І так до пізнього вечора — хіба що зайде поїсти, і тільки по смерку стягаються з усіх боків трудівники до їдальні, щоб перекинутися парою слів за пісною вечерею та склянкою чаю.
Як після того спиться! Торкнеться голова подушки — і вже є сон. Хутір затихає, десь на вишках ще ґзяться дівчата, що не йдуть додому, бо їм далеко, але потім і вони засипляють. Ріжок місяця зсовується за клуні і перебігає від хмаринки до хмаринки, садом проходить варта з Кудлаєм, спокійно стоять і наслухують дерева, Кудлай інколи чогось зривається, ніби хто його підстьобнув, біжить з гавкотом через сад за пасіку геть до поля і там невідомо з ким свариться своєю собачою мовою. Вартовик у цей час, причаївшись за кущами, пильно вдивляється в глибину ночі.
На страсть люблять усі йти до церкви. Прадавня, діда-прадіда звичка. Кожний має свою церкву. Одні до Канева, інші до Ліпляви. Григор звик ходити на страсть до Ліпляви. До Канева далеко, а їхати на страсть не велить звичай. Він іде поволі, за пазухою кобеняка несе сукану дома воскову свічу. Коли буває сам, любить сам з собою вголос про те чи інше розважати. Завжди найдеться про що думати і про що казати. Все, каже він, тепер ніпочім. От ви гляньте на цей світ. Скажете, що так має бути? От іде свято, а радості нема. І яка, скажіть, може бути радість? Чи я, скажіть, кого зобідив чи скористав чужим, чи, борони, Боже, на чуже життя спокусився? Таже Бог усе бачить, а от ви, що чесно думаєте, гляньте: вони мене сьогодні врагом, обидчиком, злодієм роблять. Вони виривають з рук твоїх твою працю, і ще коли б хоч з неї хто путящий скористав. А то ж розірвуть, розпатрають — і ні тобі, ні мені… Е! Що тут казати. Старий усе чує когось біля себе, кому ці слова сказати треба. Не вірить, що їх зрозуміє жива людина.
Мар’яна звикла до Канева, до собору. Там була вона кожного року в цей вечір, там горіла її страсна свічка, там вислухувала вона дванадцять глав про муки і смерть Христа. Але Іван не може в такий час лишити хутора. Навинувся Андрій. Він, правда, втомлений, але всі побачили, що він почав чиститись та чепуритись. Нікому нічого не каже, але свою думку має. До нього заходить Іван.
— Збираєшся, може, на страсті?
— Хочу піти, Іване, — каже Андрій.
— До Ліпляви?
— Думаю, до Канева.
— Мар’яна хоче йти до Канева. Візьми її з собою.
— Ну, а ти?
— Нікого дома не лишиться.
— То я зостанусь.
— Краще зостанусь я.
Виникає мала суперечка, перемагає Іван. Андрій іде до Канева, і з ним іде Мар’яна. Інакше не може бути. Іван знає, що тягне туди Андрія. Але Мар’яна раптом роздумала — може, буде краще, як вона також лишиться дома, до речі, вона така втомлена і недобре себе почуває.
— Але ж ти хотіла йти! — каже Іван.
— Я думала, що ми підемо разом і зайдемо до батьків, — похнюпливо каже Мар’яна.
— Я в такий час лишити хутір не можу. Ти ж бачиш, що всі відходять.
Витворюється мертва точка — і чому? Видно з першого погляду, що Мар’яна хоче йти до Канева. Іван дивиться на жінку довгим поглядом, йому видається, що вона внутрішньо дуже схвильована. Потім повільно встає і мовчки виходить. Мар’яна лишається сама, нерішена і кинута, їй робиться страшно і боляче, і коли Іван по кількох хвилинах вернувся, помітив, що його жінка заплакана.
В Івановій душі порушилось на короткий момент недобре почуття. Хотів різко підійти і різко запитати, що нарешті з нею і чого вона хоче, але в ту саму мить переміг себе. Посміхнувся. — Ну? — сказав з посмішкою — і це "ну", і ця посмішка зробили все. Мар’яна кинулась до нього, обняла за шию, міцно пригорнулась і цілувала його міцно-міцно.
Саме в цей час до дверей застукано, і почувся голос Андрія:
— Чи йдеш, Мар’яно?
— Йде, йде! — відповів за неї Іван.
— То скорше!
— Зараз, зараз, — відповів Іван, і Андрій пішов до себе.
— Мар’яно! — казав Іван. — Нема часу. Одягайся. Зайдете до батьків, підете до церкви, а завтра пришлю по вас коні. Я не можу. Повір мені, що не можу. От і сьогодні Матвій з Дикого хутора оповів, що до його тестя вдерлася банда і до нитки все обчистила.
— То хай би зостався Андрій. Він і так втомлений, — казала Мар’яна.
Іван знову посміхнувся. — Молодість утоми не знає, а там Ольга. А я — господар і мушу за все відповідати.
Мар’яна не сказала нічого, сіла знов і згорнула свої крила. Мовчанка її єства знов піднялася догори туманною завісою і обгорнула ясність її думання. Уста зашептали, — можливо, це була молитва, можливо, прокляття, але в кожнім разі було видно, що її внутрішній огонь горить і не може згоріти.
Вона все-таки йде. З убиранням трохи спізнилась. Андрій все наглить… Коли вийшли надвір, перед ними уже стояв віз, запряжений сивими кобилами, а на в’язці соломи сидів усміхнений, весь у весняних лишаях, у настовбурченому кашкеті Дмитро. Величезна копиця збитого й засміченого волосся вилазила йому з лівого боку з-під кашкета. Це звалось чубом, і Дмитро з цього вдоволений.
Андрій з Мар’яною сіли на віз і рушили. Мар’яна була бліда, незважаючи на загару. Під очима більші круги, волосся не зовсім добре причесане. Андрій натомість, після своєї грязюки, поголений і вимитий, мав вигляд свіжості, нестримної молодості й чистоти. Дмитро підвіз їх аж до мосту. Над лугом стояв туман весняного вечора, у верболозах уже висвистували свої незграбні пісні деркачі, знизу тягнуло запахом намулу. Смеркало.
Через міст Андрій і Мар’яна пішли пішки. Ще під час їзди Андрій робив спроби підняти настрій Мар’яни. Оповідав їй про Черкаси, про свою школу, про останні прочитані книжки. І йому багато вдалося зробити. Поволі Мар’яна приходила до себе, почала сама оповідати. Перейшли на спогади. Андрій оповів одну пригоду з часів юнацтва, коли то він ще вчився в Каневі і був одним з найбільших шибайголів. — Ці дні, — казав він, — створюють особливий настрій. У мене завжди було почуття, що я є учасником великої містерії, а разом, хоч як це дивно, завжди манило до гріха, до збитків, а потім було страшно. Я не раз боявся приступати до сповіді, бо, уяви, я знав, що не скажу правди, а разом знав, що таку правду мушу сказати. А яка в цей час природа! Густа чорнота, завжди тепло, завжди свіжо. Одного випадку не можу забути: я з Ігорем Чорним цілий час крутимось довкола собору — нашим завданням було заглядати у вічі дівчатам. Бувало багато сміху, жартів. Нам уже давно впали в око дві дочки генерала на пенсії Аркадіна. Вара і Клавдія — ти їх, напевно, знаєш. Звичайно, ми слідкували за ними, але здалека. На цей раз набралися стільки нахабства, що рішили ризикнути провести їх додому — розуміється, не знайомлячись, йдучи кілька кроків ззаду. Мешкали вони на Дворянській — мали гарний дім, сад. Тепер, здається, вони виїхали на Кавказ. І коли ми так дійшли до їх брами і гадали, що місія наша успішно закінчена, уяви собі, наші дами серця раптом зупиняються, і старша з них каже:
— Ви, панове, хочете з нами познайомитись? Так?
Ми готові провалитись в землю, слова не виходять, я, мабуть, почервонів до вух, і добре, що наші свічки не досить нас освітлювали, а та продовжує:
— Прошу! Ми звемось Вара і Клавдія Аркадіни. А ви?
— Ми Андрій і Ігор, — викоктав я з себе.
— Гаразд. Просимо, заходьте, — кажуть наші дами і при тому посміхаються.
А ми… Боже! Треба було нас бачити! Де поділася наша славетна бравура! Ми стояли, як два слупи, і не знали, чи маємо право бодай дихати. А ще, як сказали нам заходити і показали нам на вхідну фіртку, у нас просто виникла потреба підняти ноги — і хода! Але відступу не було. В руках у нас свічки, віск від тепла розтоплюється, біля нас панночки, ми зовсім не знаємо, що нам робити, але йдемо по сходах у сад і доходимо, уяви, перед широку, ясно освітлену, скляну веранду, а там повно людей, і все тобі у фраках та в мундирах, і все блищить. Ми тут, розуміється, і засмикались, а наші дами: — Як? Що? Ви не йдете? — і обоє лукаво сміються. Я знайшов якось мову. Ми, кажу, мадемуазель, досить покарані за наше зухвальство. Даруйте! Не знаю, як там ми попрощались, але треба було бачити, як ми бігли звідтіль, як тільки опинились у темноті. Навіть свічки свої десь погубили.
Мар’яна реготала. — І на цьому скінчилось? — запитала через сміх.
— О! Уяви собі, що по Великодні я дістав через няньку Варі листа. Романтично, як Ромео від Юлії. І навіть у французькій мові. Я ще мусив шукати перекладача. Писала, що вона нічого не має проти продовження нашого знайомства. Пропоную вам, месьє, зустріч… Біля собору в такій і такій годині.
— І ти ходив?
— На жаль, ні. Побоявся. Все ж таки в ті часи генерали, навіть на пенсії, видавались мені божищами, і коли я бачив, як старий панисько зі своїми бакенбардами, у своєму блискучому мундирі їхав своєю лакерованою кареткою нашим скромним Каневом, мені хотілось завжди зірвати з голови свою шапку. Така з нього валила сила і певність себе.
Мар’яна стиснула руку свого друга. І коли вони перейшли міст та опинились на Полтавській вулиці, що вела до центру міста, Мар’яна по короткій надумі зовсім тихо запитала:
— А чи думав ти, Андрію, хоч трошки про свою черницю Мар’яну?
Це було сказане так зворушливо, тепло, що Андрій на хвилину втратив присутність духу. — Думав, Мар’яно, — відповів він зрадницьки тихим голосом, ніби так було треба.
— І було тобі хоч трошки скучно?
— Так, — капнуло скупе слово.
— І ти не скаржишся на таку… ну… ситуацію?
— Не знаю. Інколи мені все-таки ніяково, — сказав він непевно. Мар’яна хвилинку думає і зважує слова.
— Це і є, Андрію, якраз те, і коли б я його не мала, я б, можливо, скорше погодилася б з раціоналізмом мого становища. Я така розколота. У мені дві душі, двоє сердець, двоє тіл. Одне я знаю, друге я відчуваю. Знаєш, як це сталося? Я розгубилась. Я любила і люблю Івана, і ти добре це знаєш. Найдивовижніше в тому, що я роблю не так, як робити я хочу і робити збираюся. Ти, мабуть, сам помітив: людина основні свої ідеї ніколи не проводить в життя так, як цього вимагає її теорія.
А знаєш, чому так сталося, що я зовсім забулася? Що все сталося проти моєї волі? А це тому сталося: я, Андрію, люблю силу.
Отже, можеш не вірити, але це так. Я любила в уяві сильних мужів, лицарів твердих і неугинних. З романів я найбільше любила ті, де пульсувала жива, спокійна, монументальна сила.