Серед них проглядалися яскраві дівчачі фігурки: червоні, жовті, зелені, сині. Мордаскіну вони нагадали існування іншого, чудового і безглуздо втраченого ним світу та надихали на лірику. Останнім часом хлопець зовсім затужив. Кінця служби не видно, розраховувати на відпустку безглуздо, а тут ще той нещасний випадок. Нещодавно на гірському повороті він, збивши вішку, з'їхав в урвище і перекинув танк догори днищем. Сам відбувся переляком, а командир, сержант третього року служби Журавльов пошкодив собі ногу. Аби ж його після двох місяців у лазареті комісували, він би, мабуть, змирився, але його натомість повернули дослужувати повний термін. Відтоді він і пристав ганяти воляку Мордаскіна по нарядах, і той психічно геть втомився.
Того дня, повернувшись з поста, Мордаскін не знайшов належної йому їжі. В термосі на денці залишилася сама перловка без підливи, а на столі — скибка чорняхи і захололий чай. Жодного шматочка м'яса, білого хліба і належної пайки вершкового масла.
— Товаришу старший сержант, де моя вечеря? — насупився Мордаскін.
— Я тобі що, мамка? Спитай того, хто з'їв.
— А хто з'їв?
— Погляньте на нього! Прослужив якийсь рік, а такий голодний. Он, їх спитай, — Журавльов показав на комірку, звідки доносився храп відпочиваючої зміни. Згідно Уставу караульної служби, розводящий мусив був дбати за своїх вартових, і Мордаскін, як був шинелі, скинув автомат. Якби ж він пальнув поодиноким, напевне, не влучив би, і інцидент закінчився гауптвахтою; натомість він випустив довгу чергу. Караульні, що, сидячи за столом, боролися зі сном, ледь встигли пригнутися. Стрілець притулився плечем до одвірка, упустив на підлогу автомат і промовив: "Найсильніший протест завжди виривається з груді найслабшого". Зі своєї комірки, з пістолетом у руках, вискочив начальник караула. Злочинцю скрутили руки, відвели до чергового по частині і на ранок переправили до Мурманська.
Суд тривав недовго: п'ятнадцять років суворого режиму.
— Йому ще повезло, могли б і розстріляти, — висловився старшина роти, фронтовик.
— Тепер ротному точно не бачити майора, — поспівчував Чигідін.
— Нехай ротний ще від згущонки відмиється.
— Не везе Софронову: як закінчив війну лейтенантом, так з капітанів і не вилізе.
Коли командувач армії генерал-лейтенант Куліков, як сонце в ніч, з'явився у дверях роти, днювальний Лупу, засліплений променями безмежної влади, що наповнили приміщення, забув російські слова, і замість нього команду "рота, смирно" заволав командир другого взводу молодший лейтенант Сутирко. Особовий склад батальйону перебував на парковому дні, і тільки сержант третього року служби Рогачов, який всю ніч порсався у трансмісії, щойно повернувся. Він якраз справив природні потреби, умився і, втішаючись скорим сном, упокорено витирався біля своєї тумбочки. Командувач забажав заглянути. На верхній полиці, на виду, лежав дембельський альбом сержанта з фотокартками, віршами і милими розмальовками.
— А це що таке, підполковнику Бондар? Розвели тут мопасанів! А де підручники з технічної підготовки? Конспекти? З політичної де? — рикнув генерал.
Залишивши батальйон, він у супроводі десятка офіцерів рушив територією частини. Зупинився біля старої казарми, в одній половині якої розташовувалась будівельна рота, а в іншій — солдатський клуб, земля навкруг якого рясніла недопалками. Командувач люто зиркнув на командира полку.
— Ця територія закріплена за будівельниками, — знайшовся той.
— Де командир?
З почту виринула незграбна постать нестройового офіцера.
— Товаришу генерал, це не моє. Моя територія он з того боку. Тут солдатський клуб, а вчора була неділя, і танкісти після кіносеансу насмітили. Вони завжди запалюють перед шикуванням, — виправдався капітан.
— Мовчати, товаришу старший лейтенант, — рикнув генерал і так блимнув очами з-під кошлатих брів, що здалося: в інших обставинах він би й застрелив неслуха.
Розмова з будівельником, відволікла командувача від неприглядного видовища. На плац, де якраз шикувався караул, вискочила здоровенна свиня, на рожевому боці якої хтось намазюкав три букви: Д.М.Б. П'ятеро службовців на чолі з заступником командира полку зі стройової частині підполковником Закупіним якраз її відловлювали. Відволікаючи увагу генерала, підполковник Бондар детально описував новий клуб, що планувався до здачі у грудні. Командувач зажадав особисто перевірити караул, який вивели на інструктаж. Черговим по частині заступав командир роти зв'язку — мало тренований у стройовому плані офіцер. Побачивши перед собою командувача армії, він зашпортнувся на підході і збився у докладі.
— Що це таке, підполковнику Бондар? Караул — не готовий нести службу. Черговий офіцер не при тямі, шинелі на караульних стоять горбом, ремені підперезані поверх хлястиків. Це гвардійці чи це опудала? Напевно, вони й Уставів не знають. Поки я з'їжджу у шістдесят п'ятй полк, нехай готуються: кожного перевірю особисто!
Роздратований командувач поїхав перекусити до мотострілецького полку, дислокованого в Печензі; капітана-зв'язківця замінили майором Швачкіним; особовий склад караулу попрасував шинелі і, вишикувавшись на плацу, приступив до читання Уставів. Вищі офіцери полку крізь біноклі напружено вглядалися у серпантин дороги, що звивалася з боку Печенги, а кавалькада УАЗиків усе не появлялася. Із караульного приміщення, що розташовувалося на пагорбі напроти казарми, за незрозумілими маневрами на плацу нервово спостерігали караульні, що відстояли свій термін, а їх знову зібралися розводити по постах. Врешті-решт, коли вже зовсім стемніло, командир полку наказав змінити караул.
Щодня, по обіді, рядовий першого року служби Лупу роздавав танкістам роти листи з дому. Найчастіше їх отримував молодший сержант Озєрцов, нещодавно прибулий із учбового полку. Ще з першого дня служби він завів широку переписку з дівочою частиною цивільного населення Союзу. Для цього він назбирав від товаришів по службі купу адрес — однокласниць, сусідок, родичок, просто знайомих — і кожній надіслав послання приблизно однакового змісту:
"Привіт, Люсю (Галю, Маню, Фросю...) Твою адресу дав мені твій однокласник Серьога. І ось я стою на посту і думаю про тебе. Тут, на півночі, круглий рік зима. Завірюха ліпить в очі, мороз — двадцять градусів, а служити ще двадцять чотири місяці! Невдовзі у мене день народження, і я не знаю чим його зустріти. Три вісімдесят солдатської получки вистачає лише на куриво. Інші до такого дня отримують перекази і посилки, а я — круглий сирота. Навіть друзі про мене
забули. Напиши мені про щось добре і вийшли свою фотку. Я впевнений, що ти дуже красива, і я обов'язково в тебе закохаюся. Трепетно очікую на відповідь, з танковим привітом, цілую. Вадим".
Отримавши чергову посилку, Озєрцов попросив Шелестовича провести його на пошту.
— Сподіваюся, там буде горілка, — шепнув він сержанту.
Поштове відділення розташовувалось у селищі артилерійської бригади, з іншого боку Генеральської сопки. Йти туди треба було автомобільною дорогою, повз автобусну зупинку, на виду у чергового офіцера полку, і при поверненні пред'являти йому отриманий пакунок на перевірку. Заради уникнення цієї неприйнятної процедури танкісти протоптали стежку в обхід КПП, поза свинарником, навпрошки по відрогах крутої сопки. Стежка кривуляла кущами і була невидимою з усіх боків. Повертаючись з посилкою, бійці зупинилася біля крихітного кришталевого джерельця, що било з-під скелі. Видно, багато поколінь танкістів топтали гору з того боку, бо галявина, оточена карликовими берізками, була густо закидана порожніми горілчаними пляшками та флаконами з-під дешевих парфумів, якими торгували поряд із поштою. Скельця відблискували самоцвітами, неначе покинутий кимось скарб. У ящичку виявилася не горілка, як очікував Озєрцов, а дві пляшки шампанського. Звичайно, на пласкому камені, що служив столом, стояв флакон з-під "Свіжості" з відбитим верхом, але цього разу він кудись подівся, і прийшлося пити шампанське з горла, захлинаючись газом, що вибивався ротом і носом. "Ось і вір після цього Леву Толстому, що гусари лигали шампанське з пляшки, стоячи на підвіконні", — подумав Павка. Злегка захмелівши, хлопці видряпались на гребінь і замилувалися краєвидом. Непоказні будівлі танкового полку займали плато, з трьох боків оповитого неширокою бурхливою річкою. Вся місцевість, куди не глянь, була щільно порізана глибокими з крутими кам'янистими схилами ярами, схожими на каньйони з американських фільмів.
— Як переказують місцеві, в старину десь поблизу стояв монастир, а в горі існувала печера, де переховувався святий старець, — поділився Павка.
— І де воно поділося?
— А де б тоді, по-твоєму, танковий полк притулили?
Навчання, призначені налякати НАТО, приймав особисто командувач Ленінградським Військовим округом генерал армії Казаков, і це обіцяло солдатам відпустки, а офіцерам — зірочки на погони. Батальйону підполковника Олійника належало вчасно дістатися озера, перетнути його уплав і на виході з води штатними снарядами вразити десять заздалегідь встановлених мішеней. За кілька днів до операції комбат потайки вивіз механіків-водіїв на місце, і змусив їх проповзти на животах узбережну болотисту смугу до самої води і повтикати гілочки-укажчики найліпшого входу у водойму, бо, якщо плаваючий танк при вході у воду зупиниться, то ляже на днище, і йому вже не допоможуть ані гусениці, ані водомети.
Сонячної арктичної ночі піднятий по тривозі батальйон вишикувався в колону з вісімнадцяти бойових машин, які вдалося завести після їхнього тривалого перебування на консервації. Екіпажі повилазили назовні і поставали вздовж гусениць. Підполковник Олійник, у комбінезоні і шоломофоні, нехтуючи наглядачем — офіцером штабу дивізії — видав промову у властивій йому манері.
"Гусари! Агресивний блок НАТО знову маневрує у безпосередній близькості від наших кордонів, і ми мусимо відповісти високою бойовою готовністю. Командувач округом поставив задачу виконати марш-кидок, форсувати водну перепону і завдати нищівного удару по наземних силах супротивника. По машинах"!
Висування до району навчань пройшло вдало: жодна машина не чиркнула підкрилками за ферми металевого мосту, прокладеного через річку Печенгу німцями, і за годину колона вискочила на пагорб, з якого відкрився вид на зазначене озеро.