В. Белінський.
Вийшли у світ Шевченкові поезії й у перекладі на російську мову – теж під заголовком "Кобзарь". Редактором-видавцем був М. Гербель, що виступив і сам як перекладач, притягнувши до праці цілу групу російських поетів: М. Курочкіна, Ол. Плещеєва, Л. Мея, В. Крестовського та М. Михайлова.
Прикрою несподіванкою для Шевченка був пасквіль на нього, надрукований в органі польських еміґрантів-демократів, у паризькому "Przeglądzie rzeczy polskich" ген. Мерославського. Надруковано там формальний донос на нашого поета. Автор пасквілю (дуже можливо, що це був Козловський) оповідав про нещасливе перебування Шевченка на Україні літом 1859 р. Називаючи поета "циніком, демагогом і блазнем", він писав:
"Зійшовшися з простолюддям у корчмі, явно намовляв їх до різні, і то різні без обмежень… Говорив про реформу, про волю, про надужиття уряду, а в кінці сказав, що доти не буде їм добре, доки Дніпро не зачервоніє… Коли його запитали, як це треба розуміти, витолкував просто, що треба всіх вирізати".
Далі йшло оповідання про Шевченкові блюзнірства.
Тяжко навіть зрозуміти, як це сталося, що по цьому пасквілі Шевченко уникнув нового конфлікту з російською політичною поліцією.
Але хоч як займали Шевченка громадські й літературні справи, хоч він і не переставав ні писати поезій, ні діяльно малювати й займатися ґраверством, – думка про власну хату над Дніпром та про одруження ніколи його не покидала. Він мріяв про це невпинно. Снуючи плани одруження з Харитою, він іще восени 1859 року зробив чудесний переспів пісеньки польського поета Яна Чечота, у якій знайшов відповідні своїм мріям мотиви:
Посажу коло хатини
На спомин дружині
І яблуньку, і грушеньку,
На спомин єдиній!
Цей вірш кінчається прекрасним образом-візією прийдешньої подружньої ідилії.
Діставши в травні 1860 року лист від Варфоломея, після якого вже остаточно відмовився від своїх планів щодо Харити, він 30 травня писав уже Хтодотові Ткаченкові в Полтаву: "Накинь оком полтавку кирпу-чорнобривку, то на ту весну будеш у мене старшим боярином". Але заки дочекався відповіді, знайшов собі чорнобривку в Петербурзі.
Ликера Полусмак
Мати Шевченкових знайомих – ніжинського дідича, журналіста Миколи Макарова і його сестри, пані Варвари Карташевської, ще в 1859 р. привезла до Петербургу служницю-кріпачку – Ликеру (Глікерію) Полусмак. Служила вона в Карташевських, де її не міг не бачити Шевченко, але увагу на неї звернув він вже тоді, коли справа сватання до Харити виявилася безнадійною. Пані Олександра Кулішева, покинута тоді закоханим у Марію Марковичеву чоловіком, оселилася весною 1860 року "на дачі" – на літнищі Стрельна під Петербургом разом із своєю рідною сестрою Надією Забілою, а Карташевські, виїхавши на літо з Петербургу, віддали їм для услуг свою покоївку. Шевченко часто бував у Стрельні у симпатичних сестер і 27 липня, несподівано для всіх, освідчився Ликері й оповів про свій намір одружитися з нею і обом сестрам, і їхньому братові – Василеві Білозерському. Ликера не була красуня, але була добре збудована, мала гнучкий стан, була струнка й приваблива.
Портрет її залишив нам майстер жіночих портретів Тургенев. Він так її описав: "Молода, свіжа, трохи неотесана, не дуже гарна, але по-своєму приваблива, з чудовим русявим волоссям і з тою чи то гордовитою, чи то спокійною статурою, що властива її племені". З описом Тургенева сходяться й описи інших осіб. Мала вона дуже живу вдачу й була розумна. Це було те, що могло притягти до неї увагу Шевченка, але була ще й інша сторона – моральна, якої він не мав ні змоги, ні нагоди пізнати, а моральна вдача Ликері не була добра. Пізнавши її ближче, сестри Білозерські ще перед сватанням Шевченка хотіли відіслати Ликеру назад до її панів.
Про історію цього останнього роману Шевченка оповідають нам численні документи: і листи самого поета, і листи Ликери, і тогочасне листування безпосередніх свідків та інших осіб, і широчезна мемуарна література. Ні про один з інших моментів Шевченкового життя не збереглося стільки матеріалів, скільки про цей трагічний епізод. А проте в усьому цьому багатющому "архівному фонді" стільки неясного, заплутаного, суперечливого та загадкового, що критично розібратися в ньому і вилущити всю правду до кінця не лише важко, а в деяких окремих моментах просто неможливо.
Проте, відкидаючи все надто суб’єктивне, а тим більше – виразно тенденційне в цій літературі, ми можемо відтворити "фільм подій", які охоплюють півтора місяця переживань, що їх зазнав наш поет між 27 липня і 10 вересня 1860 року, – переживань, які, безперечно, вплинули на його передчасну смерть.
27 липня – на св. Пантелеймона, в день іменин П. О. Куліша, до Стрельни прибули гості: брати Василь і Віктор Білозерські, а з ними й український етнограф і письменник М. Т. Симонов (Номис). По обіді, як того й сподівалась дружина відсутнього іменинника пані Олександра Кулішева, з’явився Шевченко. Коли він вийшов у садок, слідом за своїм дорогим гостем вийшла туди й чемна господиня. Яким же безмежним було її здивування, коли вона почула від нього таке:
– Я приїхав до вас Лукерію сватать, – порадьте мене, у мене тут нема нікого!
Виявилося, що кілька хвилин перед тим він уже посватався до Ликери.
Здивувало пані Олександру не те, що її друг-поет "хоче оженитися з покоївкою", а те, що він "вибирає собі Ликеру", в "незавидних якостях" якої вона встигла того літа аж надто добре переконатися. Свого колишнього боярина, який в очах її, чоловіка та її брата був геніальним поетом і "світильником небесним" України, пані Олександра надто глибоко шанувала й любила, щоб гратися з ним в дипломатію. З повною щирістю вона оповіла несподіваному Ликериному женихові все, що знала про цю його, зовсім йому самому незнану, вибраницю: і добре, і погане. Поганого, на жаль, було куди більше! Як оповідали жінки, що добре знали тоді Ликеру, вставала вона пізно, ходила нечесана й невмита. Взагалі була дуже лінива й неохайна, брехлива, ласа на гроші й не шанувала своєї дівочої слави. Вміла лише добре шити білизну й вишивати. Вислухавши думку пані Олександри, Шевченко спитався, чи вона не перебільшує. Відповідь її була така:
– Ні! Я кажу вам [це] для того, щоб потім сумління не робило мені закидів, що я, люблячи вас, могла щось від вас укрити…
І потім, сказавши поетові, що не образиться на нього, якщо він навіть не повірить її словам, вона додала:
– Будь ласка, перевірте мої спостереження, розпитайте тих, що знають її більше, ніж я, – чи гідна вона вас.
Шевченко дуже дякував Кулішевій, і у неї залишилося враження, що він "добре зрозумів, що все це говорилося щиро", лише з бажання добра йому і його вибраниці. Мабуть того ж самого дня або на другий день, не пізніше, довелося йому вислухати й думку Василя Білозерського, який теж висловив поетові "свої сумніви". Оповівши йому з свого боку про "незавидні якості" Ликериної вдачі та про її поведінку, він, так само, як і його сестра, не тільки визнав за слушний сам намір Шевченка "одружитися з простою дівчиною", а й сказав, що "для Тараса Григоровича нема іншого виходу".
Того ж самого дня, увечорі, відбулася в Стрельні розмова-нарада, на якій Ликера в присутності Білозерських заявила, що формальну згоду на шлюб із Шевченком узалежнює від згоди на цей крок свого опікуна-пана. Шевченко тут же попросив пані Олександру допомогти Ликері написати відповідного листа до М. Я. Макарова.
Отже, коли гості виїхали до Петербургу, стомлена враженнями дня Кулішева змушена була виконати цю просьбу [М. Я. Макаров перебував тоді в Німеччині, в далекому Ахені]. Ликера диктувала, а пані Олександра з подиву гідною терпеливістю й педантичною точністю записувала все, нічого не змінюючи ні в змісті, ні в стилі цього довгого й характеристичного документу, стилі, типовому для малограмотних селян, повному зайвих повторень, непотрібних довгот і надмірної чемності. Істотними в листі були лише такі речення: "…згляньтесь хоч на моє сирітство, віддайте мене за цього чоловіка, якого Ви знаєте – Тараса Григоровича Шевченка… я згідна за нього йти, якщо Ви дозволите; без Вашого дозволу я не зважуюсь…"
Одначе ні другого дня, ні в один із наступних лист цей не попав до поштової скриньки: Білозерські постановили застосувати тактику зволікання, переконані, що "час тут багато значить", що Ликерине моральне зіпсуття незабаром відкриється очам поета і він сам переконається в помилковості необачно зробленого кроку й відступить від свого наміру, який багатьом здавався просто "одчайдушним".
Те, що оповідали Шевченкові про Ликеру Олександра і Василь Білозерські, не могло не посіяти сумнівів у його душі. І він таки завагався! Зберігся навіть документ, який свідчить про те, що від свого наміру щодо Ликери він уже готовий був відступити. Ось текст недокінченого листа, з виразно матримоніальним наміром писаного до якоїсь нам незнаної жінки:
С. Петербург, 28 липня 1860 р.
Я, як некликаний, непроханий гість, постукався в Ваші двері, а постукавшись раз, мимоволі стукнеш удруге й утретє і, звичайно, востаннє, коли двері не відчинились.
Я Ваш несподіваний [Може тут пропущене "не" і треба читати "не несподіваний"?] і невипадковий гість. Я Ваш друг, брат і, нарешті, батько та, звичайно, дорадник, що Вам нав’язався…
До "дверей" Ликериного серця він уже не мав потреби "стукатися", бо вона йому не відмовила, а тільки узалежнила згоду від згоди свого пана, а припускати, що Макаров заборонить Ликері за нього йти, Шевченко ані хвилину не міг. Це було річчю цілком виключеною. Та й лист цей в оригіналі був написаний російською мовою. Пощо ж би він мав писати до Ликери по-російському? Отже, хоч другий абзац цього листа ніби дуже підходить саме до Ликери ("друг", "брат", "батько", "дорадник"), проте всі інші обставини промовляють проти такого припущення. Була, очевидно, ще якась жінка, до "дверей серця" якої він уже раз стукався і до якої його думка повернулася, коли він завагався в своїх намірах щодо Ликери.
Хто ж була ця особа? Чи не Катя Піунова, про яку він і після розриву з нею не забував? Адже минуло вже два роки від часу, коли він сватався до неї. Вона "підросла", а його слава, як поета, гриміла по всій Росії, і популярність його була просто винятковою.