Стару відсунути, взяти молоду. Тоді як же ця молода опинилася в Німеччині і чому вона не хоче повертатися до такого великого вченого? А повертатися вона справді не хотіла ні до академіка Лисенка, ні до всіх тих громадян, яких, тяжко хекаючи і глибоко вгрузаючи в турнепсове поле, репрезентував тут капітан Сміян власною особою.
Я трюхикав за цією тричі проклятою лахудрою і не знав, що діяти. Наздогнати її вже не міг. Надто далеко вперед вирвалася вона та й легконога, як коза. Зупинити? Але як? Стріляти по безборонній жінці — це ганьба. Гукати, наказувати зупинитися, погрожувати? Лишалася ще надія на ручай. Для військової душі водна перепона завжди заслона перед ворогом: не дає йому втекти і заважає непомітно вдарити. Але то ж для ворога, а не для такої клятущої жінки! Вона влетіла в ручай, як бомба, здіймаючи бризки, мабуть, вище голови, перескочила на той берег і зникла з-перед моїх очей в темних глибинах лісу.
— Стій! — розпачливо все-таки заволав я. — Стій! Стрілятиму!
Стріляти я міг у білий світ, як у копієчку, а не в мадам Лисенко. Струмок виявився зовсім мілкий, з твердим кам’янистим дном, я перечалапкав на той берег, протупав поміж деревами й кущами, навпростець, наосліп, по-дурному. Нарешті здогадався стати й прислухатися. Щось бігло, ламало гілля, наближалося до мене, наздоганяло — може, я її випередив? Але з кущів вискочив засапаний Дедюхін з автоматом напоготові, метнувся поглядом туди й сюди.
— Сховалася? Дозвольте сікону по кущах, товаришу капітан.
— Одставити, Дедюхін. Дай коротку чергу в повітря! Дедюхін запустив патронів на дванадцять. Я гримнув на нього:
— Ти що? Я ж сказав: коротку!
— А це я щоб душу їй у п’яти загнати.
— Тихо! Давай послухаємо.
Знову тупання і тріскотнява і знову позад нас. Цього разу — Попов з автоматниками. Попов був настроєний рішуче: прострочити ліс в усі боки — десь ми її пришиємо!
Я припинив ці нездорові розмови і звелів прочісувати ліс. "Чесати" ми могли хоч до ранку. Ліс тягнувся навсібіч не знати й на скільки кілометрів, був густий, темний навіть удень, а тут уже наповзав вечір і довкола швидко сутеніло. Звичайно ж ми нікого не знайшли та й не могли знайти, довелося скомандувати припинити пошуки. Ця жінка була справді невловима. Може, це й на краще. Бо тільки подумати: чим ти тут займаєшся, капітане Сміян? Полюєш на хлястики? Застосовуєш свій багатий фронтовий досвід, ганяючись за беззахисними людьми, які зазнали стількох мук і страждань, виходить, лише для того, щоб тепер рятуватися ще й від тебе, від свого визволителя й збавителя? Ну, так, ти звик чесно виконувати свій обов’язок. Ніколи не задумувався, що то за обов’язок, — виконував, і все. Майор Михно пробував розкрити тобі очі — ти вважав, що це ворожі розмови. і ось ця невловима молода жінка своїм упертим утіканням, небажанням дістатися до твоїх безжальних рук ще раз, уже з іншого боку, не словами, а поведінкою своєю пробує достукатися до твого приспаного сумління. Та надто неповоротке воно в тебе, тяжкий спадок цілих віків сліпої слухняності гнітить його і, ледь зворухнувшись, сумління знов западає в сплячку, а натомість пробуджується вражена гордість і розпалює в тобі праведний, як на твою гадку, гнів проти тієї жінки, що так і лишилася для тебе загадковою. Ти навіть пробуєш втішити себе, відмахнутися від неї, презирливо кривиш губи. Ну, втекла, то й що? Подумаєш, яка велика цінність для батьківщини! А може, вона зовсім не дружина академіка Лисенка, а звичайна самозванка! Прізвище в неї Лисенко, от вона й вигадала, щоб набити собі ціну. А ми купилися на таку дешеву привабу. Лисенко. Лисенків на Україні хоч греблю гати. От Чубарів — цих чи й чув хто. Здається, був тільки один Влас Якович Чубар, та й той виявився ворогом народу. Звинуватили б мене в тому, що я випустив з рук мадам Чубар, — ото справді халепа! А Лисенків і вдома — дівати нікуди…
Приблизно з такими думками я постав перед Козуріним, але висловив їх набагато стисліше:
— Все, гаплик! Більше я за цією дамочкою не ганяюся!
— Можете заспокоїтись, капітане Сміян, — втішив мене Козурін. — Одержано наказ припинити нашу роботу. Завтра ви з майором Михном відправляєтесь на збірний офіцерський пункт у місті Вальдбрьоль, я з рештою особового складу повинен прибути до Хемера, щоб підготувати звіт.
— А Попов? — розгубившись од цієї несподіваної новини, геть по-дурному спитав я.
— Попов залишається в розпорядженні англійського командування.
— У нього ж виклик до СРСР?
— Немає підтвердження.
— А моя робота в польських таборах?
— Все згортається. Наказ.
Козурін смакував слово "наказ", так ніби це він командував нашими душами й тілами, а не якісь вищі сили з Берліна чи й з самої Москви. Хай повтішається!
В мені ж зродилося все, що я вперто заганяв на саме дно серця: спогади, сни, туга, розлука. і фронтовий вірш Малишка, так часто повторюваний мною під свинцевим небом війни: "Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч, Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки, Тільки снами не муч і невипитим горем не муч". Невже побачу незабаром маму, Оксану, свого маленького братика Марка, якого вже й геть забув?
А тим часом треба було збиратися, хоч для військової людини це зовсім просто: став, струснувся, і вже готовий. Попов пропонував мені взяти його "цеппелін", я подякував за щедрість, але відмовився. Надто ласий шматок, перший наш генерал, якого стріну, негайно конфіскує машину. і "вандерера", мого власного трофею, я не став брати, хай бере Козурін. Ми з Гаврилом Панасовичем звалили своє манаття в старенький чотирициліндровий "мерседес" — машина досить надійна і нікому очей не дертиме. Козурін розвів плачі, що Коляда вкрав його колекцію пістолетів (виміняних за каву, звісна річ!), я відчепив од пояса свій шістнадцятизарядний шкодівський, простягнув шпендрикові:
— Бери.
— А ти ж як?
— В мене ще є "вальтер". Тримай, поки не передумав! Та мені й стріляти більше не доведеться. Мати хвора, малий брат. Пишу рапорт, увільняюся з рядів — і вчитися на агронома. За порадою майора Михна. Агрономи ж не стріляють. Стріляй уже ти, Козурін. На війні не встиг, відведи душу хоч тепер.
Козурін ухопився за пістолет обома руками.
— Ну, дякую, капітане Сміян! Ніколи не забуду!
В цьому не було сумніву. Цей курдупелик тебе ніколи не забуде. Почне з того, що сяде в Хемері під крильцем у підполковника Дураса і понаписує на всіх нас такі характеристики, що закрутить і в носі, і в печінках-селезінках. Коли ж видасться, що не досить, то просигналізує своєму дядечкові, од якого й муха не сховається. Та мене їм не вскубти. Фронт з першого дня війни, рани, ордени — що мені Козурін, що мені всі тилові генерали-адмірали? А ось з Гаврилом Панасовичем — тяжче.
— Ви хоч Козуріну нічого такого, як ото мені? — спитав я Михна, коли ми вже їхали до Ельби.
Він довго не відповідав, обізвався, коли я вже, й забув про своє запитання:
— Переконання не розсортовуються, як кременчуцька махорка: оці для Сміяна, а ці для Козуріна, а оці ще для когось. Переконання мають єдину ознаку: або вони є, або їх немає.
— Та невже ж ви могли говорити Козуріну те саме, що й мені?
— Не пам’ятаю точно. Говориться завжди як? При нагоді. Коли випадала нагода, міг щось і сказати проти шерсті.
— А цей же гад нічого не забуває! Оце десь зараз сидить і строчить характеристики. Наше щастя, що ми його випередимо. Поки він там понашкрябуе та поки пустить свою отруту слідом за нами, вже ми будемо вдома і чхатимемо на нього з високої церкви.
— Ось тут ти помиляєшся, капітане, — зітхнув Гаврило Панасович, — і помиляєшся глибоко. Належні папери в нашій державі літають, як сталінська авіація: найвище, найдалі, найшвидше. Коли ж папір запізнюється, тоді вступає в дію принцип: не папір жде чоловіка, а чоловік повинен ждати паперу.
— Перебільшуєте, Гавриле Панасовичу, — заспокоїв я його, — перебільшуєте. Та й що нам тепер папери якісь, коли Німеччина зостається за плечима, а попереду — своя земля, свої люди!
Чомусь я вважав, ніби Німеччина тільки по цей бік Ельби, а ось перескочимо річку — і чи й було в твоєму житті все оте, що лишається позаду: безнадійні руйновища великих міст і чепурний затишок маленьких прирейнських містечок, залізні колони американських машин на автострадах і примарливі постаті німців-велосипедистів на узбіччях, солдатські дансінги, повні відгодованих переможців, і худі німкені з голодними дітьми на залізничних станціях, а над усім цим: ешелони, ешелони, ешелони з радянськими людьми, вчорашніми в’язнями, вчорашніми рабами, вчорашніми кандидатами в смертники, радість, і сум, і тривога, і допитливі погляди, що летять до тебе, мов до господа бога: а що, а як, а чи правда?
Чи я знав що-небудь? Виконував наказ, здійснював місію, виправдовував довір’я, дотримувався вірності. Все так, усе правда, ні підозр, ні вагань, ні сумнівів. Тільки в цьому запорука успішного завершення тих завдань, що покладені на тебе партією і народом. Бо що таке життя, як не перескоки від завдання до завдання. Ніби уроки в школі. Мов короткі перебіжки наскрізь прострілюваною ворогом місцевістю. Короткий кидок, залягання, кілька пострілів по ворожих вогневих точках, знов короткий кидок, знов залягання, прицільно по ворогові, без жалю, без пощади, на знищення. і хоч по тобі б’ють так само жорстоко, хоч мчиш ти під немилосердним залізним вогнем, та ніколи й ніде не почуваєшся вільнішим і розкованішим, ніж тут, і немає кращого підтвердження, здавалося б, безглуздої істини з набридливих політзанять: "Свобода — це усвідомлена необхідність".
Може, оце й тепер з таким радісним піднесенням полишав я ту Німеччину, де був, здається, вперше за все своє недовге життя майже не пригнічуваний тягарем щоденних обов’язків, де зазнав свободи, яка грає в піжмурки з необхідністю, де, навіть маючи начальниками таких підленьких людців, як Козурін і Дурас, все ж почувався, як у тій приказці: сам собі пан, сам собі свиня. Чому ж я рвався звідти, чому готовий був заплакати, побачивши на "нашому" березі Ельби незграбних солдатиків у брудних фронтових шинелях, і мало не кинувся обіймати тих солдатиків з контрольного пункту в Хельмштедті? Рідні лиця, рідна мова, навіть ота фронтова запацьореність рідна (хоч за півроку після Перемоги вже можна було б переобмундирувати солдат бодай тут, на межі двох світів!) — що може бути дорожчого для тебе? Навіть несвобода, коли вона своя, рідна, незміримо привабливіша за чужу свободу.
На машину іноземної марки автоматники налетіли досить дружно, але, побачивши двох радянських офіцерів, так само дружно відкозиряли і відступили.
— Начальство де? — спитав я, виходячи з машини.
Мені показали одне з казенних будувань, досить вдало втулених між шосе й залізничною станцією — ідеальне місце для контрольно-пропускного пункту, де тепер володарював бог і цар узбережжя майор Костюнін.