Артабана почав потроху обсідати страх. Елліни виявились управними й сміливими воями й мали добрих воєвод, а що буде, коли їм надійде з тієї Олімпії підмога? Артабан рахував дні. Ті їхні Олімпійські ігри закінчилися ще позавчора, найпрудконогіші могли дійти сюди з Олімпії ще днів за п'ять; а бува, оборонці вистоять до приходу підмоги?
Незважаючи на багаядіш — дев'ятий місяць перського року, коли на береги Перської затоки прилітають зі Скіфії у вирій співочі дрозди, в проході стояла нестерпна задуха, а з побілілого розпеченого неба сипався жар. Вода річки Меласу не встигала добігати до моря — її випивали ще за десять стадій од гирла.
Налякавши царя та воєвод, Артабан наполіг кинути проти еллінів ще більшу силу. Перські вої тепер ішли пружним потоком, виставивши вперед обтягнені волячими шкурами плетені лозові щити, а десятники та сотенні воєводи гнали їх на мур безжальними бичами, від чиїх ударів на спинах репалися каптани й проступала жива кров.
Цьому не видно було ні кінця, ні краю.
Елліни вели священну війну, олімпійські боги були на їхньому боці, й маги-мідійці даремно закликали тулумбасами своїх небожителів стати з еллінськими богами на вогняну прю. І все-таки в жодному навіть найсвятішому ділі не обходиться без підлої зради.
Цього разу охочим до чужого золота виявився мешканець Малії — Епіальт. За обіцяну високу винагороду він показав персам таємну гірську стежку, якою можна було непомітно вийти в тил оборонцям неприступної дороги.
Хтайарша й Артабан звеліли воєводі полку "безсмертних", Відарні, зсадити своїх воїв з коней і пішки йти показаною Епіальтом стежкою в тил зухвалим ворогам. Десятитисячний полк рушив одразу, ще завидна, але оборонці нічого не помітили, бо та таємна стежка пролягала густим дубовим лісом, до того ж вони були спокійні за свій тил, — про всяк випадок виставили були на тій стежині тисячний полк фокійців.
Та й самі фокійці не могли сподіватися нападу й спали собі мирно на перевалі, попідкладавши під голови куті міддю щити. Коли виставлена сторожа помітила на горі персів, було вже пізно робити будь-що. Покидавши майже всю зброю та обладунки, фокійці гайнули врозтіч.
Вої Відарни пробиралися стежкою цілу ніч, ішли густим темним лісом, тож, побачивши всмерть переляканих фокійців, навіть не подумали переслідувати їх. Полк "безсмертних" виконав своє завдання й почав спокійно спускатись із крутосхилу, щоб до схід сонця вдарити в тил захисникам проходу.
Тим часом Артабан ніяк не міг вирішити, хто здобув перемогу й хто зазнав поразки в битві за цей гірський прохід. У дводенній січі загинуло понад п'ятнадцять тисяч персів, майже половина пішого й комонного полку, в той час як противник не втратив і трьох тисяч. Прохід нарешті захоплено, військо могло йти далі на південь, де були священні для всіх еллінів Дельфи, де були Фіви Беотійські, Афіни, й Корінф, і Спарта, й увесь Пелопоннес...
А ким їх тепер завойовувати?
Й що скажуть свої вої та вороги, побачивши завтра на полі січі стількох убитих персів, які вважали себе володарями всіх на світі земель і племен? Скажуть, Персія здрібніла й знікчемніла, якщо їй упирається навіть така нужденна жменька людей.
"Коли ж це сталося? — сам себе спитав Артабан і сам же собі відповів: — Ще тридцять два роки тому, ще в Скіфії..."
Почувши про такі несподівані втрати, Хтайарша розгубився ще дужче, ніж його дядько Артабан, і звелів до світанку наступного дня закопати майже всі перські трупи, лишивши тільки де-не-де. Натомість еллінських не займати жодного. В тих полках, що не встрявали до битви, та на суднах точилися всілякі розмови, цар боявся, що, нажахані такою перемогою, за яку віддано п'ятнадцять тисяч жертв, його вої впадуть у розпач, і це викличе ще страшніші наслідки: заколот серед сухопутної раті та на кораблях.
Уранці кликуни оголосили в усіх полках та на суднах, що стояли в затоці:
— Кожен корабель і кожна піша чи кінна сотня може послати свою людину в гірський прохід, аби побачити на власні очі, як найясніший шахіншах карає цих безумців еллінів, що так зухвало вирішили впиратися його мудрості та його силі, богами даним йому!
Всі вої на землі та в морі вже знали, що розпорядився зробити на ратному полі цар, та кожен з них сподівався на ліпше, бо мав у тому потребу.
Раннього ранку на місце вчорашнього побоїська зійшлись посланці з усіх піших та комонних сотень і кораблів. Царські слуги вже добре попрацювали: вбитих персів можна було нарахувати не більш як тисячу, й вони мальовничо лежали то на голій скелі, то під кучерявим лавровим кущем, а забиті елліни були вивожені в землю та кров і лежали звалені величезною кучугурою.
— Навряд чи хто повірить у цю ловку казочку, — сказав потім цареві Артабан. — Багато хто бачив, як воно відбувалось насправді... — Артабана пойняло бажання дошкулити небожеві, але він не відав, як це зробити, найгіршою порадницею в будь-якій справі завжди була злість. — Коли ми образили Ахурамазду, то марно приносити багаті жертви його синові Мітрі...
Він натякав на присутність у стані Атосси та інших жінок з почту цієї Дар'яваушевої вдови, що суворо заборонялося приписами пророка Заратуштри; це була невелика перемога над царем. Цар ладен був спопелити свого дядька очима, але незабаром мав початись останній у цій січі бій: у гірському проході принишкло ще зо три сотні недобитих еллінів...
ЛЕОНІД
Цар і провидець
У кінці другого ратного дня, коли перси несподівано відійшли аж до свого стану в долині, тут, біля муру в гірському проході Фермопілах, який уже два днів захищав з'єднаний еллінський полк, головний еллінський воєвода, молодий спартанський цар Леонід, сказав одному зі своїх земляків, сотникові Діенеку:
— Перси припинили сьогодні бій підозріло рано. Може, вирішили приколисати нашу пильність, а потім застукати вві сні?
Діенек засміявся:
— Я в темряві бачу не гірше за кота!
Цей спартанець був безоглядно сміливий, до того ж удався дотепним. Позавчора, ще до початку перських приступів, один мантінеєць сказав: "Коли перси починають стріляти з луків, то настає затемнення сонця, так багато в них лучників!" А Діенек і на його слова засміявся: "В таку спеку кращого й не треба, я люблю воювати в холодку!"
На війні такі люди були незамінні, своєю здатністю навіть у найпохмурішому знаходити привід для сміху сотник Діенек допоміг багатьом, але в цю мить Леонідові було не до усмішок. Після цілоденного шаленого напору, не дочекавшись навіть заходу сонця, перси перервали бій. Це викликало тривогу. За два дні боїв зведений полк еллінських міст розтанув — з чотирьох тисяч лишилося з тисячу живих. Щоправда, за цей час елліни наваляли добрих п'ятнадцять тисяч персів, то невже ж зайди злякалися таких жертв і відмовились од наміру йти далі?
"А на ще один такий шалений день у нас не вистачить сили", — подумав молодий спартанський цар.
Ігри в Олімпії кілька днів тому закінчились, але підкріплення звідти не було, хоч Леонід саме на нього сподівався. Власне, й Фермопіли він вирішив обороняти таким невеличким загоном тільки через те, що вірив: сумління в любителів кінних перегонів та метання дисків нарешті прокинеться й вони перервуть приємні розваги, щоб стати на захист рідної землі.
Цього не сталось, і тепер, якщо хотів зберегти для Еллади бодай решту полку, Леонід мусив одступити й повести його назад, щоб самому зустріти підкріплення, яке повинне ж було нарешті вийти з Олімпії. Під муром, що перегороджував Фермопільський прохід у найвужчому місці, горіло кільканадцять вогнів, — то варили їсти спартанські гопліти, а двадцятьма кроками далі пророк Мегістій лаштувався принести в жертву молодого чорного баранця. Перед жертвуванням він мав поворожити на нутрощах офірованої тварини — цей акарнанський жрець похмурого бога Аїда зажив слави обабіч Корінфської протоки як неперевершений провидець майбутнього.
Мегістій розчинив тушу й після ретельного вивчення нутрощів підійшов із закривавленими по лікті руками до спартанського царя.
— Загадував на тебе, Леоніде, — сказав він несподівано тремким голосом. — А також на себе...
— Ну, й що показують нутрощі?
— Ходім подивишся сам.
— Ті таємні знаки богів підземних відкриваються не кожному смертному, — насторожено відгукнувся Леонід. — Та я й не дуже вірю, що вони взагалі будь-кому відкриваються.
Слова не заохочували до відвертості, і все-таки Мегістій відчував, що Леонідові кортить почути й побачити знаки Гекати, богині чаклунства, чиїми послугами користувався навіть сам Зевс.
Мегістій з настирливістю безпомильного пророка мовив:
— Нам судилося перейти в Царство тіней, і це станеться протягом найближчого дня!
— Іди собі з миром, пророче. Поки почнеться наступний день, ми будемо дуже далеко звідси.
Це він уже остаточно вирішив, а слова Мегістія тільки прискорили рішення вивести решту полку в Пелопоннес. І все-таки неприємно було чути віщування уславленого пророка. Тим більше, що ще славетніша пророчиця, піфія Дельфійського оракула, сказала йому перед початком цієї війни: або загине спартанський цар, або ж ворог зрівняє Спарту з землею.
"Віщування пророків не обов'язково справджуються. Я знаю чимало випадків, коли навіть дельфійська піфія помилялась", — після відходу Мегістія заспокоїв себе Леонід.
Та тільки-но слуги-ілоти принесли йому вечерю, як з ним захотів поговорити чоловік із вівчарською ґерлиґою в руках і в перекинутій через одне плече овечій шкурі.
— Мене звати Лікург, я син Гармодія з гірського села Кели на річці Сперхеї. Мене вирядили наші сільчани попередити тебе про те, що наш-таки сільчанин Епіальт, син вівчаря Еврідема, показав персам оту потаємну стежку, тож завтра перси вийдуть вам у тил.
Зрада
Почувши слова фессалійського вівчаря, молодий спартанський цар від обурення мало не втратив дар божий говорити, аж по тривалому часі спитав:
— Коли перси можуть вийти нам у тил тією стежкою?
— До сходу сонця можуть устигнути, — відповів овечий пастух Лікург.
— Якщо так поспішатимуть, то поскручують собі в'язи! — вигукнув обурений чорною зрадою Леонід. — Ми теж трохи тямимось на ратних мудрощах...
Він завчасно довідався про ту потаємну стежку й послав її стерегти, про всяк випадок, тисячний полк фокійців, яких перси ніяк не могли обминути й вийти на Фермопільський прохід.