Краще піди в ліси і пошукай там дику борть.
— Це ж чого на зламану голову у ліси?! — тетеріє Кирюша. Він зразу згадує, як утікав від партизанів, і по його спині гадючиться страх. — Хіба ж у мене три голови на плечах?
— Чого не знаю, того не знаю, — розважливо відповідає дід. — Раніше в тебе була одна голова, а тепер, як пішов ти в поліцію, не відаю, на що там розжився.
— Розжився на дев'ятсот марок, які лежать недалеко від смерті, — жалі та невдоволення пробігли по обличчі Кирюші і змили з нього всю хитруватість. — Ніколи ж не було такого проливу крові, як тепер.
— Так чого ж ти записався до тих, хто кров проливає?
— Приневолили, діду, приневолили.
— Хто не мав своєї волі, того приневолюють, — знову ніби спокійно каже старий, а Кирюша схилив голову; щось і в ній тривожне сновигав, потім скоса глянув на свою поліцайську пов'язочку, поторсав її, проклятущу, скривився.
— Тож-бо й воно, — сам до себе говорить Гримич, та Кирюша чув і свою провину, і присуд над ним.
— Ваші онуки розумніші: подалися в ліси, а мене зчавив невикрут.
— Хто куди пішов, я не знаю. Тепер у людей доріг ніби побільшало, а життя і хліба поменшало. То кожен по-своєму заробляв хліб — хто насущний, хто кривавий, — пасічник встає з призьби, йде до комори й виносить звідти невеличку, до ладу запечатану довбаночку. — Бери, Кирюшо. Це з мого вулика.
Тепер чорні стиснуті губи Кирюші проклюнула посмішка:
— Розумні ви, діду, та все одно не вмієте жити на цьому етапі. Я на вашому місці таку солодку розвів би комерцію, що святі Зосим і Савватій у самому раю позаздрили б мені.
— Тоді ставай на моє місце, а ми побачимо твої торги і виторги.
Кирюша несхвальне гмикнув, глянув на ліс, кивнув головою старому, та й, розмахуючи довбаночкою, наче кадилом, подріботів двору.
До дідуся підійшла Ярина:
— Чого приходив той гицель?
— Хто його знає? Зачепився за мене, а думав про тебе. Дуже зустрітися хотів.
— Хай він з лихою годиною зустрічається.
В далекому полі неохоче сходить ще заспаний місяць і починає вибілювати хмари, які заснули край землі. Стороною знову натужно загули бомбовози, а біля ставу заіржали коні.
— Іди вже, дитино, додому.
— Чого ви гоните меяе? Може, хтось має прийти до вас?
— Не прийти, а приїхати.
Яринка стрепенулась.
— А хто — таємниця? Вже й від мене ви критися почали. Може, партизани?
Старий дивиться на місяць і неохоче відповідає:
— Не така вежі таємниця для своїх, але тобі не треба бути тут. Отe ж прибудуть люди вивозити вулики. Завтра на пасіці не буде й одного пня. То втямила, що воно й до чого?
— Не зовсім.
— Лихо примушує щось робити. Отож вулики я під розписку віддам надійним людям, а коли повернуться наші, то знов зберемо пасіку. Це і всі мої таємниці.
— Вам за таке нічого не буде?
— Поживемо — побачимо.
— Ой...
Яринка обома руками охопила дідуся, притулилась до його плеча.
— Чого ти, маленька? — великою рукою прикриває її плече, на якому дрімає вишита калина. — Чого?
— Бережіть себе, дідусю.
— Постараюсь, бо хоч і гарне місце облюбував на цвинтарі, але не дуже хочеться туди поспішати. Біжи, он уже в долині підводи скриплять. Це до мене.
Коли Яринка вибігла на стежку, що вела до присілка, пасічник виніс з хати зошит і олівець, потім засвітив саморобну воскову свічку, приліпив її до столу і став очікувати людей. Хай розвезуть вони бджолину сімейку, щоб не понівечили її песиголовці. Треба не забути скропити водою тих бджіл, які ночують на льотках. Спека, то й комасі хочеться бути надворі. От чи завтра вчинить бучу Магазаник, чи вдасть, що нічого не знає? І хитрий, і викрут. дивий, і навіть розумний він, та карбованець розчахнув йому і ровум, і душу.
Старий поволі пішов на пасіку, щоб попрощатися з бджолами. Що не кажи, а смутку побільшає без них. Гречки знову лакупували йому руки, вибирали обважнілість з цих, але не могли вибрати, видать, втома забрела в самісіньке серце та й поторгує його, наче поплавок. А з подвір'я вже сплеснув занепокоєний голос:
— Гей, діду, ви живі?
"Теж мені питаннячко. Хоча ніколи, не завадить перевірити:
живий ти чи ні".
Біля самого хутора заскрипіли колеса, як усе життя скрипіли йому, бо ж сам умів їх робити — і з ясена, і з дуба. А березові маточини і шпиці вимочував у криниці, над якою стояла яблуня, тому вода завжди навесні пахла березовим соком, а восени яблуками.
І знову курликнули колеса. Старий оглянувся, але не побачив ві коней, ні підвід, тільки побіля хати мерехтів відсвіт самотньої свічки...
Добігши до присілка, Яринка зупинилася коло своїх воріт: прислухалась і до хати, і до клуні — чи не стоять там коні, а потім пішла до броду; в глибині його купались місяць, зорі і сум. І такий розпач охопив дівчину, що аж почула, як в'яне уся. Великий світ, а де подітись у тобі? Сподівалась на братів, та вони підкосили надію, мов травицю. Безсовісні...
Зіщулившись, опустилась на вербовий пень, думаючи те саме: "Як їй із Мирославом попасти до Сагайдака. Чи він теж послухав братів? От аби в загоні був Івась Лимаренко, то заступився б за неї. Де він тепер, у якій стороні?"
І враз татарський брід бухикнув веслом. Хто це такий пізній?! Вона схопилась на ноги, не скидаючи взуття, увійшла у воду, придивляючись до синьої далини і синьої води, в якій колись під берегом долонями ловила свою зірку. Знову бухикнуло весло. Ні, Івась так не веслує. Але що це? Невже його човен? Чи тільки здається? Ні, таки Івасів! Але чого бухикає, а не виспівує чи зітхає весло? Ось човен заховався за очерет і вже вигулькнув недалеко від неї, та на ньому сидів не Івась, а незнайомий парубок. Ярина квапливо вийшла на берег, і тут її наздогнав тихий голос:
— Почекай, дівчино. Не бійся.
Вона зупинилася, човен, розводячи осоку, вткнувся у берег, а з нього зіскочив чорнявий, ставний, з перегнутими бровами парубок.
— Ти часом не Ярина Гримич? Правда, Ярина? — посміхається, а з смолистих брів аж скапують іскорки промінців.
— Ярина, — здивовано прошепотіла вона.
— От бачиш, як легко вгадати красу! Привернути її важче, А я Дмитро Лелека. Чула про такого?
— Чула! — мало не зойкнула, бо ж про Лелеку не раз згадував Івась. — А де ж?.. — питає і питати боїться, і так холоне, аж зашпори заходять.
— Послав мене сказати тобі, що живий. От я і кажу це, — напівжартома уклонився дівчині.
— Що з ним?! Порубок споважнів:
— Поранений, Яринко. Рана не страшна, та поки що до тебе приїхати не зможе. А жаль.
— Тоді я до нього!
— Коли ж ти?
— Зараз же! Заразі
— Оце так, — знизав плечима Лелека. — Вже ніби і ніч надворі. Та дівчина наче не почула про ніч. ''
— Сідай, Дмитре, в човен. Я його зіпхну і сама буду веслувати.
— А чому не я?
— Я тихіше гребтнму.
— Греби, коли тобі так хочеться, — наче образився парубок. ~ Куди ж його поранено?
— В ногу. Сідай. Човна, однак, я зіпхну. Через хвилину Ярина так гребла, що човен рибиною летів по воді, за веслом розкришувалась і кружляла зоряна перга...
XIII
І знову спекотне марево, золота утома степів. На зачерствілих, потрісканих долонях земля простягнула людині щедрі чаші врожаю і вже притомилася тримати їх; притомився і колос та й, не дочекавшись жнивовиці, у печалі почав накрапати сльозою. Давно вже так не стрічалися колос і людина.
Скільки не йдеш — і перед тобою, і за тобою плачуть степи. Зрідка зблисне серп-другий, майне жіноча хустина, самотньо забовваніє полукіпок — і знову смуток колосся, смуток волоття і дрімливі, з бджолою вії соняшників. Стоять вони плече в плече, тримають у пазухах дитячі голівки і дивляться тільки на схід.
І вони, мов соняшники, йдуть тільки на схід, а прислухаються до всіх сторін світу.
— Який урожай усюди! Море! — зупиняється Кириленко, втоплює руки в пшеницю, втоплює в колосся змарніле, перепечене обличчя, а далі питає Данила: — Бачиш, голово?
— Хто ж такого не бачить? Хіба що тільки війна.
— Бо вона сліпа, — в задумі каже Ромашов і перебирав пальцями сині квіти — сині вогники Петрового батога. — Яка спека, а йому хоч би що.
Кириленко випростався, кинув погляд уперед:
— А он, голово, двох красунь із серпами примітив? Чи тобі, як жонатому, це ні до чого?
Данило ще в аалізнично-шляховому полку сказав, що він одружений, — це для того, щоб не докучали йому легковажними розмовами та історійками про дівчат, молодиць і вдовиць.
— І дівчат із серпами примітив. Не дівчата — тополі.
— Не одна тепер у самоті стане тополею, бо переб'ють нашого брата за цю прокляту війну... — похнюпився Кириленко, хоча й не належав до тих, яких звуть кисліями, потім із вузької гінної дороги він повертає на стерні до двох молодесеньких жниць, що мають 'гарний, ледь-ледь скісний розріз очей, здивовані брови одроду та свіжу ятрань уст. І спека, і війна не перепалили їх. Тільки на одну лягла вечорова смага, а друга, молодша, наче з самого ранку вродилася.
— Драстуйте, сестрички! — приязно вітається Кириленко.
У дівчат здригаються вуста, здригається сонце на серпах.
— Драстуйте й вам, — випростуються, поправляють коси і намагаються посміхнутися, та їхні посмішки одразу ж і гаснуть у тіпях жалів. Хто їх тільки не має тепер?
— Жнивуєте?
— Не жнивуємо — горюємо, — каже старша. — Вона кладе серп на такі червоно вишиті квіти плеча, що, здається, з них от-от кап^ не кров.
— Горюєте? — не знати для чого перепитує Кириленко і теж сумнішає.
— А як же інакше, коли таке робиться... Коли вже стільки не вернеться з війви і коли завдовіля села. Видать, усе добре на світі покинуло нас, — затремтів голос, затремтів і серп на квітах, і краплина крові відділилася од вих.
— Усе добре ще навернеться до нас, неодмінно повернеться, — хоче якось втішити сестер Данило.
— Коли б то так, — вірить — не вірить дівчина, і така невиновна туга стоїть у її очах-волошках, ніби їх зсередини торкнувся серп і кияув на синь сивину відцвітань.
Ох ці аустрічі-прощання, та жіноча, та дівоча туга сорок першого року. Де ще вона такою була? Не забудь її, не забудь її...
— До вашого села далеко? — з Потаємною надією питається Кирахевко і перекладає з плеча на плече гвинтівку.
— Кілометрів .з •тотири буде, — запинаючись, відповідає мевшенька і соромливо прикриває рукою розріз блузки, яку підіймав хвилька незайманих грудей.
— Німці стоять у селі?
— Стояти — не стоять, а заскакують по харчі.