарних, завдаючи пекельних мук.
Стомлений роздумами, Грабовський підводиться з-за столу і, розправивши плечі, підходить до вікна. Воно тепер уже не загороджене дротяною сіткою, і через нього добре видно захід сонця, що червонясте палахкотить над далекими верховинами тайги, густо заливаючи її золотавим багрянцем. Ледь прижовклі молоді берізки, що стоять, немов почесна варта, між наслегом та безмежним лісом, у тому багрянці скидаються на фантастичних русалок, задивлених у сизе небо, і наганяють легкий смуток.
Рання якутська осінь — вона також дивує, і насамперед тим, що почалася зовсім несподівано. Ще в кінці липня, коли разом з бордонцями рибалив на озері, сонце так пекло, так шаленіло, що здавалось, ніколи не вгамується. А вже на самому початку серпня раптом схаменулось, наче враз спало на своїй пекельній силі. З кожним новим днем показувалося на світ уже пізніше. Невеселе, мандрувало в небесному склепінні все нижче й нижче і, ховаючись за хмари, поспішало до заходу. Не встигало нагрівати, як раніш, землю — і вона дихала спокійною прохолодою. Невже так зненацька й зима наступить?
Знову повернувшись до столу, Павло схиляється над недописаним листом Василю Лукичу. Довгим і якимсь незібраним виходить цей лист: сам лише життєпис ледве вмістився на кількох аркушах, а ще ж хочеться вставити в нього замітку про Порфира Кореницького. Та й пурхати по верхах не можна — це ж відповідь на перше послання люб'язного Лукича. Коли вже чоловік цікавиться тобою, просить написати про твоє життя, звірити твої плани, настрої, думки, — уваж йому.
Але справа тут, зрештою, не в самій людській чемності. Ні. В більшому. До якої з галицьких політичних груп належить Василь Лукич, не зовсім ясно. Якщо судити по редагованій ним "Зорі", то... Але що тут гадати на киселиці — все напиши, як є, як думаєш, як почуваєш. Хай відає чоловік, якого автора запрошує до співробітництва в журналі, щоб потім не каявся.
Його, Лукича, видно, найбільше турбує питання про взаємини народу й інтелігенції, зокрема в Галичині, про національну мову, культуру. Правду кажучи, ці питання хвилюють не тільки редактора "Зорі", а й самого Павла, на них він має свої власні погляди. Може, Лукич і не пристане до цих поглядів, але мудре правило стародавніх греків про істину ще не застаріло й ніколи не застаріє.
Вмочивши перо в чорнило, продовжує писати шпарко-шпарко: "Щодо моїх думок, то я дивлюся так. Інтелігенція кожного народу повинна працювати коло свого народу, надіючись тільки на себе — і снага, і слабота в них самих; вона (інтелігенція) не тільки сама повинна стояти врівень з найвищими думками віку, але й зробити ті думки по спромозі власністю народу... Таким робом, наша ціль — рятування власної народності через ужиття здобутків загальнолюдського поступу; народ наш мусить піднятись у розвитку до інших освічених народів, остаючись тим часом народом українським..."
Скрипнули двері, і з сіней донісся гамір. Припинивши писання, Грабовський оглянувся. Біля порога стояли Арамаан та ще два чоловіки. Лише тепер Павло пригадав, що вчора обіцяв їм сьогодні увечері розповісти про Україну.
15
— Ти, Вітю, справжній герой! — не міг втамувати свою радість Грабовський, стягуючи з гостя мокрого плаща — Подумати лише: така непогідь, така холодна і в'їдлива плюта, а він приїхав! У нашому селищі цілий тиждень ніхто й носа не показує надвір, наче весь наслег вивмирав. Чистісінький тобі лицар!
— Такий лицар, як з псячого хвоста сито, — сміється Краніхфельд, незграбно повертаючись, весь обмоклий до нитки. — Та не шарпай, руки повисмикувати можна. І де ти такої сили набрався? Видно, Якутія йде тобі на добре. Поневолі залицарюєш, мавши таких приятелів.
Ти про що? — питає Павло, розвішуючи плащ біля гарячої печі.
— Навіть не здогадуєшся? Як тобі не соромно? Стільки часу не був у нас! Що ми лише не передумали — захворів, закохався, нагнівався. А воно — ні се, ні те, ні п'яте, ні десяте. Ну, хай уже ми не могли навідати тебе, бо ж таки не маємо часу, сам знаєш...
— Хазяйнуєте?
— Та хазяйнуємо, хай йому грець.
— Самі ж забагли.
— Забагли? — в голосі гостя забриніла образа. Він струснув мокрим чубом, а на підлозі видовжилася мокра доріжка.
— Ну, не сердься, Вітю. Спасибі, що заглянув. Сідай. Може, чаєм почастувати?
— Не завадить, але спершу частуй новинами.
— Особливими похвалитися не можу.
— Давай, які є.
Краніхфельд пройшовся по юрті, мерзлякувато здвигуючи плечима, і схилився над столом.
— А це що? — показав на товстий пакет з сірого паперу і без адреси. — Такі великі листи пишеш? Справді, мабуть, закохався?
Лице Грабовського вкрилося сором'язливим рум'янцем.
Він теж підійшов до столу і глянув на пакет, наче вперше бачив його.
— Рукопис тієї книжки, про яку розповідав вам улітку.
— Закінчив?
— Здається.
— А як назвав?
— "Пролісок".
— Гарна назва, поетична. А де збираєшся видавати, якщо не секрет?
— Хотів би у Львові.
— Чому ж не в Росії або на Наддніпрянській Україні, скажімо, в Києві?
— Чому? — перепитав Грабовський і, трохи подумавши, сумовито продовжив: — Певно, що хотілося б у Києві, проте видати українську книжку там дуже важко, особливо такому гультіпаці, як я. Хто візьметься за те видання, якщо навіть дозволить царська цензура, хто вкладе свої кошти, потурбується? Таких доброзичливців у мене там нема.
— А у Львові?
— У Львові є, хоча й не дуже грошовиті. Про Івана Франка чув? Цього літа я почав листуватися з Франковим другом Михайлом Павликом і редактором одного з галицьких часописів Василем Лукичем. Оце й посилаю Лукичу, думаю просити також Павлика, Франка, щоб вони допомогли, чим можуть.
— Коли так — посилай, діло твоє, але відносно доброзичливців ти помиляєшся. Є вони в тебе й на Наддніпрянщині.
— Тобі краще відомо, ніж мені?
— Може, — загадково відповів Краніхфельд. Він видобув з кишені аркуш паперу, розгорнув його і хапливо пробіг очима, шукаючи чогось.
— Ага, — хитнув задоволене головою. — Ось воно, те місце, що стосується тебе. Слухай: "Вы когда-то интересовались переводом "Шильонского узника" на малорусский язык.