Ще одна загадка Сфінкса, — сказав собі Савмак, відчуваючи, що несправедливий до жупана, який колись так подобався йому.
— Що повідаєш, жупане? — аби виправдатися за власну несправедливість, умисне "скіфською" мовою спитав Савмак.
— Чолом до тебе… великий княже, — так само відповів йому Добривой-Каллістрат.
— За що прийшов єси благати?
— Відпусти домів… У Пантікапеї тепер тихо, в мене ж там тільки кумири знають, що діється. Скільки-м часу не був у Ґорґіппії!..
— Мислиш утрапити на гермеї? Сього літа гермей не буде, жупане. Вряд чи хто б ізважився, коли всі Мітрідатові ладді по наш бік шастають.
Добривой-Каллістрат поштиво всміхнувся на царевий жарт, яким той навмисне відгородився й тепер міг так само жартувати хоч до вечора. Вони вийшли з хорому разом і разом навідалися до царських стаєнь, де невсипущий От виладжував своїх воїв скіфської крови, а Платон — колишніх робів, пантікапеян і феодосійців-перекинчиків. З'явивсь і євнух Полікрат, певно, вздрівши царя та жупана, бо хвіртка євнуха дивилася просто на браму стаєнь.
Савмака вразило, з якою зверхністю дивився євнух на вправи майбутніх оборонців Пантікапея, й він спитав його при ґорґіппійському чинцеві:
— Прикро мені бачити твій смуток, учителю. Ти заліз між вороги й не знаєш тепер, у який бік шарпнутись.
Подивований його злістю, євнух Полікрат удав, ніби жарт йому дуже сподобався, й так само грайливо відповів:
— Качура, що начепив собі півнячого хвоста, кури впізнали по кряканні.
— Се байка Есопа, вчителю. Я був у тебе старанним учнем, егеж?
— Занадто старанним! — Євнух і далі витримував жартівливу струнку. — Хіба я вже почав крякати?
Савмак удруге скосував на Добривоя-Каллістрата, який зацікавлено спостерігав за змаганням царя та євнуха, проте сказав:
— Я б утяв собі пальця, лоґоґрафе, коли б ти дав мені прочитати свої писання. Не ті, що ти складаєш як царський лоґоґраф, бо в них ти, певно ж, так само підносиш і мене, як підносив колись Перісада.
Євнух заткався зморшками, й віч його вже було годі побачити.
— Мовиш так, наче я тобі не показував ті питання.
— А невже ти так і не додав туди жодного рядка?
Євнух схилив голову, зсутулився й став схожий на переповнений водою міх.
— Кого ж ти бачиш у тих потаємних писаннях царем Боспору? — знову спитав Савмак.
— Царем? — перепитав євнух, осмілівши від нерішучості того, хто міг би просто гримнути: неси сюди свої перґамени — й годі. — Царем Боспорської держави я бачу того, хто буде царем, евпатридів лишить евпатридами, а вільних — вільними.
— А про інше мовчиш? — Савмак очима кивнув під великі стайні, де вправлялися, керовані Платоном, вої-роби.
— Слова ніколи не єднали людей, — відповів євнух. — Людей завжди єднає й лучить інше, ми ж з тобою й так один одного розуміємо, попри всі на світі півнячі хвости. Є в Есопа байка про вола та собаку, тільки ти йому не вір: Есоп і сам був невільником. Коли б не пес, вовки давно здерли б з вола шкуру. Так я кажу? — раптом звернувся він до ґорґіппійського намісника.
Добривой-Каллістрат відповів двозначно:
— Кумири стежать за кожним кроком смертного.
Ввечері біля брами Полунічного пілона сталася сутичка. Гурт озброєних мечами й сулицями напав на варту й перебив її, тільки хитрий засув, три дні тому зладнаний людьми Ота, не дав можливосте напасникам утекти. Сторожа, що відпочивала в воїнській кліті, зняла гамір, невідомих частково перебили, решту взяли живими, а заразом — і п'ять важких міхів срібла та золота. Серед схоплених був колишній гектарх Архелай, і Савмак, ніскільки не здивувавшись його вчинком, наказав кинута всіх у поруб за мурами Акрополя. Коли їх піддали тортурам, вони згадали й смак материного молока. Се були сини евпатридів, значних жерців та власників суден, вони повигрібали все срібло, золото й коштовні прикраси в скітницях своїх батьків та родичів, аби нічого не дісталося повсталим скіфам й їхньому цареві.
Тортури тривали п'ять ночей і днів, шостого зранку Савмак зібрав велику раду, притягши на неї й тих евпатридів, чиї сини вчинили змову. Всі сиділи тихі й принишклі, бо ся подія розбуркала й розворушила Пантікапей. З боку провинних цар сподівався галасу, принаймні галасу, й тепер не вірив своїм очам і вухам. Два дні тому відбулось поховання вбитих. Чатників ховали з жертовними требами, решту Савмак наказав ховати якнайтихіше, без жерців і плакальниць. Евпатриди підкорилися, в що цар спершу й сам не вірив, але теперішня їхня мовчанка переконала його, що вони злякались по-справжньому. Виходить, ми з Отом та сим одпущеником Платоном трохи важимо, не без утіхи подумав він, уперше відчувши силу своєї влади. Десь у голові майнув здогад, що влада тримається на мечах і її може мати кожний підперезаний ратним чересом, але Савмак одкинув сю думку, бо головне полягало в тому, хто тримає меч і для чого.
Дамон випередив царя й підвівся сказати перше слово. Він поховав одного зі своїх синів, тепер же взявся доводити, що син Досітей загинув не від руки чатника.
— Від чиєї ж? — суворо перебив його великий колісничий От.
— Він сам допомагав чатникам.
От почав нетерпляче заперечувати Дамонові, та другий Дамонів син, Теодосій, не був спійманий, і Савмак вирішив удати, що вірить евпатридові.
— Може, ще чий син загинув так само? — спитав він, і на сей гачок одразу клюнули всі, чиї сини загинули в сутичці біля Полунічного пілону. Цар посміхнувся: — Тоді можете принести очисні й поминальні жертви на їхніх могилах. А зараз царський великий суддя виголосить кару для тих, що підняли меч проти басилевса й Пантікапея…
Чин великого царського судді справляв старий верховний жрець Зевса Евпатрида, якого старим застав ще Перісад, і звали його Тимотеєм. Він ледве шамкав беззубим ротом, і всі понаставляли вуха, знаючи сю його рису. Але Тимотей сказав коротко й ясно:
— Смерть на хрестах.
І сів коло царевого трону, як і належить великому судді, й лише тепер у світлиці знявся гамір. Але евпатриди не погрожували й не діставали мечів, кожен лише хапав себе за волосся й живцем оплакував сина. Та ті, що вже два дні тому поховали своїх синів, нікому сьогодні не співчували, більше того: Савмакові здалося, ніби він бачить зловтіху в їхніх очах, і на душі стало ще важче й гидше, й він квапливо втік у свої покої. За два дні мала відбутися прилюдна страта, й він тепер не був певен, чи зможе примусити себе вийти на лобне місце до Полунічного пілону.
Ввечері почали приходити батьки тих приречених, на кого чекала жахлива й ганебна смерть, і Савмак звелів декархові махерофорів "рябоголосому" Клісфенові, не пускати в хором жодного евпатрида. Проте пізнього вечора до таламуса, коли він уже роздягся й був у самому хітоні, ввійшла жона. Савмак побагровів, але не від злости, а тому, що ся чорнява білолиця жона так нагадувала Архелая. Кірія Галина впала йому в ноги та заходилась плазувати й моторошно вити.
Савмак одчув, що починає тремтіти, й ледве підвів кірію Галину з мароморяної підлоги. Ще одна така жона, сказав він собі подумки, й я всім їм, тим, подарую життя.
Та він сього вчинити не міг і не мав права, бо зрадникові належала смерть, хоч би ким і кому він доводився. Аби не спокуситися на жалощі до жони, яка голосила й рвала на собі волосся та одіж, він гарикнув у бік дверей:
— Клісфене!
"Рябоголосий" з'явивсь негайно, мов під дверима й чатував, і провинно, бо сам упустив сю жону до басилевса, забелькотав:
— Нака-кажи, світлий!
Савмак кивнув йому на відвідувачку, знесилено сів і взявся за голову. Я не володар, думав він, коли ладен прощати й найзапеклішого злочинця. Я баба…
Вранці, коли Савмак нарешті заснув, прийшов другий декарх махерофорів, Расин, одпущеник, який колись, під час невільницького заколоту, мало не потяв був Савмака.
— Жона просить, — сказав Росин.
Цар поглянув на здоровезного, мов бугай, декарха з розмальованими руками, й хоч бачив його в хоромі майже щодня, та раптом згадав день заколоту й басилісу Вероніку, яка повисла на руці в ошалілого роба. Коли б не Вероніка, майнуло Савмакові, був би розтяв мене. А вголос прорипів порепаною від несну горлянкою:
— Нікого, нікого, чуєш?
— Упущу!.. — загрозливо витріщив на нього маленькі оченята декарх Расин, спроквола вийшов, і, доки Савмак устиг стямитися й остаточно струснути з себе рештки сну, на порозі виріс привид. Жінка була худа й стомлена, й лише Савмак зміг упізнати в ній Елену.
— Ти не забув мене, басилевсе?.. — тихо спитала вона, й Савмаком ледь об землю не кинуло її сумовите запитання. Торік євнух казав йому, ніби Елена злигалась із брудним жерцем кумира Асклепія Мірмекійського, стала його наліжницею, стала добровільно, а потім просила євнуха спитати, чи не хоче новий цар бачити її. Савмак тоді з огидою відповів: "Не хочу! Не звик я чужим рушником утиратись!" Але все те діялося торік, і вона була далеко, в іншому місті, тепер же, побачивши Елену в своєму таламусі, чужу й зовсім забуту Елену, він одчув, що ніколи не забував її, тільки примушував себе до сього, й літа розлуки станули, мов їх і не було, й Савмак підійшов і взяв Елену за худі пальці.
Елена обережно висмикнула руку:
— Басилевсе, я прийшла благати за одного евпатрида… Ти можеш витурити мене за двері, я не варта твоїх рук… Я вельми забруднилась, басилевсе… — Він благально глянув на Елену, яка зовсім мало нагадувала ту, колишню, однак була йому так само бажана. Але жінка зблідлими вустами прошепотіла: — Я не гідна твого кохання… Не бруднись об мене, басилевсе, та якщо… в пам'яті твоїй лишилося хоч трохи чогось… вислухай мене.
— Ти любиш його й досі? — спитав Савмак, і йому стало дивно, що любов сієї жінки до іншого не ображає й не обурює. Елена похитала головою, задивившись у вікно за його плечем. — То для чого ж молиш?
— Я ж не тільки жона, басилевсе, я й людина. В кожної людини мусить бути ще й чуття обов'язку.
— Тебе благала його мати? — здогадався він.
— Кірія Галина була в мене… Тільки я молю не через неї. В моїй душі колись жила мрія, й вона дорожча від усього, хоча й давно вже вмерла. Людина існує мріями, басилевсе.
Ті слова геть заплутали Савмака, він повернувся до ложа, сів і схилив голову, й коли знову підвів очі, Елени вже не було. Замість неї коло порога стояв євнух і дививсь через увесь таламус у вікно, як допіру й Елена.
— Ти любиш її, — сказав євнух. — Ви, справжні чоловіки, дуже дурні, та я в тому не винний.