річка... через річку кладка — це ж усе картини, ї їх треба бачити, щоб потім співати.
Та що чабан! А он дядько який репаний. Заріс волоссям — тільки очі видно. Нужда його б’є, душать злидні, дітей купа та всі голі. Де вже би там, здається, любуватися красотою? А вийде на поле, гляне по пшениці — та хоч би по своїй, ато по чужій! — і любується. Оре в степу, бовкне дзвін на церкві — зупинить коня, перехреститься і заслухається. Мило йому глянути, як сонце заходить, як лягли довгі тіні аж геть через усю ниву, а звук від дзвону колишеться, ну от видимо колишеться над землею.
Або оті весінні празники. Юрій святий, скажім, древнє хліборобське свято повороту сонця. Навіть церква, нащо нетерпима до поганських свят, мусіла прийняти цей празник: всеношну дає в переддень, літургію урочисту, хоч^ ті служби люди слухають нетерпеливо — спішать додому, щоб з’їсти скорий обід, а там, одягнувшися у що кращеньке, на поле. Несуть вузли з хлібом, крашанками, салом, часником і пляшчина старчить із кишені. Та всі веселі, бадьорі! Жартують, сміються.
За селом розходяться по своїх нивках. Ось і наша нива! Батько поставили пляшку на землю та як поко-отяться по зеленому житові! Дітвора в регіт! Бо і справді ж чудно: такий великий, а качається по землі, як малий хлопчик.
І куди не глянеш — на всіх тих нивках, на всіх тих клаптиках купки людей. Сяють кісники дівчат, біліють сиві голови дідів, діти катаються по зеленій мураві й їх сміх із ними. А батьки ходять по ниві, оглядають кожен клаптик любовно і бережно, мов моляться.
А ондечки й орендар свою ятку розбив. І музику привіз — скрипку, цимбали й решето. Молодь зразу вже суне туди, згодом потягнуться і старші. І до пізньої ночі не перестануть пісні, музика, танці молоді, а старші сидять, розмовляють про свої діла, про будучий урожай, про вічну кормительку матінку землю.
А веснянка, дівчачі весінні співи! І раніше чував Тарас їх, але не розумів їх у весні й весни в них. І от тільки тепер розкрилися вони для нього в усій своїй красі. Може, не розумів іще до дна, але відчував:
Ой на вашій вулиці Та на вашій кручі
Вигравали чорти куці,
Із вулиці йдучи.
А на нашій на вулиці,
А на нашій рівній Вигравали козаченьки Вороними кіньми,
Гей, на нашу вулицю! На на-ашу!..
І цей крик, мов журавлиний клекіт, мов спів жайворонковий, пролітає над селом, розчиняє навстіж вікна й двері, силоміць вириває дівчину з хати.
Збираються дівчата, вже без різниці вулиць, на вигоні й починають Свято Весни. А доокола дівчат — мало не все село. Тут і старі, тут і малі. Та всім любо, та всім весело, а декому заздрісно. Особливо оцим скороспеченим молодицям, що ще минулого року отак само вигукували веснянки, а тепер от стоять збоку та чукикають надбане. То яка дивиться-дивиться та й не втерпить, передасть мале сусідці.
— Та хіба ж так "кривого танця" виводять? Ось як!
Бере передню дівку за руку і плететься вихиляєте мереживо з гнучких стщючків, уквітчаних голівок, блискотливих очей, весіннього співу.
Тарас був іще занадто малий аби зрозуміти, який величний зміст лежить у самім навіть порядку тих весінніх співів. То були не так собі пісні, пов’язані випадково — це був цикл, це була велична картина, написана колись генієм, ім’я якому Нарід. І в тій картині намальоване було життєдавче начало, ім’я якому Любов. Ось він, перший Создатель, перший Творець всього сущого — ось він, в оцих піснях!
Як дивно вони поплетені! Окремі, а творять цілість; відділені одна від одної, а пов’язані нерозривно. В перших — сама тільки фізична радість, що от скінчилися окови, усі оті кожухи, свитки, льоди для ріки, період одубіння для комахи, ведмедя й щуки. Це ще не пісні, а крик. Людського тут іще нічого немає — сама природа.
Людське починається згодом, пробудженням життя. Символ того дитяча гра. "Зайчик", "Кізлик", "Огірочки".
Але сонце вже високо піднялося на небозводі, вигнало траву вище коліна, листок і квітку — виросли й дівчатка й стали дівчатами. Пісні їх міняються. Вже якась туга чується в ній, чогось бракує, чогось не стає. Ще трохи і в пісню мішаються сакраментальні слова — "милий", "нелюб". А потім прийдуть хлопці й довго ідуть спільні ігри парубків і дівчат.
Отака то містерія відігравалася щовесни на кирилівському вигоні. Не всю її зараз розуміє Тарас, але нічого — зрозуміє потім. Наповнює село враженнями цю малу душу, а переродять і дадуть плід вони згодом.
IV
Дід Іван копав погріб та якось оступився й звихнув ногу. Нічого не переломив, усе ціле, але нога розпухла вся й ступити не можна. Прислав до дядька Грицька — нехай прийде хто-небудь, бо й води подати нікому! Вирядили Тараса. Пішов. Дід веселий, балакучий — тільки що не встає. Хто-небудь із дочок чи невісток прийде, їсти зварить, наїдяться обоє з онуком і посиджують. На багато літ зосталися пам’ятними Тарасові ці дні. На все життя — як ото дід
неложними устами задумано розпочне увечері оповідати велику епопею останніх боїв народних за свою свободу.
— Великі діла за моєї пам’яті робилися, сину, великі...
Дивиться кудись далеко. Перед очима встають картини народного гніву, сяють заграви пожеж, смерть і кров...
— Пани... Як перед погибіллю, мов показилися. Що вони тільки й виробляли — м-м-м!.. Мабуть, ніде на світі не мучено так народу, як у нас.
Тарас хоче показати свою вченість.
— У перві часи християнства, за Риму, іще дужче людей мордовано.
— Ну, брат!.. Нехай усі твої Нерони та Діоклетіани сховаються. їх один наш полупанок за пояса заткне й перелякає. Пан Гребницький до кінських копит людей прив’язував і гнав потім степом. Пан Пулявський набрав купу шляхти різунів та як насунув на Чигиринщину — ой, що ж він і виробляв там!.. Взагалі, кажу, мов показилися пани тоді. Ну, нарід і не видержав. За ножі взявся.
— А ножі ж у Мотронинському кували?
Кували і в Мотронинському, кував і Залізняк. Кажуть, десь коло Звенигородки є село Залізнячка, то ніби там. Ліс там був великий. Дубяччя, кажуть, таке було, що і в шістьох не обіймеш. І Тикич яром пішов, драговину зробив таку, що хто не знає — не перейде. Отам, кажуть, і улюбив собі Залізняк місце. Понаставляв кузень і давай кувати зброю. Спочатку, кажуть, і хат не було, землянок ковалі понакопали. Потім уже хатки появилися, село стало. Теж, бач... клопотався чоловік. Якби інший, то жив би собі та й жив, з упокоєм хліба-солі заживаючи. Моя хата з краю — я нічого не знаю. А ці люди, бач... Ну, не вдалося — ну, що ж... божа воля.
Дід поник головою. Зрозумів Тарас, що це біль не за свою власну невдачу, а за загальну. Це було широко. Свідомість хлопця того не вміщала.
— А звідки бралися гайдамаки, дідусю?
— Звідки? А звідусюда. І з-за Дніпра приходили люди, і з Брацславщини, і з Слобожанщини. Були й старинні гайдамаки, одвічні — ті що з Мігеї. Це в Бушгардовській паланці острів є Мігейський. Там іще за Хмельницького левенці як осілися, то вже й не переводився там нарід. Як невдача — куди? На Мігею. Після Палія та Самуся туди люди бігли. Або коли ото Верлан устав та Грива. Та й так кому тісно в панщині ставало — всі на Мігею. До Війська такий народ не вписувався, бо Військо вже тоді не саме собою ходило — ну й жили ті мігеївці своїм кошем. Народ сміливий, на все готовий. І де тільки йшла чутка, що підіймаються люди проти панів, там і вони, степові гайдамаки.
Були вони й у нас, і добре помагали. Багато їх у Кодні страчено. Були й запорожці. Правда, старшина заборонила запорожцям умішуватися в наші діла, але не всі слухалися.
— А чого ж старшина не дозволяла?
Та того, що з Петербургу такий наказ вийшов. А кошові наші послідні, отой Лантух та Калниш — то не ті вже були кошові, що з королями в шапці стоючи говорили. Ех!..
І дід так ударив себе кулаком по хворій нозі, що аж застогнав від болю.
— Ну, не лиха ж тобі година з отією клятою ногою!.. І де візьметься!
Дід оповідає про гайдамаччину, про її вождів. Згадує, як Залізняк проходив мимо Кирилівки отам за вигоном. Хлопця стрів, розпитувався чи були ляхи в селі. Хлоп’я розказало, що були й подалися он туди. Залізняк велів вказати
ЗОЇ
туди дорогу, хлоп’я вказало й Залізняк дав йому за те золотого.
— Він і досі у нього.
— Хто?
— Та золотий же.
— У кого?
— Та у Прокопа ж. Бо то ж він був.
— Отой Прокоп, що мережана хата?
— Отой самий.
Тарас чудується. Звичайнісінький собі дядько, а із самим Залізняком балакав, золотого від нього має.
— А Залізняк подавсь потихеньку. Приїхали на місце — нема нікого. Туди-сюди хлопці — нема нікого. А Залізняк сміється.
— Це ви погано, каже, шукаєте.-А подивіться, лишень, які грушки уродили!
— Та бац із пістоля! А лях із дерева тільки гуп! Як почали тоді гайдамаки лущити, так тільки й чути — гуп! гуп! Тому й Гупалівщина прозвалася.
— Наша?.. Оця-о Гупалівщина?..
— Та наша ж!
І знов дивується Тарас. Бігав яких може сто разів із хлопцями на ту Гупалівщину й не знав, що то історичне місце.
— Хто в Кирилівці був, так це Неживий. Бо на Кирилівку саме наскочив Гайдаш. Це такий був грабіжник попросту, хоч і звав себе гайдамакою. Так Неживий прочув, що Гайдаш тут порядкує, і пустився за ним у погоню. Наздогнав у Пединівці. Так що ж — у Гайдаша сили більше, не може Неживий нічого зробити. Так він тоді давай того Гайдаша вговоряти. І що ж би ти думав! Таки вговорив! Пішов і Гайдаш Залізнякові у поміч. Золота людина був Неживий. Тільки легковірний дуже. Кажуть йому, що цариця велить своїм салдатам нас бить, а він не вірить. "То якась помилка", — каже. Аж коли Чорба заманув його до себе в лагерь та велів зв’язати — аж тоді, бідолаха, повірив. Так і пропав Неживий...
Швачка був іще. Той коло Білої Церкви ходив, у Васильківщині. А кватиря його була у Хвастові. Приводили туди до нього люди панів, так він сам, було, їх і б’є. А ховати велить старцям торбишникам. Він і своїх стріляв. Як хто не слухає — бабах і готово. Сувора була людина. А проте люди любили його. Генерал Протасьєв його забрав, бив батогом дуже, ніздрі вирвав і вислав у Сибір. Пропав і Швачка.
Із більших іще Бондаренко був. Того свій і продав. Сотник Щербина... Судили Бондаренка в Чорнобилі, там його й скарали на смерть. Пропав і Бондаренко.
Оце було троє більших. Неживий, Швачка й Бондаренко. Решта — то були вже менші.