Як поверну собі царство — сторицею вам віддячу.
Брама відчинилась.
— Коли ти македонська цариця,— вклонилися брамни-ки,— то ми тебе чекаємо. Аж з нетерпінням.
Десяцький підморгнув брамникам і ті, метнувшись, стяг-ли Еврідіку з коня і вправно скрутили їй руки. Поліколм ринувся було обороняти свою кохану, але брамники проштрикнули його списами.
— Розв'яжіть мені руки,— попрохала Еврідіка.— Не бійтесь, не втечу, я ж добровільно прийшла до вас. Просто хочу попрощатись з тим, кого не один рік потаємно кохала. , Повагавшись, брамники все ж розв'язали їй руки. Цариця присіла біля Поліколма, котрий лежав перед брамою в калюжі власної крові, поцілувала його в губи, що вже хололи, і звелася.
— Ну ось і все... Можете мене в'язати і вести туди, куди вам треба. Мені вже все одно. Поліколм щасливіший за мене, він уже в іншому світі, а я все ще гибію в цьому.
її відвели у місто і зачинили у підвалі одного з будинків. Пристанище було ще й нічого, принаймні, зіп'явшись навшпиньки, вона могла з вікна дивитися на міську вулицю.
Ще через день їй виділили кількох рабинь.
— І довго ви будете мене тримати?
— Це вирішать ті, хто стоять вище од мене,— відповів сивий десяцький.— Але думаю, що пошлють гінців до Олімпіади,— як вона ухвалить, так з тобою і буде вчинено, македонська царице.— Помовчав, з жалем на неї дивився.— Не треба було тобі, дочко моя, зізнаватися, хто ти. Можливо б, і вціліла. А так... навряд чи мстива Олімпіада тебе помилує.
— А чому б вам не відпустити мене,— раптом жалібним тоном попрохала Еврідіка.— Адже я нічого лихого вам не вчинила.
— Нам не вчинила. Так,— погодився старий воїн.— Але коли тебе відпустимо — Олімпіада заподіє лиха. Ой, заподіє! Вона така. Тож заради тебе не хочемо ворогувати з Македонією. Бо ти сама винувата. Ніхто тебе за язик не тягнув, хто ти насправді є. Не зізналася б, і ми б не знали, хто ти за їдна. І Олімпіада б не знала, що ти у нас. А коли сама зізналася — нарікай на себе, дочко, та моли богів — тільки вони тебе можуть порятувати.
Минали дні за днями, а Еврідіку ніхто не чіпав. Тримали її, щоправда, під вартою і гуляти випускали тільки у садочок, що був у внутрішньому дворику, хоч годували добре, давали щодня вино. Але на вулицю не випускали.
— Для твоєї ж власної безпеки,— пояснювали.
Спершу Еврідіка остерігалась, що Олімпіада підішле потаємних убивць. Лягаючи спати, думала: "Невже мене вб'ють у цю ніч? Невже вранці не прокинуся? І навіть не знатиму, що я — не прокинулася..."
А вранці, розплющивши очі, раділа: прокинулась! Жива!
Згодом її почали пускати в місто, але в супроводі охоронця. Вона скористалася цим і почала всюди заявляти свої права на царство, всіх перехожих запевняла (хоч вони тим і не цікавились), що македонський престол належить тільки їй, адже батько її Амінта був брехнею і підлістю позбавлений трону, а згодом — і життя. І тому тільки вона є прямою спадкоємицею македонського царя.
І — що дивно — зважилась вимагати від міської влади пошани до себе як до цариці македонської. І цим тільки нашкодила собі і, власне, прискорила свій кінець, бо про її претензії відразу ж доповіли Олімпіаді. Замість відповіді люта і мстива цариця з Пелли наказала відвезти в Амфіполь труп колишнього македонського царя Аррідея з велінням передати його Еврідіці. А з трупом ще меч, мотузку і трутизну — на вибір. І Еврідіка все зрозуміла, як зрозуміла, що її боротьба вже закінчена і нізвідки чекати допомоги чи на щось або на когось сподіватися. Вона — самотня, беззахисна і безпомічна. Олімпіада навіть часу свого на неї пошкодувала — хоче, щоб вона сама розквиталася з власним життям.
Тим часом міська влада з усією безпардонністю, на яку тільки може бути здатна влада, заявила, що хай, мовляв, Еврідіка пошвидше накладає на себе руки, бо місто не хоче з-за неї ворогувати з Олімпіадою і з усією Македонією.
Вішайся пошвидше, бо ми хочемо жити в спокої і безпеці.
Проклинаючи Амфіполь та його владу, а заодно й Олімпіаду— епірську відьму, котра захопила македонський престол, Еврідіка накрила тіло Аррідея своїм плащем, а сама прив'язала до карниза пояс, буркнула в простір: "Будьте ви всі прокляті!-." і всунула голову в зашморг... Поквапилась вона на один день, бо другодні до міста прибув із своїм військом Кассандр — щоб захистити її, Еврі-діку, від Олімпіади... Виявляється, вона комусь таки була потрібна. Але про те Еврідіка вже ніколи не дізнається. Принаймні на цьому світі.
— Жаль,— зітхнув Кассандр.— Спізнився на один день...
Він велів забрати її тіло та тіло Аррідея, відвіз у давню столицю Македонії Егі, де й поховав їх — як македонських царів — з великими почестями біля могили Кена-ни. І навіть влаштував у їхню честь гучні поховальні грища. Тільки Еврідіка про те вже не знала. Як і мати її Кенана.
Сталося те у жовтні 317 року.
Начувайтеся, воріженьки!..
І ось нарешті Олімпіада досягла того, до чого поривалася протягом усього свого життя — стала царицею Македонії. Не дружиною-царицею, як то було за Філіппа, не ма-тір'ю-царицею, як то було за Александра і донедавна, а — царицею. Нема на цьому світі чоловіка, немає сина, немає тих, хто претендував (а їх було пребагато) на македонський престол. Із смертю Еврідіки претенденти по лінії Філіппа пішли на той світ. Вона всіх перемогла, всіх пережила. Правда, ще десь в Азії та Греції чи в інших країнах світу змагаються за владу полководці її покійного сина, а змагаючись, знищують один одного. Це добре. Невдовзі вони самі себе переб'ють, а вона царюватиме собі на втіху, адже так солодко-щемно бути царицею, коли ціла країна у твоїх руках. Але радощів — особливих, на які раніше сподівалася,— чомусь не відчувала. Раніше була мета боротися за царство. І ось мета досягнута, а в душі порожнеча.
Дивилась в бронзове люстерко з ручкою, яку обвивали такі ж бронзові змії — замість очей у них дорогі самоцвіти. Дивилась і не впізнавала себе. Постаріла. А втім, старість від неї не залежала, вона йшла до неї, як іде до всіх на цій землі. Гірше, що в душі нічого не залишилося, крім одного-єдиного бажання: мстити!
Мстити!
До кінця днів своїх. Мстити всім, хто коли-небудь ставав поперек дороги. Іншого бажання, крім помсти, у її душі вже не було. Невже вона боротьбою за владу так понівечила, так спустошила власну душу? Лише відчуття, що вона здобула право на помсту, що має і силу на помсту, тільки це і було її єдиною утіхою і гріло вже постаріле, затужавіле тіло і ще змушувало битися серце.
Коли після перемоги над Аррідеєм та Еврідікою Олімпіада на чолі свого війська входила в Пеллу, її зустрічали злякано і врочисто водночас. А вона думала: "Кланяєтесь тепер? Кланяйтесь! Вчора мене терзали і за царицю не визнавали, вчора з Пелли, з Македонії гнали, а сьогодні згинаєтесь переді мною? Ну, почекайте, це вас не порятує, кожний розплатиться за все. Кожний з вас розплатиться зі мною сповна — власним життям".
І тільки вступила в столицю, тільки повернулася у свій палац, як дика жадоба помсти полонила її з голови до ніг. Тремтіли руки, тіпались губи — мстити і мстити. Хоч вона і знищила Аррідея та Еврідіку, але задоволення від того не мала. Хотілося ще більшої, ще вражаючішої помсти. Хотілося так мстити своїм ворогам-воріженькам (о, з якою вона тепер насолодою вимовляла це зловісне слово: воріженьки! Воріженьки мої!), щоб аж світ білий жахнувся з її люті.
Так в Олімпіади з'явилася нова мета життя: помста. І жити звідтоді стало ніби легше. З її веління почали хапати всіх, на кого вона вказувала, і всіх схоплених негайно, без суду і розгляду справ жорстоко страчували.
Страти заполонили Пеллу.
Першим вона стратила брата Кассандра і добру сотню його друзів та прихильників. А потім знищувала всіх побічних— а їх було чимало!—дітей покійного Філіппа. Впоравшись із цим, взялася знищувати членів сім'ї ненависного їй Антіпатра. Вбила його сина Никанора, веліла розрити могилу другого сина Антіпатра Іолая і викинути геть його труп.
А вже тоді — начувайтеся, во-оріже-еньки-и!..— взялася за вищу знать Македонії, і хто не встиг утекти, той ря-тунку не мав.
Так минали дні за днями...
Якщо македонці раніше привітно вітали царицю, то тепер жахалися і відверталися од неї, як від чуми. А коли вона опинялася на вулиці, вулиця вмить порожніла, знелюдню-вала, бо всі, охоплені жахом, розбігалися, як тільки-но лунав вигук: "Олімпіада!" Розбігалися, наче перед ними раптово з'являлася смертельно отруйна змія. І цариця швидко лишилася сама, без друзів, без підтримки, без вірних людей. Ті, кого вона ще не встигла знищити, повтікали з Пелли і взагалі — з Македонії. Ніхто вже не міг бути певним за своє життя, тож тікали і поодинці, і цілими валками. Олімпіада, коли їй казали про те, злилася: того, мовляв, і тікають, що винуваті перед нею. А людині, у якої немає проти неї лихої задумки, чого тікати...
І розпорядилась нікого не випускати із столиці, варту поставити біля брами надійну і всіх бажаючих вибратися за місто знищувати відразу ж — чесні, мовляв, і безневинні тікати не будуть. І нова хвиля страт заполонила охоплену жахом столицю.
І тут сталося те, чого Олімпіада аж ніяк не могла передбачити, їй донесли, що Кассандр, який на той час був у Греції (тримав в облозі місто Тегеї і, здавалось, застряв там надовго), почувши, що чинить Олімпіада в Пеллі, несподівано зняв облогу і прискореним маршем рушив у Македонію.
Це не віщувало нічого доброго — Олімпіада відчула, як над нею нависла тінь ненависного їй Антіпатра. Посилала навстріч Кассандру загони з наказом будь-що розбити Кассандра і не пустити його військо в Македонію, але загони чомусь переходили на бік Антіпатрового сина.
Кассандра вже ніхто не міг зупинити. І Олімпіада збагнула, що на самому початку її царювання вже проглядає й кінець. Слала гінців до Полісперхонта, але він потрапив в оточення ворогуючих полководців і нічим не міг їй зарадити.
А невмолимий Кассандр наближався. А з ним наближався і її кінець. Пощади від Кассандра — це вона знала — їй не буде. Нерви у неї не витримали, Олімпіада заметалась, як у пастці. В столиці вже не могла знайти захисту й порятунку. Вихід був один — треба тікати у якусь із фортець. Все зваживши, Олімпіада вибрала місто Під-ну, що стояло на морському березі.