На Батьківщину нашу сунуть безжальні й люті вороги, щоб задушити Радянську владу, одібрати землю, вирвати з наших рук щастя, за яке пролито стільки народної крові...
Ближче до трибуни протиснувся худий, довгий, мов жердина, парубійко, одягнений у свитку й червоноармійський шолом. Злодійкувато озирнувшись, він погрозив жилавим кулаком до промовця і, відчуваючи підтримку таких же, як і сам, дезертирів, закричав:
— Агітувати прийшла? Ми загітовані. Ми самі знаємо, що нам робити. Вірно, мужики? — І одразу замелькали важкі кулаки, загаласували сильні горлянки, заблискали злобні очі.
— Забирайся звідси геть, поки не пізно!
— Скатертю доріжка!
— Чули ми таких.
— Бачили птицю-перепелицю? Бабу в комісарші возвеличили, щоб вона, значить, нами, мужиками, командувала... Чудасія, братці!
— Злізай з трибуни!
— Хай говорить. Цікаво... Чого кричите?
— Не хочемо слухати бабу. їй дітей родити полагається, а вона шинелю одягла. Тьху! Безсовісна! Іди, щоб ми тебе тут більше й не бачили. Геть!
На трибуні стояла Ніна Черкашина, дивлячись на розбурхану куркульську стихію. Сумнівів не було — хтось уже попрацював серед дезертирів, хтось зробив свою зрадницьку чорну справу. Про це треба сказати, але говорити їй не давали дезертири, що стовпились біля трибуни. Кожне слово її губилося у десятках обурених голосів. Все частіше підіймалися в повітря кулаки. Лунала мерзенна лайка, чути було різкий свист. Особливо шаленів кирпатий рудий хлопчина з веснянкуватим обличчям. Це він, ховаючись за спинами сусідів, вигукував:
— Тягни її з трибуни, бий!
— Я тебе вдарю,— обізвався селянин, що стояв поруч, у солдатській шапці з кокардою і в дуже ветхій шинельці.— Діло вона говорить. Повернемося до армії — нам усе простять.
— Так іди! — накинулося одразу на нього кілька дезертирів.— Іди, підставляй свого лоба під кулю.
— Він у тебе великий та дурний.
— Ти скажи прямо, за кого ти: за комуністів чи за народну власть?
— Я? — перепитав солдат, що не сподівався на таке запитання.— Я за правду — он що! А правда за комуністами, значить, я за комуністів і за їхню владу народну.— І він, звертаючись до Ніни Черкашиної, вигукнув: — Продовжуйте, ми вас слухаємо!
Але слова його потонули в несамовитому галасі й погрозах.
— Тітусю! — раптом почула Софія позад себе боязкий голос. Обернувшись, вона побачила розгубленого Терешка. Він хотів було щось спитати, але Софія, схопивши його за руку, своєчасно зупинила, давши зрозуміти, щоб він ішов за нею.
Обурена Софія спинилася біля попівського будинку.
— Я ж казала, попереджала тебе, щоб ти на майдані не смів до мене підходити.
— Авжеж, я б і не підійшов, так не знаю, що треба робити далі.
— Дурень! Ну, дурень же ти... Я ж пояснювала тобі... Не скористатися з такого випадку — значить завалити всю справу.
— Ага... Зрозумів,— і Терешко зник у натовпі.
Не дуже злякалася Ніна розлючених дезертирів. її витримка, стійкість, хоробрість помітно впливали на них, охолоджуючи запал, викликаючи мимоволі повагу до "баби комісарші". Це були критичні хвилини, і Софія, зрозумівши це, боялась, щоб добре задумана операція не зірвалася. На трибуні з'явився старий Македон.
— Товариші! Дозвольте мені...
— Не дозволяєм... Геть! — вигукнув першим Терешко. Зчинився неймовірний гамір, і голос столяра потонув у ньому, як тоне кинутий у воду камінь.
Слідом за столяром виступив голова сільради, але йому теж не дали говорити дезертири. Збудження зростало з кожною секундою. Але ось на трибуні з'явився Яків Македон. Нічого не говорячи, він мовчки почав розглядати "крикунів", спиняючись на кожному з них уважним і суворим поглядом. Де впливало на них освіжаюче, як студена вода.
Затихли вигуки, посвисти, погрози, і тоді Яків Македон спитав:
— Не розумію, чого ви хочете? Невже хочете, щоб знову вашою землею володіли поміщики, монастирі та куркулі? Щоб знову в бідняцьких хатах плакали голодні діти? Щоб знову жили ви у темряві, злиднях та безпросвітній нужді? Ходили на заробітки в пекучі херсонські степи, працювали з ранку до вечора безправні, як раби, скривджені хазяїнами та биті...
З натовпу озвався голос:
— Правду каже Яків.
— Правду... Яка ж це правда?
І, наче гадюче сичання, пролупали слова Лук'яна Безсалого:
— Бач, куди, стерво, повертає... А Яків продовжував:
— Чи, може, хочете, щоб знову по ваших спинах гуляли куркульсько-гайдамацькі нагайки? Цього ви хочете? Я знаю, серед вас є чесні, але обдурені люди, а є і такі, що чекають нагоди, аби Радянській владі ножа всадити у спину. Так знайте: пролетарська революція отаких гадів... розстрілює!
Наче вжалений, скипів Лук'ян Безсалий. Очі налилися кров'ю, блискає в них каламутна й жорстока лють.
— Чули?.. Ви чули? Розстрілювать... Кого розстрілювать? Народ? Це тебе, Юхиме, ставити до стінки?
— Мене? — скрикнув здоровенний парубок і рушив слідом за Лук'яном, що вже звертався до низенького, але кремезного чоловічка:
— Покинь, Андроне, дітей, дружину... А ти, Степане, кидай матір стару та йди лоба підставляй...— і його гнівний погляд метнувся до Якова.— За кого, я тебе питаю?
Лук'яна підтримали спільники й однодумці.
— Тягни його з трибуни!
— Віднімай зброю. Жени їх у шию всіх! Бий!
Почувся жіночий зойк, крики, переляканий плач дітей. Кілька сильних жилавих рук потягнулося до трибуни. Тереш-ко першим піймав за полу шинелі Ніну Черкашину, але вона, швидко вихопивши з кобури револьвер, пригрозила йому:
— Застрелю!
Злякався Терешко, випустив шинелю, але цей револьвер розлютив і без того збуджених до краю дезертирів.
— Комуністка! Бий її!
— Віднімай, хлопці, зброю!
Прогримів постріл, і це остаточно розлютило оскаженілий натовп. Ніхто вже тепер не міг справитися з ним, стримати темні сили, що бродили в ньому, як буйний хміль, шукаючи для себе виходу в жадобі помсти, люті, в дикій неминучій розправі. Хтось вихопив у Ніни револьвер. Хтось ударив по голові старого Македона, і він, поточившись, упав з трибуни. Невідомо куди зник голова сільради. На трибуні лишилися тільки Ніна і Яків.
В руках у дезертирів замелькали обрізи, мисливські рушниці, нагострені ножі.
— Знімай зброю! — владно наказав Терешко, оглядаючись на куркульських синків, які стояли за ним щільною стіною, готові на все.
"Хіба застрелити його?" — подумав Яків, але вчасно стримався. Забити Терешка в цю хвилину — означало б загинути самому і погубити Ніну Черкащину.
— Знімай! — наполягав Терешко, підступаючи до Якова ближче.— Знімай, тобі говориться.
— Зняти зніму, а дати не дам,— відповів Яків, ледве стримуючи гнів.— Дайте нам дорогу, ми підемо в приміщення волості.
Дезертири, не зустрівши опору і не маючи в себе досвідченого вожака, покірно розступились. Першим ішов Яків, за ним обеззброєна Ніна. Ніхто їх не спинив, ніхто не сказав їм услід грубого слова.. А коли вони зникли за дверима, до Терешка підскочила розлючена Софія.
— Ой дурень! Ой йолопе! Що ти наробив? Навіщо ти їх випустив? Вони зараз подзвонять у повіт, повідомлять про те, що трапилось, а звідти надішлють їм на допомогу червоногвар-дійців.
— Як же бути? — спитав Терешко, розгублено кліпаючи повіками.
— Перерізати проводи. Оточити дім. Витягти їх звідти і обох віддати на самосуд дезертирам. Такий випадок, може, не трапиться більше ніколи в житті. Про неї пам'ятай... Адже в метушні ніхто не добере, чи ти, чи хтось інший... Щедро нагороджу тебе потім. Давай!..
— Ага... Зрозумів...
Софія зникла в натовпі, а Терешко, піднявшись на трибуну, вигукнув:
— Граждани, як же це ми випустили їх? Адже вони пішли дзвонити по телефону, каральний загін викликати... Не дозволимо... Не допустимо!.. Обривай проводи!
— Стійте!—почувся з натовпу тонкий, баб'ячий голос, і наперед вийшов низенький, миршавий чоловічок з мишачою мордочкою, на якій стирчали рідкі, але тверді вусики. Маленькі тьмяні очиці його, здавалося, говорили всім: "Це я можу... Щодо проводів, кращого за мене майстра не знайдеш. Ось зараз побачите всі мою роботу". І він, підійшовши до телеграфного стовпа, змахнув довгими руками і з кошачою спритністю швидко поліз угору. Через хвилину обрізані проводи валялись на землі.
— За мною! — скомандував Терешко, і чоловіка з двадцять дезертирів переступили через поріг волосного будинку. Хтось дав у руку Терешкові наган. Зайшли до однієї кімнати — порожньо, до другої — теж порожньо.
— Де ж вони заховались?
— Погляньте! — вигукнув хтось з дезертирів, показуючи через вікно на подвір'я. І всі побачили, як Ніна Черкащина, спритно скочивши на степового коня, помчала в розчинені Яковом ворота... Кінь і вершник швидко зникли з очей у вузенькому провулку.
— Як же бути? Га? — спитав Терешко, вирячивши здивовані очі. Стрімголов він вибіг на вулицю, і там, паче з землі, виросла перед ним Софія.
— Втекла...
— Знаю... Бери мого корінного, доганяй!
Терешко побіг виконувати тітчин наказ, а куркульські сини заходилися у волкомі розбивати шафи, ламати столи, стільці, ослони, бити вікна. Не наситившись розгромом радянської установи, вони, сп'янілі, вивалились юрбою з приміщення саме в той момент, коли старий Македон біля трибуни підвівся на ноги.
— Хлопці... Бий!
Вовчою зграєю кинулись до столяра, але чомусь ніхто з них не наважувався бити першим. Оточивши Македона, вони дивилися в його обличчя мовчки, чекаючи, хто зробить почин, щоб потім завершити його кривавою розправою.
В Андрія Степановича шуміло в голові, двоїлось перед очима. Він простягнув був руку до трибуни, щоб не впасти, але в цей момент хтось сильним ударом збив його з ніг. З подвір'я на вулицю вибіг Яків. Мов яструб, кинувся він на озвірілих дезертирів.
— Розійдися, наволоч! Уб'ю!
Сильними ударами важких, мов гирі, кулаків він прокладав собі дорогу. Дикий, страшний у своїй злобі, Яків схопив за горло дезертира, що першим ударив батька, але одразу перед Яковом, наче з землі, виріс Лук'ян Безсалий.
— Земельки захотів?.. Контрибуції?.. Кілочки забивати...— і, розмахнувшись, ударив Якова, але з ніг не збив.
— Не так б'єш, гаде!.. Ось як треба,— і в Лук'яна перед очима сипонуло іскрами...
На Якова накинувся озвірілий натовп.
— Заб'ють його, заб'ють...— вигукнула якась жінка...— Люди! Чого ж ми стоїмо? Рятуймо його! — і вона першою побігла обороняти Якова, але хтось з дезертирів ударив її в груди.